Чемні гості й агресори
Карпобротус — рослина з квітами-ромашками, яка, розповзаючись, утворює суцільні яскраві килими. Особливо ефектно її бузкові квіти виглядають на тлі білого піску й бірюзової смужки моря. Тому туристичні сайти часом використовують світлини з карпобротусом для реклами відпочинку на Кіпрі, в Греції або ж в Італії.
— Часто Сардинію уявляють як щось неймовірне — море, сонце. А для мене це ще й величезні зарості інвазійного виду, — розповідає старша наукова співробітниця відділу геоботаніки та екології Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Наталія Пашкевич.
Того самого карпобротуса. Він походить з Південної Африки, у Європі з’явився в XVII ст., коли його почали використовувати як декоративну й ґрунтозахисну рослину. Карпобротус виявився стійким до засолення ґрунту, посухи й надлишку світла, тепер чудово почувається на прибережних територіях, і неважливо – скелі це чи дюни. Уперше Наталія на власні очі побачила його саме на Сардинії під час стажування, темою якого були види-чужинці.
— Як волонтерів нас вивезли на піщані арени, де ростуть місцеві орхідеї. Саме ці ділянки захоплює карпобротус. Це така щільна ліанка, досить колюча, яка формує величезні поля. Цей сукулент повністю перетворює під себе територію, і там, де він є, орхідей більше немає. Ми мали згрібати його руками у величезні мішки. Італійці фактично винищують його. Для чого? Ну хай би ріс собі такий гарний, — іронізує Наталія.
Її іронія не випадкова. Наталія Пашкевич досліджує інвазійні види й те, як вони поширюються в Україні, проникаючи і на природоохоронні території.
Загалом в Україні з п'яти тисяч рослин більш ніж 870 є чужорідними. Деякі чужинці стали і справді такими рідними, що не відірвати від серця. Ті самі чорнобривці, яких «насіяла мати». Батьківщиною рослини вважають Центральну Америку, але в Україні вони поводяться добре, живуть у межах клумб.
— Треба розрізняти чужорідні види й інвазійні. Бо картопля і помідори — чужорідні, але точно не інвазійні, — каже Наталія.
З останніх у нас, за її словами, до 60 видів рослин. Частину з них називають трансформерами. Вони агресивніші, здатні не просто вселятися, давати потомство на чужій території, полонити антропогенні ландшафти (бо це їхній шлях у нові екосистеми, вони заходять у них через людину). Але захоплюють ще й природні оселища — не просто вклинюються особинами, а перетворюють під себе умови.
— І в цих нових умовах наші види вже жити не можуть, — пояснює вона.
Робінія наступає
Таким трансформером для наших екосистем стала робінія псевдоакація, переселенка з Північної Америки. Або просто акація біла.
— Їй головне десь зачепитися. Вона не дуже зважає, що росло до неї. Має час і натхнення, — каже Наталія Пашкевич. — Витримує засолення, досить ефективно поглинає невелику кількість води, сама собі формує азот. Вона дерево на самозабезпеченні. Плюс має додаткове до насінневого кореневе розмноження, яке дозволяє їй буквально ходити.
Зрештою вона спокійно росте і на півночі, Поліссі, і на півдні, у степах.
Робінія захоплює наші ліси поступово, але неухильно, зазначає Андрій Сагайдак, засновник природничого центру «Міжрічинська пуща» на Чернігівщині. У Міжріченському регіональному ландшафтному парку її більшає та більшає. Хоча із чисто акацієвих насаджень є тільки ті, що робили як протиерозійні по ярах, або лісосмуги вздовж доріг. Проте вона пішла далі й окремими осередками встигла вклинитися багато де.
Час від часу Андрій Сагайдак водить відвідувачів природничого центру до робінієвого лісу. Колись його висадили на терасі вздовж заплави Десни, де утворилися яри, аби швидко й дешево зупинити ерозію. Із цією задачею робінія впоралася. Але й виставила рахунок.
— Що таке повноцінній ліс? — каже Андрій. — Ну, по-перше, це дерева, можливо, на кілька ярусів. Якщо в першому, найвищому, приміром, сосна, то в другому — дуб. Потім підлісок — це кущі. Нижче — трав’яний ярус. Але і це ще не все. Мохи, лишайники, ліани — це позаярусний шар. А тепер візьмімо акацієвий ліс. Він складається власне з акації. Підліску не має, бо її досить густенька крона не дає розвиватися чагарникам.
Далі ще цікавіше. Бо ж акація наступає не беззбройною. Вона має алелопатичні властивості. Це означає, що її коріння виділяє певні речовини, що пригнічують ріст інших рослин. При цьому вона якісний азотфіксатор і перетворює ґрунт під собою. Тож на ньому виживають тільки певні види — нітрофіли, і ті не всі.
— Коли ми робимо опис рослин під робінією, то знаходимо там до десяти видів переважно бур’янів, — каже Наталія Пашкевич.
Для порівняння: у сосново-дубовому лісі може бути до 50 видів.
— У нас, на Поліссі, приміром, ростуть так звані ацидофіти, тобто рослини, які більше люблять кислі ґрунти, — розповідає Андрій. — Але оскільки робінія фактично змінює хімічний склад ґрунту, то він стає непридатним для місцевих видів.
Саме тому в робінієвому лісі, який він показує туристам, під ногами тільки чистотіл і розрив-трава.
— Але ж це лише два види. Це дуже збіднене біорізноманіття.
Уявіть, що всі ресторани вашого міста раптом перейшли на меню з двох страв: пшоняну кашу й картопляне пюре.
Пояснити, що тут не так, насправді нетривіальна задача. Особливо коли на одній шальці терезів цілком зрозумілі практичні речі: акація гарно квітує, популярний медонос, та й дерево — це завжди добре. А на іншій — ефемерне скорочення біорізноманіття, що нібито нікого конкретно не зачіпає.
— Наведу такий приклад. У нас багато грибників, і вони знають, що в акацієвому лісі годі шукати їстівні гриби, хіба якісь винятки, — розповідає Андрій Сагайдак. — Візьмемо наші яри, які позаростали місцевими видами. У них утворилося таке цікаве угруповування із сосни, з дуба, в’яза, берези й осики. І це одні з найкращих і найпродуктивніших грибних місць, де можна назбирати і білі, і маслюки, і рижики, і підберезовики з підосичниками. А поруч ділянка з таким самим ландшафтом, з таким самим ґрунтом, але заросла акацією. Грибів там немає. Її треба швидко пробігти і йти далі, де ростуть наші аборигенні дерева, що утворюють мікоризу з нашими грибами.
Є ще один важливий аспект.
— Робінію в наших лісах не їдять копитні. Лось іноді міг шкрябнути кору, але вона колюча. Її трохи під’їдав заєць. Проте якщо ми хочемо, щоб у нас були олені, лосі, кабани, а це види, які жили тисячоліттями з місцевими деревами, то їм потрібна кормова база, — пояснює Андрій Сагайдак.
І робінію ж так просто не прибереш, навіть як є охота. Якщо зрізати дерево, його коренева система лишається живою та випускає нові пагони.
— Хтось із туристів питав мене: а якщо зрізати й переорати коріння? Так от: якщо переорати, то кожен шматочок корінця вважатиме себе окремим деревом і проростатиме, — каже Андрій. — Отже, маємо штучну посадку інвазійного виду, де відсутнє біорізноманіття, притаманне нашій місцевості. А площа для існування наших видів — не лише дерев, а власне всіх, хто до них прив’язаний — поменшала. Не знаю, які ще аналогії тут можна навести. А для чого існують українці? Хай би тут усі стали росіянами, будемо «один народ»? Але ж ні, ми хочемо захистити самобутність, власну культуру, за це триває війна. Чому ж тоді свою природу віддаємо чужорідним видам, які можуть усе змінити?
Це не риторичне питання, до речі.
Порахувати-недорахувати
Робінія серед усіх інтродукованих видів дерев, які висаджують у лісах, найпопулярніша в лісівників. За даними Держлісагентства, далі йдуть дуб червоний, ясен зелений, тополя канадська, гледичія колюча, клен ясенелистий, маслинка вузьколиста.
При цьому ліси, в яких чужорідні види є основною породою, займають понад 350 тис. га. Це 5,2% від загальної площі лісів. Якщо не занурюватися, то схоже радше на краплю в морі, точніше в лісі. Але є «але». Єгор Гриник, біолог Української природоохоронної групи, звертає увагу на декілька важливих нюансів, які можуть істотно вплинути на картину:
— Ми маємо справу з офіційною статистикою лісівників, але, як бачимо, вони враховують виключно ліси, у яких інвазійні дерева домінують, причому домінують у них у документах, а з нашої практики ці документи не завжди точні.
Проте головна проблема в тому, що в багатьох лісах інвазійні види не основна порода.
— Приміром, у першому ярусі справді росте сосна. А от у другому, третьому ярусах усе може бути в інвазійних видах. Або ж на рівні підросту густа щітка з дуба червоного, який саджали як домішку. Офіційна статистика цього не відображає, — пояснює Єгор Гриник. — Ба більше, ніхто навіть не моніторить цього. І не дивиться років на 10–15 наперед. За цей час сосна може випасти і її місце займе інвазійний вид.
Неідеальна природа
Дуб червоний — прекрасне дерево, особливо восени, надто коли росте вдома. Він північноамериканець, який непогано облаштувався в українських лісах. На відміну від нашого дуба звичайного, який дає врожай жолудів раз на 3–4 роки, дуб червоний плодоносить щорічно. Причому починає це робити в молодшому віці. Добре витримує тінь, росте швидко. З культури поширюється птахами. Його жолуді полюбляють сойки.
Опале листя дуба червоного формує потужний шар підстилки. У нас немає таких мікроорганізмів, які сприяли б його розкладанню, немає і комах, які точили б його, — комплексу конкурентів і ворогів, що супроводжують вид на батьківщині. Саме так система і тримає баланс.
— У рідному середовищі завжди знайдеться той, хто здатен обмежити зайву біологічну активність іншого. Сюди ж інвазійні види приходять зі своїми правилами й самі, — каже Наталія Пашкевич.
От і дуб червоний залишив проблеми вдома, де, до речі, його популяція скорочується. Тут у нього немає природних ворогів, зате він створює проблеми місцевим видам.
— Приміром, першоцвіти — підсніжники, проліски, ряст. У дубовому лісі з кленом, грабом усі ці весняні ефемероїди, як їх називають науковці, є, — розповідає Андрій Сагайдак. — Якщо це ліс, висаджений на тому самому ґрунті, але з дуба червоного, то там тільки він і потужний шар лісової підстилки. Усе інше переважно не може пробитися крізь неї. А наші першоцвіти і без того червонокнижні. І коли ми зменшуємо площу придатних для них лісів, у принципі втрачаємо місця їхнього існування.
Найактивніше дуб червоний обживає, зокрема, ліси в західних областях України.
— Цього року побував у Старосамбірському районі Львівської області й побачив, наскільки агресивно він розповзається, витісняючи місцеві буково-ялицеві ліси. І якби він сам поширювався, то це півбіди. Але ж його насаджують лісівники, — каже Андрій. — Зрубали ділянку дуба звичайного або бука, а після саджають червоний. І знають же, що деревина бука і дуба звичайного набагато дорожча, утім дуб червоний живучий, швидкорослий, менш вибагливий у догляді. Тому й обирають іти простим шляхом.
Власне за свої корисні здібності деякі чужинці припали до душі. Ту саму робінію та інші чужорідні види дерев, які показали витривалість, здатність пристосуватися до різних умов і швидко рости, почали масово використовувати в насадженнях у середині минулого століття. А потім вони з тих насаджень втекли у природу.
— На той момент картина була сумна: ліси повирубували, усе розоране, сільське господарство неефективне, кругом почали утворюватися яри. На боротьбу з ними кинули величезні ресурси, — розповідає Андрій Сагайдак. — Створювали протиерозійні насадження, полезахисні лісосмуги, водозахисні ліси. Загалом то був період переробляння природи. Згадайте гасло «Нам ніколи чекати милості від природи».
Скажімо, борщівник саджали, аби використовувати на силос, бо він дає багато фітомаси. З ваточника сирійського планували отримувати волокно й каучук.
— Так само десь у середині XX ст. позаселяли тварин, яких тепер можна вважати інвазійними — приміром, єнотовидного собаку й плямистих оленів з Далекого Сходу, ондатру з Північної Америки, американську норку. Це називали збагаченням мисливської фауни. Це той самий період, коли осушували болота, спрямляли русла рік, будували водосховища. Люди вирішили, що природа недосконала: от зараз переробимо, щоб усе було більш продуктивним. І вони вірили в ту ідею, не усвідомлювали, у яку складну систему втручаються, — наголошує Андрій Сагайдак.
Тепер же варто загуглити «програма боротьби з борщівником Сосновського», щоб зрозуміти, які насправді маємо наслідки поширення рослини, небезпечної для людини. Тим часом ваточник сирійський заселяється на поля не тільки соняшника, кукурудзи чи буряків, але й пшениці та ячменю. Фермери вказують його серед найагресивніших бур’янів.
Де і що
Є два основних питання, каже доктор біологічних наук, професор Херсонського державного університету Іван Мойсієнко: «де садити?» і «що садити?».
Волошка Пачоського росте на Херсонщині. Це ендемік пісків пониззя Інгульця. Його невеличкий осередочок зі ста особин можна побачити біля села Новогреднєве. Більший, з 2 тис. рослин — в околицях села Заповіт. Більше у світі цієї рослини ніде немає.
— І ми її ледь не втратили, — каже Іван Мойсієнко.
Він пригадує, як понад десять років тому сидів вечорами над картами, вишукуючи ділянки степів, які планували заліснити. Ця доля судилася й оселищу волошки Пачоського.
— Ми неодноразово стикалися з тим, як розорюють степові схили й садять на їхньому місці ліс. Але тоді взагалі була катастрофа. Діяла програма держпідприємства «Ліси України». Лісистість намагалися збільшити до 20% території, — розповідає він.
Для його рідної Херсонської області поставили планку 8%.
— Я тоді порахував: щоб виконати норму, лісівники пропонували заліснити площу, яка дорівнювала дев’яти Асканіям-Нова.
І фактично збільшити планували насамперед ціною природних степових екосистем, а не вже трансформованих людиною ландшафтів.
— Поширена думка: якщо є ділянка з трав’яною рослинністю, зокрема степ, і там не росте ліс, то це пустище. Кажуть: «Земля гуляє». Але ж штучний ліс на кілька порядків нижчий за своєю екологічною цінністю, ніж цілинний природний степ. І ту-таки протиерозійну чи декарбонізаційну функцію степ добре виконує, — каже Іван Мойсієнко. — 10 років тому нам пощастило трохи більше, ніж іншим південним областям, бо в департаменті екології, з яким лісівники мали погоджувати плани заліснення, працювала небайдужа людина (Олена Пономарьова). Вона пересилала ті плани мені, я знаходив на карті місця й обґрунтовував заперечення. Так ми рятували ділянки степів.
Саме так урятували й оселище основної популяції волошки Пачоського.
— Це ж наша специфіка, ендемік. Це те, чим країни пишаються. Такі види можна перерахувати по пальцях, — пояснює професор. — І відповідати за їхнє збереження не можуть американці чи ще хтось, тільки ми. Якщо самі знищимо їх, то які ж ми цивілізовані люди?
Місцевість з волошкою хотіли засадити робінією. І тут ми підходимо до питання «що саджати?». В ідеалі, зазначає Іван Мойсієнко, для штучних лісових насаджень на півдні варто використовувати види дерев, які природно зростають там. Тут жодних секретів. Він навіть склав список з 28 видів дерев і 60 чагарників. Проте на практиці часто використовують чужорідні робінію псевдоакацію, в’яз карликовий, ясен пенсильванський, гледичію звичайну, маслинку вузьколисту, бо з ними просто й швидко. А ті радо тікають далі.
Історію однієї такої втечі Іван Мойсієнко з колегами зафіксував, досліджуючи Долину курганів на Херсонщині, у річищі Дніпра, котра поєднує солончакову і степову рослинність. А ще серед степу компактно розташовані понад триста старовинних курганів. Тут можна зустріти десятки рідкісних видів. А тепер ще й маслинку. Проникати вона почала з лісосмуг, коли в степу припинили випасати овець, які регулярно виїдали паростки інвазійного дерева.
Маслинка створила тінь, якої в степах ніколи не було, і змінила склад ґрунтів, оскільки на її коренях живуть азотфіксуючі гриби. Місцеві види, зокрема орхідеї, зникали по периметру крон дерев, а їхнє місце зайняли бур’яни — кропива звичайна, лобода біла, паслін чорний та інші.
— Маслинка найбільш небезпечна для півдня України, — каже Іван Мойсієнко. — Вона росте скрізь — на нижньодніпровських пісках, у пустельних і справжніх степах, у днищах балок і навіть плавнях, де сформувала вже цілі ліси. Візьміть смугу на Кінбурнській косі вздовж моря від Очакова і до острова Довгий. Це 30 км суцільних заростей маслинки. Я був у експедиції на Тилігульському лимані, і там теж маслинковий ліс. І таких місць уже дуже багато. Між містами Олешки й Гола Пристань були луки, а зараз маслинкові зарості, що густішають. Зайдіть у плавні вздовж русел річок. Там мали б бути вербово-тополеві ліси, але тополі майже нема. Зате є клен американський, ясен пенсильванський, маслинка. Лучні ділянки вздовж води позаростали аморфою кущовою.
А ви доведіть
— Якщо люди й досі впевнені, що степ — це просто трава, а ліс — це завжди добре, то, вочевидь, ми десь недопрацьовуємо, — каже провідна наукова співробітниця Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Анна Куземко.
Колись на зустрічі екологів і лісівників вона показувала фотографії з експедиції в Кіровоградську область. Це були світлини насадження з молоденького дуба червоного, заради якого переорали степовий схил з ковилою пухнастолистою та півниками карликовими. Схил нібито хотіли врятувати від ерозії, але переорали не впоперек, а вздовж, навпаки, підсиливши її.
— Коли приїхали і я побачила щойно висаджені деревця, мене охопив шок. Ми навіть почали їх висмикувати, — пригадує Анна.
Але на її світлини на форумі реагували зовсім не так, як вона сподівалася: «А ви доведіть, що там ті види були і що вони справді цінні».
Буквально пару років тому Анна побачила таке насадження, тільки з робінії в Черкаській області. Цю ділянку степу з кількома рідкісними видами ковили, горицвіту теж проковтнула програма заліснення.
— Тоді я побачили наслідки. Бо це вже були десятирічні дерева. Робінія піднялася, розрослася, оскільки вона завжди виходить за межі насаджень. І тепер вона глушить усі степові види поруч. Коли нині хтось каже: «А ви доведіть, що робінія інвазійна», — мені це виглядає як знущання. Тим паче зараз, коли поширенню інвазій сприяють воєнні дії. Природна рослинність порушена вирвами, військовою технікою, частими пожежами. Це відкриває ніші для захоплень, — наголошує вона. — Свого часу я запитувала старшу колегу Віру Вікторівну Протопопову, гуру цього напрямку, у чому ж відмінність чужорідних і інвазійних видів, адже і ті, і ті заселені сюди рослини. Вона сказала, що інвазія — це коли ти дивишся і тобі страшно. Ти бачиш, як поширюється один вид, він іде просто як та навала і знищує все на своєму шляху. Минуло року в нас була експедиція на Закарпатті, на річці Латориці. Там по берегах жодного аборигенного виду немає. Домінують кілька інвазійних: сахалінська гречка, борщівник Сосновського, рудбекія, злинка, золотарник — і вони вже конкурують між собою. Дивишся — і це справді страшно. Різниця нівелюється, усе стає одноманітним.
Якщо рослини навколо сприймати просто як зелені плями і не знати, а які ж види притаманні рідній місцевості, то нічого страшного ніби й немає. Але ж це ніяк не змінить того, що аморфа кущова полонила долину Дніпра, а закинуті поля навколо Києва жовті від золотарника канадського.
Дерево розбрату
— Ніхто не заперечує проти насаджень дерев, — наголошує Іван Мойсієнко. — Але маємо садити слухняні види, які ростимуть там, де ми їх посадили. А не інвазійні, які неможливо втримати біля себе, бо вони мають таку здатність захоплювати нові території. Уявімо, якщо це кинути на самоплив. Тоді найбільш витривалі тварини й рослини займуть усі ніші й екосистема дуже спроститься. Ми втратимо своєрідність регіонів і територій. Відбудеться уніфікація. Саме тому в усьому світі країни борються з інвазійними видами. Ми не така багата країна і не можемо вкладати в це мільярди. Але ж могли б не витрачати коштів, щоб садити їх, утримувати, і хоч так не сприяти їхньому поширенню?
Своєю неабиякою захопливою здатністю проникати в наші природні екосистеми вже скористалися не тільки робінія псевдоакація, маслинка вузьколиста, дуб червоний чи аморфа кущова, але й клен ясенелистий, айлант найвищий, в’яз низький, гледичія звичайна, черемха пізня. Але цими видами справа не обмежується. Є інша група дерев, які мають біологічні властивості поширюватися, проте поки що не проявили вповні.
— У ЄС є документ, який виділяє три етапи контролю інвазійних видів: фіксувати появу, моніторити поширення й управляти ним. Так от, другою групою ми хоча б ще можемо управляти. І серед механізмів — не допустити такі види в природні умови, — пояснює Наталія Пашкевич.
Для цього країни складають списки найбільш загрозливих інвазійних видів, запроваджують обмеження на їхній імпорт, продаж, розведення, вирощування. Створюють програми виявлення та знищення, а також управління популяціями, які вже встигли поширитися.
В Україні ця сфера досі не впорядкована. А наказ Міндовкілля, який визначив 13 інвазійних видів дерев, заборонених для висаджування в українських лісах, прийняли лише в травні 2023 року.
Проте документ одразу розбурхав пристрасті. Одні злякалися, що тепер усі ці дерева вирубають (насправді ні). Інші — що їх не дозволять саджати на присадибній ділянці/у місті (теж ні). Пасічники обурювалися, що Україна залишиться без меду, лісівники — що без витривалих дерев, а водночас і без сільського господарства, яке ми обов’язково занапастимо, бо тепер зникнуть усі лісосмуги. А ще ж є розсадники із саджанцями, які тепер невідомо куди прилаштовувати.
— Маніпуляцій дуже багато, — каже Анна Куземко. — Навіть деякі науковці кажуть: «Зараз відбуваються зміни клімату і нічого аборигенного не буде рости». Це дуже сердить, бо неправда. На півдні, в Херсонській області, ми бачимо прекрасні дубові лісосмуги або лісосмуги з ясена високого. Вони ростуть, тільки треба правильно саджати, доглядати.
Навколо лісосмуг, до речі, розгорнулися чи не найбільші баталії.
— Але по-перше, лісосмуги нікуди не діваються. Щоб хтось на державному рівні створював нові, то я того не бачу, — каже Єгор Гриник. — А через те, що навіть немає централізованої політики щодо лісосмуг, то мені здається, маніпулятивно казати, що заборона використовувати інвазійні види в них комусь зашкодить і щось знищить. Тим паче, що саме з лісосмуг багато інвазійних втікачів і це в будь-якому разі треба регулювати. Чи можуть існувати лісосмуги без інвазійних дерев? Абсолютно точно можуть. Але ж з інвазійними видами простіше. Їх кинув — і вони почали рости. Виростити ж лісосмугу з аборигенних видів складніше й довше. Потребує зусиль.
Насамкінець своє слово сказала Державна регуляторна служба. Заборону необхідно скасувати, бо вона недостатньо науково обґрунтована, прийнята з порушенням процедури і взагалі «не забезпечує баланс інтересів суб’єктів господарювання, громадян і держави». Про природу не йшлося.
Подібні конфлікти інтересів виникають повсякчас не тільки в нас. Зрештою, деякі інвазійні види не потрапляють у чорні списки або зникають з них. Анна Куземко наводить приклад:
— Десь у 2009-му в Угорщині діяла спеціальна програма боротьби з робінією. Я тоді була на Паннонських пісках (рівнина в басейні Дунаю. — LB.ua) і бачила, як її вирубують. Зрозуміло, що вона розросталася, тому в пеньках робили отвори, у які заливали гербіцид. Але місцеві пасічники пролобіювали заборону цієї програми. Зараз там теж насаджують робінію. В Угорщині її вже стільки, що кидається в очі порівняно з іншими країнами.
Наше міністерство свій наказ теж скасувало — якраз напередодні осінньої кампанії висадження лісів. Документ проіснував трохи більше ніж чотири місяці. Життя хорошої ідеї виявилося яскравим, але коротким. Робінія живучіша.
Звільнити землі
— Навіщо нам потрібне біорізноманіття? — укотре намагається пояснити Анна Куземко. — Не тому, що воно нам подобається чи що таке гарне, квітуче або, навпаки, не квітуче. Є механізм, кожна його деталь має роль. Якщо щось одне випадає з екосистеми, щось інше подібне може виконати функцію того, що випало. Але якщо в механізмі лишається кілька однотипних деталей, то це так більше не працює. І через якийсь фактор впливу він просто зламається.
Якщо подивитися на карту, то межі Національного природного парку «Пирятинський» нагадують слід лелеки на вологому піску. Видовжені ділянки природоохоронної території мають багато зон контакту з незаповідними, звідки до парку проникають інвазійні види. Зокрема клен ясенелистий — дерево смітників. Саме від нього в нацпарку вирішили очистити територію, звільнити її для місцевих видів.
— Це був наш перший експеримент, — розповідає науковий співробітник нацпарку Анатолій Подобайло. — Річ у тім, що інвазійні види у природні екосистеми проникають достатньо складно, бо екологічні ніші зайняті аборигенами. Прослизнути їм вдається через порушені ділянки. У нашому випадку це був проритий ще у 1980-ті канал на території нинішнього заказника «Леляківський». На відвалі ґрунту виникли умови, де клен зміг засіятися. І от усюди дика природа, а на цьому гребені кілька десятків чужорідних дерев. З ними ми і почали працювати.
У 2017 році на першому етапі зрізали під корінь жіночі особини, потім чоловічі. Клен пустив поросль, яку так само довелося зрубати. Уже за два вегетаційні сезони навколишні дерева, насамперед верба й вільха, почали затягувати прогалини й затіняти молоді проростки клена.
— Так сама природа в диких екосистемах сприяє боротьбі із заносними видами, — пояснює Анатолій Подобайло.
Минулої зими співробітники парку знову оглядали експериментальну ділянку. З трьох десятків екземплярів, які були в стадії статевої зрілості, коли їх зрізали вперше, залишилися три — вони вижили й доросли до насінного стану. Їх повторно зрізали — уже втретє.
Цієї зими експеримент повторили, але вже на більшій ділянці — один гектар.
— Якщо робити якісь висновки, то у випадку з маленькими інвазіями можемо допомогти природним екосистемам позбутися чужинця. Та якщо він уже вліз і створив великий осередок, то витрати на боротьбу будуть великі і ще питання, чи вдасться його перемогти.
На гавайському острові Мауї, приміром, не здаються. Міконію там називають фіолетовою чумою через колір ягід і суперздатність поширюватися. Дерево родом з Південної та Центральної Америки завезли як садову рослину 1961 року, але не втримали в садах. Зараз міконія захоплює місцеві ліси, утворює густі зарості й витісняє локальні види. Її нещадно ріжуть, де це можливо. А до рослин, які окупували круті високі скелі, дістаються на гвинтокрилі, з якого стріляють по дереву кулькою з гербіцидом. Гербіцидну балістичну технологію розробив Гавайський університет. Її використовують з 2012 року, так знищили вже 20 тис. міконій у найвіддаленіших і важкодоступних районах острова. Судячи з усього, питання, навіщо захищати свій ліс, у них не виникає.
