Тепло і логістика
На військових розраховують і в інших ситуаціях: вони єдині, хто може підвезти в Чугуїв чи Харків (найближчі великі міста з цілою інфраструктурою), дати подзвонити через Starlink, поділитися пальним або дровами.
По дрова місцеві ходити бояться: у лісах повно розтяжок і снарядів, що не розірвалися. Дмитро Стоянов, начальник відділу комунального господарства Дворічанської ОТГ, говорить: «Ми зможемо укласти контракт із лісозаготівельним підприємством, тільки коли отримаємо акт про повне розмінування. Тобто ніколи». Один сапер, кажуть у Головному управлінні ДСНС у Харківській області, може відпрацювати за день щонайбільше 10 м2, незалежно від типу місцевості.
Волонтер благодійного фонду «Харків з тобою» Володимир Власенко, який привозить у Дворічну гуманітарку, говорить місцевим мешканцям: «Випилюйте все, до чого дотягнетесь. Ваша задача зараз — вижити. Потім насадимо нове». Люди кажуть — не можуть пиляти на чужих подвір’ях, «неправильно це». Володимир питає: «А в тих, хто повтікав за поребрик?» Мовчки кивають.
Тьотя Оля з Фіголівки зізнається, що вартість дров, яких їй вистачає десь на півтора місяця, приблизно дорівнює її місячній пенсії (2900 грн). Сміється, що, мовляв, з іншого боку, гроші все одно ніяк зняти, нікуди витратити — ні магазинів, ні базарів нема.
Газу в селах також немає. Галина Турбаба, голова Дворічанської ОТГ, розповідає, що ще на початку вторгнення перебили газову трубу, яка йшла по новому містку через Оскіл. Тиск почав падати, тому адміністрація й комунальники вирішили трубу заварити: так з газом лишилася громада по той бік річки. Чи є газ там зараз, Галина не знає, бо на тій території ще точаться бої. По цей бік газ на деякий час відновили, але після відходу окупанти знову перебили газопровід: цього разу той, що йде над водою; відновити його зараз неможливо.
Щоб люди могли бодай якось грітися і готувати, кілька фур пічок-буржуйок привіз для Куп’янського району Червоний Хрест, говорить Андрій Шейнін, координатор Куп'янського логістичного центру, волонтер БФ «Харків з тобою». Центр створено для того, щоб координувати потоки гуманітарної допомоги. Тут із «Харків з тобою» співпрацюють Червоний Хрест, Мальтійська служба допомоги, «Мирне небо Харкова», міжнародні фонди ADRA, AICM та інші. Це організації, які мають гуманітарну допомогу, але не мають ресурсу її розвозити. Усі співробітники центру працюють на волонтерських засадах: отримують гарячий обід, набори продуктів і гігієни.
Буржуйки, які зараз стоять у логістичному центрі, днями розвезуть у приватні оселі або так звані пункти незламності. Їх облаштовують у багатоповерхівках чи інфраструктурних об’єктах, які можуть прийняти велику кількість людей.
Там, говорить Андрій, є місця для ночівлі (Червоний Хрест передав 300 комплектів з розкладних ліжок, матраців і постелі та ще 300 матраців окремо), гаряча їжа від World’s Central Kitchen або волонтерські кухні, станції для зарядки телефонів. У деяких пунктах обігріву військова адміністрація ставить твердопаливні котли або електрогенератори, від яких працюють теплові пушки та обігрівачі.
Душів на пунктах немає, подекуди є туалети, але ними не можна користуватися за відсутності центрального водопостачання, тож логістичний центр зараз шукає мобільні біотуалети і фінансування на них.
Вода і медицина
Та чи не найбільша біда з водою.
Централізованого водопостачання тут зараз немає через бойові дії, а колодязну воду вживати не можна. Максим Пархоменко, співробітник Національного парку «Дворічанський», каже, що вода тут містить забагато нітратів, а жорсткість висока через великий вміст солей кальцію та магнію й інші домішки. Максим пояснює, що якщо допустимий рівень солей кальцію для питної води 4-7 одиниць, а вже при 10-12 вода вважається технічною, то в деяких місцевостях Дворічанської громади цей показник може сягати 16-19 одиниць. Таку воду не можна застосовувати без попередньої обробки навіть у техніці, через надмір осаду солей. Для людини ж вона небезпечна відкладеннями солей у суглобах та нирках.
Але ще більша біда, говорить фахівець, із вмістом нітратів, який подекуди перевищує допустиму норму в 9-10 разів. Постійне споживання такої води призводить до повільного отруєння життєво важливих органів, а для дітей вона може стати смертельно небезпечною в дуже короткий термін. Причина забруднення нітратами — відсутність контролю за каналізацією та надлишок органічних добрив на полях. Іншими словами, у водоносні жили просочуються нітрати, утворені бактеріями з фекальних мас.
Свердловини, які роблять місцеві мешканці замість колодязів, говорить Максим, теж переважно не мають належної експертної оцінки якості води.
У самому Куп’янську, каже Андрій Шейнін, центральне водопостачання є: на водоканалі стоїть потужний генератор, наданий Мальтійською службою допомоги та БФ «Харків з тобою», ще кілька генераторів — від ХОВА. А от у селище Лісова Стінка, над самим Осколом, терміново потрібен генератор на 20-30 кВт, бо помпа потребує 15-18 кВт мінімум.
В одному підвалі багатоквартирного будинку на так званій Палестині, районі на в\'їзді у Дворічну, молода жінка Світлана намагається випрати ковдру в малесенькому тазику. Каже — часто ходити до колодязя боїться: постійні обстріли.
Її страх зрозумілий: у сусідньому кварталі ми зустрічаємо жінку, в якої напередодні нашого приїзду від обстрілу вщент згорів будинок. Поруч вбило чоловіка, який працював на місцевій котельні. Жінка просить волонтерів записати відео й переслати її сестрі в Дніпро, щоб розповісти, що хати більше немає, шукатимуть можливість виїхати до неї. Наприкінці плаче: «З днем народження тебе, Лєночко, з днем народження, сестричко».
Подекуди селяни качають воду зі свердловин. Якщо є генератор. Генератор — це паливо, паливо — це гроші, а заробітку в селах немає взагалі. Зарплата нараховується тільки бюджетникам, розповідає Оксана, сестра-господиня районної лікарні. Лікарня, зрозуміло, теж не працює: приміщення розбите, більшість співробітників виїхали. Лишилась пара вузьких спеціалістів, люди ходять до них додому.
Базові набори ліків військова адміністрація розвезла людям безкоштовно, говорить Андрій Шейнін. Районна лікарня працює як амбулаторія у Куп’янську, її філії — в Куп’янську-Вузловому та Ківшарівці. Приміщення частково побиті, сімейні лікарки довго мерзли, тепер нарешті мають генератор від мальтійців. До 23 листопада в Куп’янську була й поліклініка. Але в середу її не стало: розбита російським обстрілом. Важкохворих або важкопоранених швидкі вивозять на Харків. Пункт швидкої допомоги, до речі, 23 листопада теж постраждав від обстрілу.
Повертаючись до води: волонтери «Харків з тобою» розвозять по селам бутильовану воду. Якщо в Петроіванівці від води відмовляються — там колодязі є, то у Дворічній просять ще й ще. Катя, ще одна молода жінка, яка ховається в підвалі на Палестині, каже, що воду адміністрація роздавала по 3-5 літрів на родину пару разів на тиждень. Галина Турбаба дивується: «У нас немає нормативу, на Палестину привозимо бочку. Люди набирають, хто скільки може. У центрі села теж стоїть бочка, куди накачуємо воду зі свердловини».
Про те, скільки дають води, в різних місцях чуємо різне. З'являється відчуття, що люди давно втратили відчуття часу й інших конкретних вимірів. Життя без світла, зв'язку, а головне – роботи, перетворюється на просте виживання й очікування. В одній і тій самій черзі за гуманітаркою можна почути і «привозили води багато», і «хтозна коли вже вода була, по 3-5 літрів на руки».
Їжа й робота
Та сама історія з продуктами. Галина Турбаба дружньо сварить волонтерів, мовляв, нащо ви повезли набори у Дворічну, ми от буквально вчора розвезли їм їжу. І справді, в підвалах, де ми були, люди готували щойно розморожену яловичину, привезену напередодні адміністрацією. А от Володимир Анатолійович, отримуючи волонтерські набори, говорить: «О-о-о, спасибі вам, таке ми перший раз отримуємо! До нас узагалі мало хто доїжджає, бувають церковники з Харкова, здається, Церква Христа, — то вони привозили трохи круп і консервів».
Військова адміністрація, говорить Андрій Шейнін, видає продуктові набори «Доброго вечора, ми з України»: борошно, крохмаль, цукор, м'ясні й рибні консерви, усього близько 15 кг продуктів. Такий набір видається на 2-3 особи раз на місяць, у планах – раз на два тижні.
Андрій розказує, що в Куп’янську з'явився стихійний ринок (приміщення базару теж ущент розбиті та вигоріли), де іноді можна зустріти людей, які продають гуманітарку. Власне, одна із задач новоствореного логістичного центру — впорядкувати потоки допомоги так, щоб не виходило, що до когось вона не потрапляє, а хтось набирає, щоб потім ще й продати втридорога.
Люди в селах хочуть працювати і заробляти, але роботи немає. Одного з чоловіків у Петроіванівці сусіди по-доброму дражнять Олігархом. Каже — «був у мене літній бізнес свій…». Хитро всміхається. Щоліта Олігарх випасав чужих корів. Більше випасати нікого: майже всіх тварин продали, харківські перекупники брали їх по 6 гривень за кілограм живої ваги. Олігарх каже, обіцяли по 15-20 грн і надурили.
Тьотя Оля з Фіголівки теж продала своїх двох корів: гроші терміново були потрібні на ліки і на бензин до лікарні. Хтось продавав корів, щоб оплатити евакуацію, хтось — щоб купити електрогенератор й пальне до нього.
Подекуди люди все ж тримають одну-двох корів, козу, качок, курей або кроликів, але всі жаліються, що практично нема чим годувати. Утім тішаться, що врожай цього року був добрий, тож по погребах багато консервації, картоплі, моркви. Кажуть — протримаємось, знати б тільки, як довго.
Діти, освіта і зв’язок
У кожному селі полишалося по кілька дітей. Мами пошепки зізнаються: малі хочуть солодкого і книжок. Ольга Іванівна, колишня бібліотекарка, каже: бібліотеку, школу і музей у Дворічній росіяни розвалили вщент. А перед тим, як розбити, попалили українські книжки, грозилися завезти російські, але не встигли. У самих родинах книжок теж практично немає.
Семирічна Аліса з Дворічної намагається згадати назву книжки, яку хотіла взяти в бібліотеці. Обіцяємо привезти їй «Гаррі Поттера», вона зачаровано дивиться і, здається, не розуміє, про що мова. Запитуємо: «Що мрієш зробити після війни?» — «Подорожувати! По Україні! І ще хочу побачити багато-багато різних звірят!» Каже, хоче до школи, бо сумує за іншими дітьми і хоче «взнавати нове». А от десятирічний брат Аліси супиться і каже, що до школи вже не хоче.
Усі пів години, що ми стоїмо біля двору з дітьми, не вщухають обстріли. Діти, на перший погляд, на них не реагують. Дорослі теж не ховаються, кажуть: «Яка різниця?»
Навчального року в цих селах не буде. Немає ні шкіл, ні зв'язку для онлайн-занять. У самому Куп’янську мобільний інтернет пару тижнів тому з’явився (але регулярно зникає під час обстрілів), у більшості селищ немає. Старлінки є лише у військових, у центрах надання адміністративних послуг і в логістичному центрі. Кажуть, подекуди, десь на пагорбах, проривається Київстар, та бігати туди небезпечно.
Андрій Шейнін говорить, що навіть якщо громади отримають нові старлінки, для освіти це ситуацію не змінить, адже просто немає місць, де можна безпечно збирати дітей.
Новорічних святкувань теж не буде. Робити подарунки дітям під Новий рік хочуть й іноземні фонди, і, наприклад, харківські «Олені Святого Миколая», які щороку розвозять тисячі подарунків у прифронтові села. Але зібрати дітей в одному приміщенні і небезпечно, і приміщень на 40-50 осіб вже просто немає — зруйновані росіянами.
Розбиті вщент або як мінімум не мають вікон усі школи району, дитсадки і школа-інтернат, де під час окупації жили переселенці з Донеччини (відновити будівлю неможливо).
Скільки дітей залишилось у громадах, незрозуміло. Волонтери з військовою адміністрацією намагаються провести перепис населення. Зокрема, роздаючи гуманітарну допомогу, фіксують паспортні дані, адреси, кількість людей у родинах і вік дітей.
Життя під окупацією
Галина Турбаба розповідає, як 24 лютого серед ночі сільські старости почали дзвонити їй, бо прокинулися від вибухів. На ранок зібрали нараду, щоб вирішити, як забезпечувати життєдіяльність району.
«Одне з перших питань було — як ми будемо розвозити людям хліб, — каже Галина. — У Дворічній є пекарня, вона досі працює. Але в перші ж дні пошкодили міст через річку Нижню Дворічну і так відрізали дорогу до Петроіванівки, Кам’янки і Колодязного. На щастя, річка тут неширока, тож ми вантажили хліб у ківш трактора, довозили до переправи, і з того боку старости його приймали».
Місцевим фармацевтам двічі вдавалося самотужки виїхати в Харків по ліки. Та скоро під Шевченковим й Коробочкиним почалися бої – і сполучення припинилося.
Коли окупанти зайшли у Дворічну, то спершу сказали, що не посягають на нашу територіальну цілісність, каже Галина, а тільки «будуть помагати тримати порядок». А в травні почали створювати свої структури і викликати її як голову ОТГ з претензіями: «Ви не даєте нам працювати, забороняєте привозити гуманітарну допомогу!» «Досі цікаво, як саме я, без зброї, їм це не давала», — каже Галина. Окупанти двічі зганяли людей на мітинги до адміністрації, підбурювали вимагати пенсій і підвезення харчів. «Я їм казала: дайте коридор, тоді й можна буде завозити, ви ж усі дороги обстрілюєте!» Коридор не давали, у відсутності їжі звинувачували голову ОТГ.
Світла в громаді не було весь квітень, а перед 9 травня енергопостачання пустили з Росії — відновили лінію, збудовану ще за Союзу. Та після нашого контрнаступу її перебили, як і газ.
11 травня Галину забрали на підвал у Куп’янський райвідділ поліції. Сказали: «поговорим и отпустим», а протримали 33 дні. Разом з нею перебували жінки з наркотичною залежністю, «порушниці комендантської години», директорка школи, в якій жили переселенці. «Нас не катували, але погрожували, казали: “Будь вы не женщина, будь вы не в таком возрасте!” Коли родичі мене шукали, їм говорили: “Тут такой нет!” Два тижні вони не знали, де я. Мамі моїй 87 років, їй сказали, що я виїхала у відрядження і не маю зв’язку».
Галину вперто питали: «Что вы собираетесь делать, когда мы вас выпустим?» Вона казала: «Буду працювати, я селищний голова». Коли відпускали, попередили, що вона має погоджувати з ними всі свої дії. Галина відмовилася: «А ви тут до чого?» Тож більше її до роботи не допустили. Справами на той час керувала секретарка селищної ради. Зараз усі колаборанти виїхали в Росію; затриманих правоохоронцями, за словами Галини, немає.
Коли Галину відпустили, до неї з трудовими книжками потягнулися працівники адміністрації та шкіл – звільнятися. Поки жінка ходила на уколи в лікарню (лікувалася після першої відсидки), в її кабінеті і вдома все перевернули догори ногами і знову забрали — цього разу на 50 днів. Сказали: «Ви не мали права розмовляти з цими людьми!»
Цього разу у двомісних камерах було по 6-8 жінок: волонтерки, директорки шкіл і знову жінки з нарко- й алкозалежністю. Галина каже, що декого катували струмом, але їй самій знову пощастило.
8 вересня, через добу після відходу окупаційних військ, чоловіки із сусідньої камери виламали вікно і випустили весь підвал, десь 140 людей.
Дмитро Стоянов був директором місцевого комунального підприємства, яке працювало в тій частині Дворічанської громади, яку окупували ще в перші дні вторгнення. Коли скінчилися старі запаси й підприємство перестало виконувати свої функції, до Дмитра зачастили окупанти і, погрожуючи розстрілом, вимагали поновити діяльність підприємства за російськими законами. Зарплату теж виплачувати в рублях. Дмитро відмовився і влітку опинився на підвалах у Куп’янську. На голову надягали чорний пакет, катували струмом, били. Каже, що серед катів були і росіяни,і так звані еленерівці. Запитували, чому не перейшов кордон, чому ще 8 років тому не пішов воювати проти України на боці «ЛНР».
Дмитро звільнився з підвалу тоді ж, коли й Галина. Зараз забезпечує життєдіяльність інфраструктури громади.
А старосту села Вільшана, що по той бік Осколу (не плутати з селищем Вільшани біля Двурічного Кута із західної сторони Харківської області), у жовтні окупанти розстріляли, перед тим певний час протримавши в куп'янській катівні — за українську позицію і відмову співпрацювати. Деталі наразі невідомі.
Підтримка й надія
«Ми тут просто доживаємо до чогось», — говорить Володимир Анатолійович. У нього в Збройних силах служать син, два зяті і два молодших брати. Зв'язку ні з ким немає вже 8 місяців, де вони і як — чоловік не знає. Коли він говорить про рідних на службі, голос його тремтить від гордості, страху і щемкої самотності. Самотність — річ, яка в цих селах бринить у повітрі. Багато старших людей лишилися самі, на віддалених вулицях, куди важко доїхати через обстріли, волонтерів зустрічають словами «О-о, нарешті і про нас хтось згадав!»
Лілія Володимирівна, ще одна мешканка підвалу на Палестині, каже, що її невістка й онуки живуть у Німеччині, але вона до них не поїде: «У мене тут син похований, і чоловік, і батьки — як я їх покину?» Жінка рятувалася від обстрілів тричі. Один раз упала на підлогу; раз відійшла від сараю – і через хвилину його рознесло; ще раз пішла по воду. Сміється: «Та ще ви до нас будете приїжджати на зиму! Бо в нас і дрова, і курку, оно бачите, рубали вчора!»
У підвалі, побудованому як бомбосховище після Другої світової, живе близько двадцяти людей. А ще — п’ять шиншил, у закутку за буржуйкою. Одну з них волонтери забирають додому, натомість залишають корм для решти. Палестинці кажуть: приїжджайте частіше, шиншилки швидко розмножуються, ми вам іще вділимо!
У кожному селі старші жінки обіймають волонтерів: «Боже, діточки, ви ж життям ризикуєте, коли сюди їдете!» У відповідь чують, що триматися нам усе одно тільки одне за одного.
Дорога назад тривожна. Через поле на фоні темного неба літають снаряди «градів» по наших позиціях. Вмикати фари не можна — прострілюється. Їдемо в повній темряві по поганій дорозі, яка, можливо, приховує в собі смертельні дарунки. Уже за одним з дивом цілих мостів Володимир вмикає світло і відчутно видихає. Наступного тижня, каже, поїду знову, бо які варіанти? Питаю: «Чому ти це робиш?» Каже: «А ти смішна».
***
За рамками цього тексту лишається відкритим питання про те, в якому стані зараз Національний природний парк «Дворічанський» і ботанічний заказник місцевого значення «Коробочкине». Це одні з останніх територій, де ще росте ковила, давно занесена до Червоної книги України, та інші види флори, властивої лише крейдяним масивам — аналогічні є в так само потрощених за роки війни заповідниках «Крейдова флора» і «Святі гори» на Донеччині. Але місцеві мешканці сподіваються: по весні знову підуть слухати байбаків і засівати свої поля.
