Паростки життя
— Які загалом ваші враження від побаченого в експедиції?
— Коли тільки сталася ця катастрофа, Українська природоохоронна група підготувала аналітику. Тоді ми зробили кілька прогнозів, зокрема, як розвиватимуться рослинність і біотопи там, де вода пішла, і на територіях, які затопило. Скажу одразу, що не бачила затоплених місць. Тільки читала те, що читали всі. Тож говоритиму про територію вище від греблі, точніше про її краєчок, який вдалося оглянути.
Лівий берег близько, і тому там небезпечно (через бойові дії, на лівому березі Дніпра стоять росіяни. — LB.ua). Попри це, ми побували в кількох балках і побачили, наскільки швидко все почало заростати. Дуже багато молоденьких сіянців різних рослин. Судячи з тих світлин, які нам нещодавно надіслали колеги з НПП “Кам’янська Січ”, фактично ті балки зараз уже зелені. Тобто рослинність розвивається високими темпами.
Коли ми обговорювали наслідки підриву греблі, то вважали, що одним з найбільших джерел небезпеки стане мул на дні водосховища, в якому накопичилось багато важких металів, радіонуклідів. Він висихатиме і його розноситиме вітер. Такою була гіпотеза. Але насправді таких мулів, які розвіювалися б, ми не побачили. Їх тільки незначна частина. Коли ми приїхали, то мули більшою мірою були вже дуже щільні, на них утворилися тріщини глибиною до 30 см. Наші колеги-альгологи припустили: якщо там формуватимуться кірочки з водоростей, то вони стримуватимуть процес вивітрювання. Плюс є щільна кірка із солі, яка з нижніх горизонтів підтягується з ґрунтовими водами на поверхню. І це теж скріплює шар мулу.
Оголились приголомшливі ландшафти. Приміром, балка біля селища Республіканець. Вода там опустилась на 9–10 метрів. І ми очікували, що все буде вкрите мулами, але на них за багато років утворилася товща черепашок молюска дрейсени. Шари з неї присутні на значних площах.
Або річка Кам’янка. Її затопили 70 років тому, і вистачило трьох тижнів, щоб вона з’явилась на поверхні землі і знову утворила русло. У багатьох балках назовні також виходять струмочками ґрунтові води і місцями затоплюють дно. Побачили колись поховані ґрунти і залишки саду на них — фруктові дерева, які теж обліплені мушлями дрейсени.
— Що, власне, для вас стало найбільшою несподіванкою з того всього?
— Скажу чесно, я не сподівалась, по-перше, що буде така величезна кількість сіянців. Бо всі боялись спустелювання. А по-друге, що сформувались ці площі, вкриті дрейсеною. До речі, ми очікували, що там буде сморід через тонни загиблих молюсків, ракоподібних, риби, які розкладатимуться. На те вказували багато спеціалістів. Але такого сильного запаху гниття не відчувалось. Скоріше, був морський запах, як на Сивашах, де дуже засолено. Оце теж стало несподіванкою, бо ми боялись, що все буде набагато гірше.
Загалом у тій експедиції ми заклали постійні моніторингові ділянки, щоб подивитися, яким чином відновлюватиметься рослинність. Зробили певні маркери, зафіксували сіянці, які на той момент уже були. У вересні плануємо приїхати знову й оцінити зміни. Так само зібрали багато зразків для вірусологів, альгологів, ґрунтознавців. Зараз їх опрацьовують, щоб висновки і прогнози не були голослівними. Хоча багато з того, про що ми говорили, справджується.
— Приміром, ви говорили, що ці території захоплять види-чужинці. З приводу сіянців, що першим почало освоювати дно?
— Ми зафіксували 6 видів рослин на той момент. Важко сказати, багато це чи мало, але ми не сподівались і на них. Вважали, що це дуже рано, щоб поширилося і проросло насіння.
Більшість із тих шести видів — чужорідні. Це череда листяна з Північної Америки, яка витісняє нашу череду трироздільну, плоскуха, сіянці гледичії, клена американського, аморфи кущової. Тобто з-поміж деревних видів переважають чужорідні.
До речі, навесні Міндовкілля затвердило наказ, яким заборонили висадку ряду інвазійних дерев для відтворення лісів. Бо в нас і так пів країни засадили робінією і дубом червоним. Зараз ми маємо великий супротив з боку лісівників. Вони хочуть повернути їх. І ось на прикладі Каховської греблі можна побачити, як швидко чужорідні види поширюються, захоплюючи наші екосистеми. Люди не усвідомлюють насправді небезпек цього процесу і причинно-наслідкових зв’язків, кажуть: “Дерева — це завжди добре”, “Та це ж медоноси”, “Акація так гарно пахне. І взагалі є пісня “белой акации гроздья душистые». А ви тут таке розповідаєте”. Але чужорідні види сьогодні визнані однією з глобальних екологічних проблем в усьому світі, і це потужний фактор деградації біорізноманіття.
Якщо говорити про наші аборигенні види, то почали відновлюватися очерет, деякі верби, тополі. Думаю, зараз там уже набагато більше видів.
— Зараз багато розмов про те, відновлювати ГЕС чи ні. У будь-якому разі Кабмін уже встиг прийняти рішення про розробку проєктної документації для нової греблі, яке триватиме два роки. Але природа не чекатиме. Що бачитимемо, якщо найближчим часом лише спостерігати?
— Пустелі там однозначно не буде. Як мінімум там є ґрунтові води, відновилися русла річок, русло Дніпра відновиться. Тому все ж рослинність так чи інакше формується. І мені вже не терпиться поїхати туди й побачити на власні очі ті зелені балки з фотографій. Найімовірніше, там переважатимуть чужорідні види. Але я не думаю, що будуть тільки вони. Скажімо так: утворюватимуться якісь заплавні екосистеми з, ймовірно, значним поширенням неаборигенних видів. Але вони теж надаватимуть певні екосистемні послуги.
LB.ua: Екосистемні послуги — це всі корисні ресурси та вигоди, які людина може отримати від природи. Дізнатися більше можна тут.
— Що буде з ділянками висохлих мулів, які пішли тріщинами?
— Зрозуміло, що такими, як зараз, вони не залишаться. Це лише перший етап. Не можу сказати, що даю на сто відсотків точний прогноз, але, швидше за все, піонерна рослинність, яку ми побачили, загине. А це вже буде початком формування ґрунту. За рахунок цих залишків він стане багатшим, на ньому сформується якась інша рослинність. Фізичні і хімічні показники ґрунтів змінюватимуться, і, відповідно, один тип рослинності і один тип біотопів змінюватиме інший. Це процес природної сукцесії. Ну і не треба забувати про поховані ґрунти, які вийшли на поверхню. Принаймні видно, що це такий нормальний ґрунт з чорноземним горизонтом.
Інша ситуація з тими черепашковими відкладами по 2–3 метри завтовшки — на них можуть з’явитися і вижити хіба що рослини дуже екстремальних біотопів. І якщо ми хочемо, щоб ті площі почали заростати, то доведеться з ними щось робити. До речі, дрейсена, яка так активно розмножилась у водосховищі, — теж чужорідний вид. Саме тому ми і спостерігаємо її залишки в такій кількості.
Якщо найближчим часом не почнеться відновлення греблі, то матимемо унікальну можливість спостерігати, як розвиватиметься рослинність на цій території.
— У вас, напевно ж, є в голові картинка, якою ця територія може бути за рік?
— Якесь уявлення є, мені цікаво, наскільки воно справдиться (сміється). Зараз я побоялася б так легко говорити про це. Враховуючи, що на початку уявляла собі щось одне, а за три тижні побачила щось інше. Бо від дуже багатьох факторів та картина залежить.
Приміром, від погодних умов цього року, наскільки сніжною буде зима. Та й узагалі на різних ділянках все може бути по-різному залежно від того, чи це відкриті ґрунти, які ми побачили біля Милового, чи це ґрунти, вкриті черепашкою. Десь буде ерозія, десь річка відновила своє русло, а десь таких річок не було. До того ж чимало залежить від того, чим оточена ця територія. Бо навколишнє середовище теж неоднорідне. Якщо поруч великий заплавний ліс, то відбуватимуться одні процеси, якщо самі поля — інші. Важко сказати щось узагальнене для всієї території.
Мрії та реальність Великого Лугу
— Захоплення території чужими видами, зокрема, стосується і можливого відновлення того Великого Лугу.
— Я думаю, що його відновлення було б можливе, якби цю територію оточувала нормальна природна рослинність. Звідти поширювалося б насіння рослин, які характерні для нашої території, тобто насіння аборигенних видів. Навіть не зважаючи на ті зміни клімату, які відбулися, зокрема, зниження кількості опадів.
Але найбільшою перешкодою є саме трансформація цієї території з природної на суцільні орні землі. У країнах Європейського Союзу є вимоги, що природна рослинність має займати щонайменше 30–40% території. У нас, особливо на Півдні, якщо набереться 2–5%, то це вже добре. Оголені ділянки дна водосховища переважно оточені полями з великою кількістю бур’янів і чужорідних інвазійних видів, як ми вже говорили. І зрозуміло, що поширюватиметься саме така рослинність.
Річ у тім, що проблеми, з якими ми стикаємось зараз: воєнні дії, замінування, недоступність певних територій, підрив греблі, — усе це накладається на те, що Південь був уже настільки трансформований, що всі можливі нормативи і пороги давно пройдено.
Якщо, приміром, говорити про орні землі, то в країнах Європи, в Азії є така практика — між полями залишають так звані смуги біорізноманіття (biodiversity strips) — це ділянки лучної та степової рослинності. Якщо поле потім не обробляють, то насіння поширюється на нього і воно не заповнюється повністю чужорідними видами. У нас, зрозуміло, такої практики ніколи не було. І все, що можна розорати, розорали. Навіть те, що не можна, теж. А з початком земельної реформи цей процес тільки пришвидшився.
Якщо раніше степи не розорювали на ділянках з ухилом 5–7°, то тепер я бачу поля на схилах під кутом 30°. Масштаби знищення останніх клаптиків дикої природи справді вражають. Тому ці проблеми накладаються одна на одну. І те, що ми будемо бачити — це зарості, вогнища поширення бур’янів. На жаль. Якби тут була природна рослинність, то ми бачили б абсолютно іншу картину.
— Тобто місцеві екосистеми і без того не були стійкими, і тут з’явилося додаткове серйозне навантаження.
— Територія була настільки трансформованою, а від того ослабленою, що ми тепер і маємо комплекс проблем і з водою, і з відновленням, і з загрозою чужорідних інвазій.
До речі, є можливість де в чому порівняти ситуацію з тим, що відбувається на Оскільському водосховищі в Харківській області (греблю частково підірвали у квітні 2022 року. — LB.ua), в якому так само оголилося дно.
Там навколо теж великі площі займають антропогенні ландшафти, але все ж більше, ніж, скажімо, на Херсонщині, такої нормальної природної або напівприродної рослинності, яка дозволяє зберігати певний баланс. Тому і саме водосховище заростає типовими для тої місцевості рослинами.
До того ж маємо приклад Чорнобильської зони відчуження. Але це Полісся, там теж збереглося багато природної рослинності. На Півдні ситуація геть інакша. Хоча в Херсонській області було створено чимало національних парків, майже вся територія з добре збереженою рослинністю перебувала під охороною. Це дуже гарний приклад заповідання. І на ділянках поруч з такими природно-заповідними територіями ситуація буде кращою.
Тож якщо говорити про відновлення природної рослинності, то вона на місці Каховського водосховища можлива, але природі треба допомогти відновитися. І це теж цілком під силу зробити.
А якщо залишимо все, як є, і займаємо позицію спостерігача, то відновлення природної рослинності просто неможливе на більшій частині площі. Бо немає звідки їй взятися, настільки все змінено, немає де взятися оцим діаспорам, насінню природних рослин.
— Якщо ми вже торкнулися теми Великого Лугу. Підозрюю, що коли про нього говорять, то нефахівці не завжди розуміють, який він мав вигляд.
— Щоб уявити, що там було, треба прийти в заплаву будь-якої великої річки, там, де збереглося її природне русло. Це може бути, приміром, заплава Десни. Але загалом у нас дуже мало залишилось таких заплав у природному руслі. На Поліссі, приміром, є такі річки. Та ж Прип’ять. Тобто це велика заплава, яка зайнята луками, болотами, якимись невеличкими озерцями — комплекс плавнів, лучно-болотної рослинності з величезною кількістю водоплавних птахів. І для того, щоб формувалися подібні системи, треба, щоб річка розливалась кожного року навесні.
— А не була зарегульованою.
— Не казатиму про Дніпро, наведу інший приклад. Ми вивчали, наскільки збережена водність Південного Бугу, у зв’язку з обговоренням можливості підняття рівня води в Олександрівському водосховищі (це комплекс Південноукраїнської АЕС).
Більшість наших великих річок беруть початок на височинах, на болотах. Але болота осушені. Зрозуміло, що водність через це значно знижена ще на старті. А далі весь басейн перегороджений греблями, ставками, водосховищами. Існують певні нормативи, що таке регулювання не може перевищувати стоку річки в маловодний рік. Є дані, що для Південного Бугу, приміром, цей норматив вже перевищений у 2,5 рази. Тобто проточності річки не вистачає навіть на те, щоб вода нормально пройшла до Чорного моря. Воду з моря затягує до Миколаєва, і люди і до повномасштабного вторгнення поливали городи солонуватою водою. Така вода йшла з кранів. Що говорити про ще більше зарегулювання? І як розливатися річці, якщо немає води?
Коли формувався Великий Луг, Дніпро був у нормальному природному руслі. Зараз однієї греблі не стало в такий жахливий спосіб. Але насправді це можна розглядати і як шанс, щоб хоча б якось поліпшити стан довкілля в регіоні. І тим людям, які зараз страждають від нестачі питної води, буде краще, якщо водність річок збільшиться. Бо це взаємопов’язані речі. Утворення водосховища знову — це таке «лікування симптому без усунення причини хвороби».
— Якщо мріяти про Великий Луг, то йому треба допомагати відновитися. Як саме і наскільки масштабним міг би бути такий проєкт з ревайлдингу? Чи це можливо робити тільки на окремих ділянках?
— Це залежить від державної політики. Але нормальною практикою для таких територій є залуження, тобто відновлення рослинності лучної або степової, відновлення заплавних лісів. І щоб там росла не робінія (біла акація), гледичія і клен американський, а тополі, верби, вільхи, характерні для цієї місцевості. Ота Геродотова Гілея, яка формувалась у пониззях Дніпра. Я думаю, що ці заплавні ліси в будь-якому разі будуть відновлюватися навіть без участі людини. Але якщо посадити природні види верб і тополь, то зрозуміло, що процес піде швидше.
І практика відновлення є. Можливо, ви чули про Тарутинський степ, який у 2016 році розорали. Зараз там триває активний експеримент з відновлення степової рослинності. У країнах Європи це взагалі здійснюється в дуже великих масштабах. Йдеться не просто про спонтанний ревайлдинг, а саме про активне відновлення природної рослинності як політику. Тобто це цілком можливо. Звісно, проєктів такого масштабу в Україні немає, але оскільки практика є, то це скоріше залежить від бажання і наявності відповідних ресурсів. Бо такі методи теж потребують інвестицій. А в нас зазвичай це роблять на чистому ентузіазмі.
LB.ua: Раніше лучні та степові екосистеми співіснували у тісному зв'язку з дикими копитними тваринами (приміром, тарпанами чи турами), які частину рослин витоптували, а частину з’їдали. Так вони фактично запобігали утворенню зайвої біомаси з відмерлої трави, через яку степи та луки згодом заростають чагарниками. Зараз цю проблему можна вирішувати, зокрема, викошуванням або нормованим випасанням худоби. А у згаданому вище Тарутинському степу в рамках ревайлдингу заселили ланей і куланів.
— Як кейс Олексія Бурковського, який на своїй ділянці в Донецькій області вирішив відновити степ?
— Олексій — він один. Це його власна ініціатива. Багато людей спостерігають за його експериментом. Багатьом цікаво, що він робить, але зрештою він втілює свою ідею сам. “Один у полі воїн” — це про нього. Але у випадку з Каховським водосховищем так не вийде. Там самим ентузіазмом не обійтися.
У природному стані
— Якщо порівнювати водосховище, яке було, і заплавний комплекс, який формуватиметься, то що?
— Не хочу заглиблюватися в теорію екології, але тут відповідь криється у тому, навіщо ми взагалі зберігаємо біорізноманіття. Чим екосистема різноманітніша, тим вона стійкіша. Якщо ми маємо водосховище, то ми маємо один тип біотопу – товщу води. Зрозуміло, що в ній утворюється своя екосистема. Там є риба, безхребетні, макрофіти, водорості. Але ця структура недостатньо природна. Там погіршена проточність, високе випаровування з великого водного дзеркала. Вода застоюється, цвіте.
Якщо це заплавний комплекс, то ми маємо русло річки, маємо в ньому судинні рослини, які ростуть у воді, маємо рибу, комах, прибережну рослинність, маємо луки, піски, болота, заплавні ліси. Багато-багато різних екосистем. Усі вони надають певні екосистемні послуги, і цей ефект посилюється поєднанням цих послуг. Це складна система, яка має більше властивостей, ніж її окремі компоненти.
Що стається з нашою товщею води в разі якихось екстремальних подій? Прорив греблі – і ми маємо масштабну екологічну катастрофу. Якщо є різноманіття екосистем, то коли щось одне зникає, щось інше приходить на зміну. Баланс не руйнується в одну мить. І немає настільки значних негативних наслідків. Бо одне регулює інше.
З погляду екології те водосховище однозначно не варто відновлювати. З погляду вирішення соціально-економічних питань: вода для населення, промисловості, сільського господарства, охолодження АЕС, енергетика — упевнена, є альтернативи. Бо все ж за 70 років наука і технології не стояли на місці. І можливо, щоб вирішити всі ці питання, не потрібно застосовувати застарілі 70-річні технології.
— Бачу, що ідею залишити територію в більш природному стані сприймають часто або з насмішкою, або просто негативно, а екологів називають “екомізантропами”.
— Це давня проблема. Фермери розорали останні клаптики природної рослинності навіть на схилах. А потім жаліються, що висихають річки, пилові бурі, засухи. Беруть шалені кредити, щоб з цим якось впоратися. Не можуть їх повернути. І дуже важко до них донести, що ви ж самі це створили. Ви ж самі робите так, що ґрунти змиваються в річки й нічого не росте. Це інша велика тема. Я займаюсь ботанікою. Люди кажуть: “Ой, що там ваші тичинки, квіточки. Кому воно потрібно?” І коли пояснюєш ланцюжок, що через те, що зникають певні рослини, у нас фермери не можуть віддати кредити, то люди справді дивуються.
Якщо говорити конкретно про Каховське водосховище і про соціально-економічні проблеми, пов’язані з ним: була природа, створили водосховище, підірвали греблю – зруйнували водосховище. І те, і те стало катастрофою. Тепер якщо відбудуємо водосховище, то вирішимо якісь соціально-економічні питання, але ж знову створимо всі ті самі ризики і небезпеки. І, напевно, є інші варіанти розв’язання цієї задачі.
Але в цих дискусіях люди часто агресивно починають спростовувати думку опонента, хоча краще б мати діалог. Щоб спеціалісти з різних галузей прорахували різні сценарії й прийняли виважене рішення, яке влаштувало б усіх. І щоб це не було якесь таке протистояння технарів і екологів зі взаємними образами та звинуваченнями.
Те, що є зараз — будемо розробляти проєкт без оцінки впливу на довкілля, — це взагалі порушення законодавства, яке передбачає таку оцінку, незалежно від того йдеться про Каховську ГЕС чи щось інше.
І ще один момент. Україна все ж приєдналася до різних конвенцій. І в рамках екологічної стратегії в нас є “Зелений курс” (Green Deal), який ми задекларували. І це для нашої країни гарний тест. Якщо ми говоримо, що йдемо цим курсом, а робимо навпаки, то я думаю, наші європейські партнери замисляться, чи давати нам гроші на зелене відновлення.
LB.ua: У грудні минулого року в Монреалі відбулась Конференція ООН з біорізноманіття COP15, на якій країни домовились задля збереження дикої природи збільшити площі природоохоронних територій до 30% усього суходолу, внутрішніх вод і морів. А також відновлювати природу на третині площі, де її знищили.
— Чого ми не бачимо за всіма цими суперечками?
— Я сказала б так. У нас є дві крайнощі. З одного боку, відновлення греблі, якою вона була 70 років тому. З іншого — відновлення Великого Лугу. Думаю, що дуже багато прибічників саме цих двох крайніх точок зору. Але не можуть ці крайні варіанти бути істинними. Істина десь посередині. Можливо, вирішило б проблеми якесь часткове відновлення греблі. Так само відновлення Великого Лугу не відбудеться без зовнішнього втручання. Йому теж треба допомагати, враховуючи при цьому багато факторів.
Я, приміром, не прихильниця радикального — залишити все, як є. З іншого боку, хотілося б донести думку про відновлення греблі, що є альтернативи. Що люди виграють, якщо дати територіям повернутися до більш природного стану. І хотілося б, щоб це був діалог, а не конфронтація. У нас є з ким боротися — країна-агресор не збирається зупинятися. І хай би прихильники і того, і того сценарію принаймні спробували шукати точки дотику. Ми ж усі зацікавлені, щоб нам краще жилося в Україні.