Повітряні потоки бувають вкрай неприємними. У неділю, 7 квітня, підійнявши голову від клавіатури в розпал підготовки проєкту, я несподівано бачу: в ніч розцвіли абрикоси. К чорту все, думаю. Робитиму робочі дзвінки і йтиму вулицею. Якщо завернути вліво від будинку «Слово» й трохи пройти, почнеться приватний сектор, Шатилівка. Зараз цей район — майже центр, а для «слов’ян» він маркував околиці міста. У цю пору року там ідилічно: у дворах цвітуть плодові дерева, на клумбах — квіти. Востаннє я була там десь рік тому. Я розмовляю із сестрою телефоном про бюджет проєкту; якоїсь миті сестра скрикує, бо звук недалекого удару КАБом дуже неприємний навіть по телефону. Я ж усвідомлюю, що в моїй зоні видимості всі неушкоджені, лишень перелякані, і розвертаюся в інший бік. Люди туляться під стіну супермаркету. «Даремно, — думаю я, — даремно». І… ховаюся за деревом. Усвідомлюю комічність ситуації й рухаюсь у бік метро. Другий вибух звучить десь у цьому відрізку часу. Ми перериваємо розмову на мить, поки я оглядаюсь, повертаємося до неї, хоча у вухах трохи дзвенить. Час від часу я називаю, що проходжу, щоб раптом що, то знали, де шукати, і лише потім розумію, яку велику дурницю роблю, називаючи в телефон адреси в перші хвилини прильоту. Не робіть так.
Ще годину обговорюю той бюджет, сидячи навпочіпки в метро, бо телеграм-канали анонсують новий рух ракет на Харків і сестра просить посидіти. Наступні кілька днів мене нудить, болить голова і когнітивні здібності підгальмовують. Брат, контужений уже багато разів, сміється: «Та, сеструха, піди покапайся: почистишся — зможеш більше бухать!». Він же каже, що це «такий прикол КАБів: вибухова хвиля дуже неприємна саме для живих організмів». Через день, у вівторок, знайомі дівчата «ловлять хвилю» біля Палацу одружень, хоча приліт більш ніж за два кілометри. Я в той момент у Києві, на події Коаліції дієвців культури. Повідомлення від дівчат вибиває з мене ясність мислення: зчитую його так, ніби й прилетіло біля Палацу, а це було б украй погано. 11 квітня вертаюся в Харків ранковим потягом з певним напруженням: черговий масований обстріл почався о 5-й ранку, потяг прибуває о 6-й, вокзал же — завжди ймовірна ціль. Але що тут робити, крім спокійно пити погану каву й дивитися у вікно. (Поки я їду, нудити з головними болями починає мою подругу, яка живе недалеко від ранкових прильотів.)
Пам’ятаєте старий анекдот про єврея, який може поставити лише одне питання татові, якого бачить кілька секунд у дверях потяга, що рухається повз платформу без зупинки? «Тату, як ти какаєш?» — кричить він, чим вганяє у ступор товариша.
Сміючись пояснює, що це ключове питання: відповідь оприявнює, що в родині є гроші на добру їжу, час її готувати та їсти і стосунки між батьками хороші.
Так у нас із подругами й сестрою завівся «код “капучино”». Код означає, що я жива і на районі є світло. Коли світла немає, улюблена кав’ярня наливає тільки фільтр і чаї: бережуть потужності генератора, не вмикають кавову машину. «Капучино» може прориватися в ефір далеко не зразу: найогидніше в перші дні атаки на енергетичну інфраструктуру — перебої зв’язку. Київстарівська мережа постійно лягає, у моїй квартирі зв’язок особливо паскудний. Маму в перші дні трусить: бувало так, що востаннє я відписую десь о сьомій вечора й далі ловлю зв’язок уже по десятій ранку (а вночі по місту знов прилітає).
Ці ґепи у зв\'язку, неможливість провести заплановані зуми, подзвонити рідним, швидко щось поґуґлити, перекинути гроші на картку, необхідність серед розмови чи задачі схоплюватися й перебігати в інший район, де електрика і вай-фай, виснажує чи не найбільше. Цифрова ера зробила нас страшенно вразливими.
Код «капучино» — це ще й код про турботу. Улюблена кав’ярня знову стає прихистком й острівцем виживання. Це не про бізнес, це про care (я вживаю це слово англійською, бо свого часу мене страшенно бісили спроби концептуалізувати турботу, зараз же я й сама мислю її як засадничий концепт). Перші дні ми купчимося тут, як викинуті штормом у море матроси хапаються за випадковий пліт. Власниці кав’ярні, тонкі феї в легеньких спідницях, підливають і підливають бензин у генератори, запускають старлінк, вмикають увечері ліхтарі, створюють «підзарядну станцію» з низки подовжувачів. Здається, тут підзаряджається весь район. І від генераторів, і від людей.
Я починаю жартувати про секс-як-гуманітарну-акцію: бо ж як зарядити вібратор в умовах підвищеної конкуренції за розетку? Конкуренція тим часом дуже спокійна: усі чекають своєї черги. Час від часу Таня влітає в простір і кричить: «Усі в коридор! Ціль на місто!». Усі слухняно відсідають від величезних вікон. Після зимового прильоту їх вставили буквально за кілька днів до блекауту: 2,5 місяці вони стояли забиті фанерою, Ліля не могла наважитися на заміну. Це було не про гроші — гроші зібрали чи не в першу добу; це було так само про турботу, про страх за людей. Та з весною всім схотілося сонця.
Коли я пишу цей текст, п’ючи капучино, заходить товариш, який служив у 2014–2015 і служить із початку повномасштабки. Розказує, що на позицію прилетів термобар, але в будиночку дивом нікого не було. Навколо все розтрощило, усі контужені, але живі. Дивлюся на нього, і мені незручно за таку підвищену увагу до моєї мікроконтузії.
Назви кав’ярні немає в цьому тексті не тому, що «редакція підчищає»: назву я не пишу сама, я боюся. Хоча логіки в цьому страхові мало — навідники й без того все добре знають. Будинок, де розташована кав’ярня, наполовину нежилий: його потрощило одним з післяноворічних прильотів. Чи думаю я про те, що на цьому місці є клеймо небезпеки? Інколи думаю, але «ми стоїмо саме тут».
Одна з дівчат із пекарні, Ксюша, вчиться на інструктора з такмеду. Її батько, Антон Дербілов, наш друг, художник, загинув 6 квітня минулого року під Кремінною. Я хочу виконати дану йому обіцянку «стежити за малими», прив’язати її до батареї, але не можу: він сам навчив їх цієї соціальної відповідальності. Не може і її мама: тільки тримає за руку й обіймає. Група молодих цивільних такмедів, з якою вона вчиться, потрапляє під double tap: русня дожидає, поки в місці прильоту збираються рятувальники, і гатить ще раз. Тієї ночі гинуть троє працівників ДСНС. Владислав Логінов, Володимир Матюшенко, Сергій Байдалінов. Я хочу назвати їхні імена.
Вечорами — такмед, світанками — булочки. Відключення намагаються тримати в графіку, але інколи він не спрацьовує. Одного ранку світло вимикають на пів години раніше — і всі ми ледь не плачемо: дівчата в пекарні тільки-но поставили круасани в електродуховку. Це ж не про гроші, знаєте. І навіть не про їжу. Це про вкладену ніжність.
Показово, як бізнеси по-різному сповідують концепцію care. Прості маркери: скажімо, у «своїх» закладах у туалетах є ліхтарі, натомість у піцерії, яка вже років 30 існує в саду Шевченка, пересуватися треба навпомацки. Першого дня, коли світла немає півтори, здається, доби, заходжу в овочевий на Данилевського:
-
А шо, термінал робе?
-
Та де.
-
То пішла я від вас.
-
Та куда! Щас ми найдем вихід з ситуації. Там-о, на колбасі, у сусідів робе, я вам щас пакет перенесу. [...] О, бачте, ви везуча, пройшло!
-
Дякую, і я сита, і вам виторг.
-
Держіться.
Натомість сприкрююсь у секонді на Сумській:
-
Працює термінал у вас?
-
Ви іздєваєтєсь?
-
Ну та багато в кого на батарейках.
-
У нас такого нєт.
-
Добре, відкладіть, я зніму… А блін, не зніму, банкомати ж не роблять! Ой, відкладіть на півтори годинки, у мене вдома готівка є!
-
Ми відкладаєм на пів години.
-
Ой, нє, я так швидко не збігаю, покладіть, будь ласка, на півтори.
-
Дєвушка, я повторюю: пів години!
Виходжу страшенно розстроєна не тому, що довелося попрощатися з кількома сарафанами по 20 (!!) гривень. Розстроєна я тому, що інколи переоцінюю взаємну турботу. Звикаючи жити у своїй бульбашці, починаю думати, що турбота стала гранд-наративом. Що коли в місті по пів/півтори доби немає електрики, то всі спільно шукають «вихід із ситуації». А ні.
Або ось: чому кав’ярня, маленький бізнес, має старлінк, а офіс Київстару, сервісу зв’язку — ні?
Найбільше ж вкурвлює, коли за відсутності світлофорів на великих небезпечних перехрестях не стоять регулювальники. Це вже не про комфорт. Це про пряму небезпеку й імовірність більшої кількості травмованих і загиблих, ніж навіть від прильотів.
Якоїсь ночі на додачу до всього на районі лягає інтернет-провайдер, тож навіть після появи електрики вайфаю в домі нема. А ось просто мобільний зв'язок навдивовижу є, і я вперше в житті розмовляю із сестрою телефоном години три. Її партнер у відрядженні, тож ми забиваємо на все ще недописаний бюджет і говоримо про все, про що мали поговорити ще років 15 тому. У розмову знову вриваються звуки вибухів, цього разу віддалено і шахеди. Час від часу сестра зачитує мені про зафіксовану чергову зграю і вже починає наполягати, щоб я таки перебралася в гардероб. Та вже північ, я нікуди не хочу рухатися зі свого ліжечка, зі своїх смарагдових простирадел, куплених весною 2022 року на знак протесту. Чи мені не страшно? Звісно, страшно. Тож якоїсь миті я… прикриваю око долонею. Я заховалася.
Наступного ранку розказую про це товаришці, та сміється: «А я натягую на голову ковдру». — «О, ковдра — то найкраща ППО! Справжній купол!» — «Ну хіба може вмерти людина під ковдрою?» — «Це нагадує мені бабусю моєї подруги, яка в перший тиждень вторгнення годувала котів у районі, де, крім прильотів РСЗВ, був ризик і наземних боїв: “Ну хіба ж вони стрілятимуть у жінку в халаті, яка годує тварин?"». Гірко сміємося, довго обіймаємося. Ми й не те щоб добре знали одна одну, але цей понад дворічний досвід життя в багатостраждальному місті витворює якусь особливу близькість і я довго не хочу рознімати обійми.
«На чому ви тримаєтеся в Харкові?» — питає мене київська колега. На близькості, кажу. Ще — на злості. На тому, що надто багато всього ми вже віддали цьому містові, аби з нього піти. Але, може, на близькості й взаємній турботі більше.
Юля, ще одна подруга, водить мене у басейн. Він теж у будівлі, у яку вже прилітало, але в підвалі все ще «як було». У якийсь момент електрика є власне тільки в підвалі: інша фаза. Працює навіть сауна, і я радісно впливаю в її тепло з темряви знеструмленого району. Хто б сказав, не повірила б. А втім, у листопаді 2022-го, коли пів країни сиділо без світла, мої зенітники пропонували сходити в басейн у Селидовому.
«Капучино», «нові сарафани», «басейн»… А тепер я скажу вам правду. Нам погано і страшно. Ми шалено втомлені. Місто має вигляд жінки з важкою хворобою: надзусиллями вона вдягає квітчасту сукню, фарбує губи у вишню, сміється гучніше за всіх на вечірці. Але ось у неї шрам від операції, плями на шкірі, яких не приховати тональним кремом, приліплений пластирем до тонкої руки катетер для постійних ін’єкцій. Їй шалено погано. Найгірше — коли її колишні друзі кажуть: «Та вона вже не жилець». Ще гірше — коли її лікар бреше й розказує з екранів: «Та в неї все гаразд!». Вона фарбується і сміється. Вона не помре.
У стоковому магазині, де термінали працюють на батарейках, я, котра до цієї війни жила в парадигмі «на будень — біле, на свята — чорне», купую сукню кольору фуксії. Це мій алогічний протест проти цієї реальності. Я йду в ботсад і дивлюся, як цвіте магнолія і — сон-трава. Я роками приходжу до цих тендітних чотирьох кущиків. У квітні 2022-го я лежала біля них у поліційному броніку, бо гатило десь на вухо близько і я боялася роздягнутися навіть на клумбі. Коли рік по тому найближчий мій друг, який провів перший рік вторгнення в Кривому Розі, спитав, чому я на клумбі в броніку, я заплакала вглиб.
Ці розриви ми вже не зашиємо. Їх треба просто прийняти і жити. Щось змінилось невідворотно. Але й щось лишається назавжди.
У колонці, яку я пишу для ЛБ восени 2022-го під час перших блекаутів, я розповідаю про жіночку, яка багато років продає квіти на розі Данилевського й Науки: вона повертається на своє місце вже за пів години після прильоту за сто метрів від перехрестя. Не турбуйтеся: з настанням весни жіночка знову щодня на своєму місці, зі своїми квітами.
