Володимир Топчій: "Зоопарк як домна, яку запустили і вже неможливо загасити. Щодня треба годувати тварин і прибирати за ними"

Зоопарк знову відкрили для відвідувачів, поки що лише у вихідні дні. Чи ваша робота відрізняється від того, що було до війни?

В принципі, нічим не відрізняється. Прибирати, годувати, все те саме. Складніше, звісно, через війну – і з поставкою кормів, і з бензином, і з водою. 

Найгірше було у перші два тижні війни. Фашисти стояли в Кульбакіному (аеропорт під містом, – LB.ua) і було незрозуміло, що далі. Громадський транспорт не працював, співробітники ночували в зоопарку (і досі кілька людей ночують). 

За три місяці вже налагодили роботу, звикли якось до цієї ситуації, до повітряних тривог. Погано, звісно, що на них мало хто зважає.

В ці вихідні (перші вихідні після відкриття, – LB.ua) було багато відвідувачів? 

Не так багато, як зазвичай.

Але приходили діти?

Чому всі думають, що зоопарк для дітей? Дітей від загальної кількості відвідувачів – третина. В зоопарк приходять дорослі – щоб відпочити. Як каже мій товариш: “В тебе тут філія раю на Землі”. 

Дивіться, оце, наприклад, шафран мускатний. Хоча так і не скажеш, на вигляд – будяк будяком. (Крім колекції тварин, у зоопарку також величезна колекція рослин, тобто він одночасно є ще й ботанічним парком, – LB.ua)

А це одна з ракет, які прилетіли в зоопарк (Володимир прямує до зім’ятої огорожі, – LB.ua). Кластерна ракета – розкидає кластери, щоб уразити більшу кількість людей. А ще в нас «Ураган» на території лежить.

Хтось постраждав, коли влучили ракети?

На щастя, ніхто. Сітку порвало, паркан погнуло, але це дрібниці.

Скільки загалом ракет влучили в зоопарк?

Вісім ракет за три місяці. 

Одна в музеї, дві на території лежать – ми їх не прибираємо, щоб журналістам показувати. Одну ракету віддали в Німеччину на антивоєнну виставку. Нас попросили, ми віддали. Ще одну ракету забрали ЗСУ. В ній зберігся блок управління, вона має цінність для вивчення.

Як зараз ситуація з водою?

Ми запустили вже другу свердловину і запускаємо другий осмос для очищення води. Але за місяць простою водопровідна система почала іржавіти. І тому зараз, коли ми почали давати воду, нас замучили прориви. Вже вся територія перекопана.

Скільки води на день потрібно зоопарку?

10 кубометрів.

Це щоб всіх напоїти, помити, бегемоту набрати басейн?

Якщо враховувати бегемота і басейни, то 20 кубів. 10 – це тільки питної води. 

Як бегемот пережив ці місяці, поки були проблеми з водою?

А що йому, бегемот як бегемот.

Не скаржився? 

Ні. Самець в нас вже старенький, 45 років. Йому важко. І в нього тепер є молода дружина.

Вона покращила якість його життя?

Думаю, що вона ускладнила його життя. Як будь-якому старигану ускладнює життя молода дружина.

А стара ні?

Стара може навіть більше ускладнює. 

Як вони взаємодіють між собою? 

Як… Вона, звісно, хоче. Але він вже не може. 

Це дуже сумно. Як почуваються інші тварини в зоопарку? 

Всі нормально почуваються – їдять, паруються, народжують дітей, вирощують їх. Все це говорить про те, що стресу в тварин немає.

За ці три місяці народилося багато молодняка – це і мадагаскарські лемури, і білорукий гібон, і далекосхідний леопард, і сервали, і видри, і рисі. Плюс ще в копитних малюки народилися, у сибірських козерогів, у лами… Звичайне життя.

(Зоопарком розноситься тривале й мелодійне гарчання, – LB.ua). 

Це тигр розмовляє.

Що каже? 

Що він знаходиться на своїй території, і що він тут головний.

А ви? Скільки ви вже років в зоопарку?

Старший від мене тут тільки крокодил Вася.

А старенький бегемот?

Молодший від мене. Я його привіз в зоопарк в 1979 році з Харківського зоопарку, де він народився. Йому було 9 місяців. 

Я знаю, що було прийняте рішення не евакуювати тварин. Чому?

Було дуже складно це організувати технічно, логістично. Евакуація – це великий ризик для тварин. Ще й зима, морози. Можна було погубити всіх – і мавп, і жирафів, і слонів, і тих самих бегемотів. 

Тому ми вирішили залишитися тут всі разом. Це був перший місяць війни, найбільш тривожний. Сподіваюся, більше питання евакуації нас не зачепить.

Залишатися мабуть теж було страшно? 

Не можу сказати, що ми тут всі сильно боялися і тремтіли. Ні, ми працювали. Було, звісно, тривожно, але не страшно. 

А як зараз?

Теж тривожно, але не страшно. 

Що підтримує вас протягом цих місяців? 

Підтримує обов’язок все це зберегти. Зберегти тварин. Хоча тварини, насправді, не головне – можна привезти нових. Зоопарки Європи добре тварин розмножують, тому колекцію завжди можна поповнити. А от зберегти колектив – це завдання номер один. Досвід людей, які працюють тут довгі роки, безцінний. Такий досвід ніде не отримаєш, окремі як у зоопарку. Наш досвід – це життя тварин. Тому найважливіше зберегти людей, а тварин привезем, розведем.

Люди важливіші за тварин?

Люди важливіші за все. 

Чого вам зараз бракує для збереження колективу?

Люди є, працюють. З 230 співробітників поїхало десь 30. Також вісім людей з нашого колективу на фронті. 

Зараз нам дозволили брати нових співробітників. Вони приходять, вчаться. Роботи в місті практично нема. А у нас є. 

Співробітники беруть дітей з собою на роботу? Садочки ж не працюють.

Так. Це заборонено, але що робити? Люди приводять дітей із собою. Старші допомагають – прибирають, підмітають. Молодші грають в комп’ютерні ігри. Нічого не поробиш, війна. 

Ваші колеги залишилися через те, що відчувають відповідальність за тварин?

Хтось відчуває відповідальність, а комусь просто нема куди їхати. Та навіть якщо є куди їхати – це несолодко. Як то кажуть, не треба плутати туризм з еміграцією. Європа гарна, коли ти туди приїхав подивитися на собори та музеї. А коли ти приїхав з порожніми кишенями і чекаєш, чи тебе не виженуть з дому, чи нагодують, а ще з дітьми… Через місяць вже хоч вовком вий. І ніякі земні красоти не замінять наші розбиті вулиці і проблеми з водогоном. 

Співробітники дзвонять, розказують. 

Хочуть додому?

Дуже сильно. Але нам керівництво міста та області постійно каже, що додому не можна. Цієї ночі знову ракети рвалися… Війна.

Деякі люди питають: “А чому з крану тече солона вода?”. Та ти подякуй, що вона є в тому крані! Забув, як не було чим змити в туалеті, і всі по місту з баклажками бігали? Зараз зробили воду, нехай солону, бо це вода з лиману, але вона є. Цьому радіти треба. Миєшся – вважай, що морську ванну приймаєш. 

Знаю, що вам дуже допомагають “віртуальні” відвідувачі. 

Так. З 25 лютого ми були зачинені - без відвідувачів, без грошей. У міста грошей нема. Тоді ми звернулися до людей України та світу з проханням купити квитки онлайн, щоб допомогти зоопарку. І нас почули. На сьогодні в нас є гроші і комуналку платити, і корми купувати. 

За той час, що триває війна, ми закінчили ремонт басейну, слони тепер будуть купатися. На це ремонт ми не витратили жодної бюджетної гривні, самі оплатили всі роботи.

Люди досі купують квитки? 

Так.

Скільки квитків продали?

Багато. За цей час ми заплатили 14 млн грн в бюджет міста – це з тих грошей, які надходили нам на рахунок. 

Це більше, ніж у мирний час?

Значно більше. Плюс люди перераховували гроші, і зараз перераховують, на благодійний рахунок. Тому у нас наразі все більш-менш гаразд. Але гроші мають властивість закінчуватися, тож ми досі звертаємося до людей з проханням про допомогу. Адже, по суті, ми зараз живем за рахунок донатів. Місто спорожніло, поїхало більше половини мешканців. 

Ми також отримуємо допомогу у вигляді сухих кормів від зоопарків Європи – з Берліна, Таллінна, Варшави, Лодзі, Праги. Крім того, Європейська асоціація зоопарків та акваріумів вже вчетверте перерахувала кошти для зоопарків України. Вони зібрали для цього більше 1 млн євро. Кошти перераховують Миколаївському зоопарку, а ми вже розподіляємо їх між колегами. Це дуже важливо, адже на тимчасово окупованих територіях зоопарки взагалі не мають грошей. Тому ми дуже вдячні ЄАЗА за підтримку.

Скільки зоопарків опинилося в окупації?

Бердянський, Арбатська Стрілка, Асканія Нова. Зоопарк у Маріуполі став на шлях колабораціонізму - вже збираються вступати до асоціації зоопарків Росії. 

Колеги з Росії, до речі, ніякої допомоги не пропонували. В принципі, це зрозуміло – вони бояться і, очевидно, підтримують свій уряд. Тому ми, як і багато європейських зоопарків, вийшли з Євразійської асоціації зоопарків та акваріумів – неможливо бути в одній асоціації з людьми, які підтримують дії Росії. 

Я знаю, що допомагали й мешканці міста – приносили їжу для тварин. 

Дуже багато, так. Волонтери та містяни дуже допомоги, і досі допомагають – приносять яблоки, картоплю, моркву, іноді яйця. Ми їм дуже вдячні. 

(Підходимо до жирафів? - LB.ua) О, наш жирафчик! Це жираф Ротшильда. Другий у вол’єрі – не любить гуляти, падлюка, хоч копняками на вулицю виганяй.

Ви кажете, що старший за вас тільки крокодил Вася. Скільки йому років?

75. Це найстаріша тварина в українських зоопарках. 

Вік для крокодила такий, вже досить тривожний. Взимку іноді хворіє, лікуємо його. 

У вас в зоопарку є улюбленці? Хто ваша гордість?

Мене питають: “Хто ваша улюблена тварина в зоопарку?” Я кажу: “Моя улюблена тварина в зоопарку – це моя дружина”. Вона працює тут на кілька років довше, ніж я. Прийшла сюди, ще коли вчилася в школі. Тут ми з нею і познайомилися. 

Добре, а на другому місці?

Мені не можна мати любимчиків, бо одразу починаються ревнощі. Колеги кажуть: “Для тебе важливіші хижаки, а копитні – це м’ясо. Ти не любиш антилоп!”. Я кажу: “Це неправда, я всіх люблю! А копитних особливо, бо їх можна зарізати, якщо не буде м’яса для хижаків”. 

Оце Зефірка, біла ведмедиця. У нас також живе її донька Сметанка, яка мала поїхати в Китай, але спочатку через ковід, а потім через війну нікуди не поїхала. Того року у всьому світі народилося лише четверо таких ведмежат. Ми мали отримати за нього двох слонів та двох жирафів – за одне ведмежатко!

Тато Сметанки, Нанук, зараз у відрядженні в Бельгії. Там дві молоді самиці, так що в нього багато роботи.

(Підходимо до сусіднього вольєра) От і Сметанка – наш умовно білий ведмідь. Чому умовно? Дивіться, зараз вона чиста, але вже починає викачуватися у глині. О, викачується, викачується…. Що я казав? Тепер це коричнева ведмедиця. Але ви встигли побачити її білою.

А це тварина, яка в Україні є тільки в нашому зоопарку. Такін-мишмі, “суміш” ведмедя та барана. Дуже рідкісна тварина з Китаю, провінція Сичуань.

Він теж народився в неволі, в зоопарку? 

Майже 90% тварин в зоопарках народилися в неволі. Тобто, китайський гір ці такіни ніколи не бачили. Як і наші білі ведмеді, тигри, зубри, жирафи – не бачили тих місць, звідки вони походять. Жирафи наші народилися в Чехії, слони у Ганновері. 

Розкажіть, як ви везли бегемота. Коли це було?

40 років тому. Мені було 24. Це тоді нас із Шаботласом, царство йому небесне, ледь самиця бегемота не вбила. (Микола Шаболтас був директором Харківського зоопарка, – LB.ua).

Ми мали забрати малюка, йому було 9 місяців. Маму ніби відігнали від нього. Ми з Шаболтасом полізли у вол’єр, і тут самиця вирвалася і нас атакувала. Добре, що була висока решітка, ми по ній злетіли нагору і таким чином, власне, врятували свої життя. 

Якого він був розміру тоді?

Десь як кавказька вівчарка.

Яка у вас була найбільш далека поїздка за тваринами?

Ой, за 45 років я стільки їздив, стільки тварин привіз… Коли я був науковим співробітником, а потім – заступником директора, комплектувати колекцію було моїм завданням. Всі тварини, яких ви тут бачите, не куплені за бюджетні гроші. Ми отримали їх за допомогою обмінів, розмноження, за різними програмами. Це дуже велика робота. 

А їздив я, Господи… “І носило ж мене…” Від Камчатки до Термезу. Темрез - це Середня Азія, кордон з Афганістаном. Якраз була війна. Я приїхав, а в зоопарку зміна керівництва. Мені співробітниці дали ключі, сказали: “Іди, лови, кого хочеш”. І в мене от лишилась пам’ять ( показує шрам, – LB.ua) – гриф розкроїв дзьобом пальця. 

В 1978 році було відрядження у Московський зоопарк, ми мали забрати звідти сніжних барсів, верблюдів, гуанако і “муциків” - новогвінейских дінго. Завантажили тварин у вантажний вагон, поставили перегородку, бочку з водою, сіно, ящик моркви, балію м’яса, думаєм: “На ранок будемо в Миколаєві”. Лягли спати в те саме сіно, зранку прокидаємося, а ми досі в Москві. Коротше, їхали ми шість днів в Миколаїв. За цей час закінчилися вода та їжа. 

Вагон виявився поламаним, його дуже трусило. Гуанако почав задихатися у контейнері. Мій колега каже: давай випустимо його побігати. Ми випустили, він побігав, але як його назад загнати в контейнер? Дорослий самець. Ми всередині вагона, поїзд їде, а ми ганяємося за гуанако. Ледь упіймали його і засунули назад.

Вже десь як були біля Кривого Рогу, вода в нас закінчилася зовсім, бочка засмерділася. Старший колега мені каже: “Вовка, бери відро, біжи до колонки за водою”. Я за відро, набрав води, чую – «Ляск-ляск-ляск-ляск», наш поїзд поїхав. Без мене. Я доганяти, біжу, біжу, догнав! Відро вже майже порожнє, звісно. Насип, платформа, чую «тррр!» – це мої нові джинси луснули, одна штанина відірвалась. Вдома пришив, не викидати ж, вони коштували дві мої зарплати. 

А як тварини без води? 

Ми на наступний день вже були вдома. Коли вивантажували верблюдів, я повішав куртку з документами на огорожу. Потім дивлюся – куртки нема.

Верблюд з’їв?

Хтось із відвідувачів зоопарку. Така була поїздка.

Коли ми відправляли кенгуру зі старого аеропорту Одеси, одночасно прилетів з Ізраїля літак із зеленими павичами, яких ми мали забрати. Потрібно було їх пересадити з кліток у клітки. А вантажного відділення в аеропорту нема, ми стоїмо прямо там, де люди чекають на посадку, купа ізраїльтян стоїть в черзі. 

А коли я завідував відділом приматів, віз з Калінінграду гамадрил. Сумка через плече, в ній два транспортний контейнери, там гамадрили і ще хтось, вже не пам’ятаю. Літак затримався, і я прилетів в Одесу на дві години пізніше, ніж мав. Водій мене не дочекався, поїхав.

Одеса, купа людей. Я виходжу з аеропорту зі своїми клітками. Довго чекаю водія, я ж не знав, що він вже поїхав у Миколаїв (так жили люди до появи мобільних телефонів, – LB.ua). Таксисти з мене вже сміються. Зрештою, кажу їм: “Відвезіть на одеський автовокзал”.

Там теж море людей, період відпусток. На Миколаїв має бути аж один автобус, і на нього вже чекає розлючений натовп бабусь з дітьми. Я розумію, що в автобус не потраплю.

Я до водія: “Рятуй, в мене мавпи загинуть!”. Він: “Ти розум втратив? Мене уб’ють, якщо я тебе пущу без черги”. Але, зрештою, я його вмовив, пустив він мене в автобус через задні двері. Бабки у вікна калатають: “Лівих пасажирів везеш!”. Приїхали в Миколаїв, а Варварівський міст на ремонті. Треба на пароплав. Я туди зі своїми клітками. Спека страшна, мавпи в цих клітках вже давно все зробили і не один раз. Смердить. І я з ними на пароплав, а потім на трамвай, а потім на ще один трамвай… В зоопарку був о 22 десь. Кожу водієві: “Міша, де ти був!?”. Він: “Так літак не прилетів, я додому поїхав”. Оця поїздка мені дуже запам’яталася.

Це дійсно незабутня історія. Скажіть, як ви взагалі обрали для себе цю роботу? 

Знаєте, в мене в принципі не було якихось інших думок з шести років. В шість мене спитали, ким я хочу бути, і я відповів: зоологіком. В мене була дореволюційна книжка “Життя тварин” Брема, і це була для мене головна книга. Я читати не вмів, гортав, дивився картинки.

В п’ятому класі прийшов юннатом в зоопарк, у восьмому керував гуртком юннатів у своїй школі. Після школи працював на заводі, якось ішов і бачу оголошення: "Зоопарку потрібен біолог". Я думаю: "Твою ж мать". В мене освіти не було, але я прийшов у зоопарк і сказав: "Візьміть мене, я хороший, я знаю тварин". І мене взяли – спочатку я був екскурсоводом, потім лектором, потім науковим співробітником, потім закінчив інститут та аспірантуру в Балашиці, і став завідувачем у відділі хижаків. Далі – у відділі приматів, далі – заступником директора, і от вже 20 років директор. Все моє життя тут. Нічого іншого я робити не вмію.

Знаю, що вас двічі запрошували очолити Київський зоопарк. Чому ви відмовилися? 

Перший раз запрошували, коли йшов на пенсію Сапелкін. Це був справжній директор Київського зоопарка, голова! Він мені запропонував своє місце. 

Дружина сказала мені: “Я не проти, але ти піди спочатку до ЗАГСу і напиши заяву на розлучення. І можеш їхати”. Я кажу: “Зрозумів, питань нема”. 

А другий раз? 

Другий раз мене покликав Черновецький. Я приїхав до Києва, мене зустрів його зам – був у вас такий Денис Бас. Він каже: “Мені треба з вами поговорити, в мене є 15 хвилин”. Я кажу: “Оце я сюди їхав, щоб з вами 15 хвилин поговорити? Тоді в мене і 15 хвилин для вас нема”. Він вибачився, відмінив зустрічі, ми з ним поговорили півтори години про ваш зоопарк. Каже: “Вам необхідно зустрітися з Черновецьким,”. 

Я прийшов до Черновецького, там купа охорони, кабінет – фортеця. Зайти до нього не можна, він тільки сам може відкрити двері. І треба чекати, поки він буде готовий їх відкрити. Поговорили. Запропонував мені зарплату і квартиру. Я сказав, що мене це не цікавить, але порадив, кого варто призначити директором. Цю людину не призначили, призначили іншу. Прізвища називати не хочу. І почалася свистопляска.

А чому вас не зацікавила пропозиція?

Бо я бачив, що там у вас (у Києві, – LB.ua) відбувається. Чи то директором станеш, чи то в тюрму сядеш. А тут я працював заступником і знав, що скоро буде зміна керівництва – попередній директор сильно хворів. І, до того ж, я став депутатом міської ради Миколаєва, і зараз я теж депутат. Вже третє скликання. 

Теж важка робота, ще й безкоштовна. 

Це “дурна” робота, яка вимагає уваги людей. 

Маєте на увазі, потрібно обіцяти виборцям нові лавочки? 

Ага, і лампочки в усіх під’їздах. 

Ви обіцяли лампочки? 

Ні, я казав, що моє завдання – зберегти зоопарк. І мене щоразу обирали. Причому завжди по мажоритарці.

Це любов до вас чи до зоопарку? 

Директор зоопарку – це відома в місті людина. Я йду по місту – зі мною всі вітаються. Дружина питає: це хто? Я кажу: не знаю. 

(Підходимо до наступного вольєру)

Оце ходить далекосхідний леопард. Є малюк, але вони з мамою ще сплять.

Такий леопард в Україні є лише в нашому зоопарку. Він має міжнародний племінний номер, і його занесли в Міжнародну книгу обліку далекосхідних леопардів. Ми їх розмножуємо за європейською програмою розведення.

І ділитеся кошенятами? 

Так, вже кілька поїхало в Європу. А один з його синів застряг у нас перед війною. Його чекають у Німеччині, але ніхто не хоче зараз за ним у країну, де йде війна. 

Може, Шольц його забере в переносці? (німецький канцлер як раз їхав з візитом до України, – LB.ua)

На шворці може забрати.

Тобто у леопардів, на відміну від бегемотів, сімейне життя складається добре?

Так. Причому самець з Чехії, з міста Оломоуц, а мати з Новосибірська. 

Ми зараз намагаємося тварин особливо не розмножувати, оскільки молодняк не дуже легко прилаштувати. Особливо якщо це не більш-менш рідкісний вид. Є програми Європейської асоціації зоопарків з розмноження рідкісних видів. А інших, якщо нема куди відправити і немає відповідних умов, краще не розмножувати або каструвати. Ми проти кастрування, тому що якщо потім буде потрібно отримати потомство, то це вже буде неможливо.

Раніше вважалося, що зоопарк – це в'язниця для тварин, жахливе місце… 

Так, коли журналісти на зоопарк кажуть "звіринець", мене це дуже напружує. Звіринець – це три залізні клітки, в яких сидять замучені тварини. В Україні таких вже немає, хіба деякі приватні - контактні. 

Справжній зоопарк – це установа, яка займається науковими дослідженнями, створює умови для нормального життя тварин, щоб вони не нудьгували. Розводить рідкісні види. Зоопарк – це не балаган, не звіринець, де тварин тикають палицями і не годують по два дні. 

Як відбувалася еволюція уявлення про те, яким має бути зоопарк?

Сучасним зоопаркам близько 250 років. Найстаріший з європейських – це Шенбрунн у Відні. А перші в світі зоопарки були в імператора Ашоки в давній Індії. В Московії були звіринці у Івана Грозного – там утримували ведмедів, і до них кидали засуджених на страту. 

Зоопарки 19 ст. – це ще були звіринці, але вже почали з’являтися перші думки про нормальне утримання та розмноження тварин. Карл Гагенбек побудував зоопарк у Берліні. Почали з’являтися великі вольєри і фахівці, які думали про те, чим треба годувати тварин. Тому що перші раціони, наприклад, слонів, викликають зараз сміх. Люди не розуміли, чим треба годувати слонів. І тварини жили недовго. Зараз ми прораховуємо раціон по калорійності та по всіх складниках. Це ціла наука – утримання тварин у неволі.

У нас в зоопарку встановлено майже 50 камер відеоспостереження – у вольєрах тварин, ведуться зоотехнічні щоденники, спостереження.

А як на території України змінювалося уявлення про гуманність відносно тварин?

Воно почало змінюватися вже після Другої світової. Спочатку в зоопарках Західної Європи, потім потроху дійшло і до Радянського Союзу. Але в СРСР зоопарки були дуже слабенькі, їм не приділяли достатньої уваги. 

В СРСР й людей не дуже любили, не те що тварин.

Так, тому в СРСР більшість зоопарків – це були звіринці. Коли в 1978 році відкрився новий зоопарк в Миколаєві, сюди приїхали на конференцію всі директори всіх зоопарків СРСР, і дуже дивувалися. Одесити сказали: краще б ми сюди не приїздили, тільки засмутилися, що такий зоопарк збудували в Миколаєві, а не у нас.

Що будете робити після перемоги? 

Будемо працювати далі. Хіба вигадали якийсь інший метод життя?

І ще вип’ємо за перемогу.