Сергій Андрущенко, рятувальник з Миколаєва:
23 лютого я заступив на чергову зміну, на душі було якось неспокійно. Весь день мав відчуття тривоги, наче професійна чуйка спрацювала. О 5:04 24 лютого почув сильний вибух. Побіг до караульного приміщення, щоб підняти по тривозі товаришів. Влітаю у приміщення з криком: “Пацани, блядь, почалось! На нас напали росіяни!” Хлопці піднімаються і починають без паніки одягатися і готуватися до виїздів.
Перший воєнний виїзд я добре пам’ятаю. Росіяни обстрілювали Миколаїв вранці 24 лютого, почалися дзвінки про руйнування та пожежі.
Нам не відразу дали дозвіл на виїзд. Це найстрашніше у війні - коли тобі не дають дозвіл на виїзд через обстріли. Ти ж рятувальник, на тебе чекають, ти зараз маєш летіти і допомагати... Але дозвіл на виїзд не дають, бо тривають обстріли і команда може загинути. Мабуть, у той час було найважче нашим телефоністам, які приймали ці виклики з усієї області. Через деякий час військові нам дали дозвіл - і всі наші розрахунки помчали, як навіжені, за адресами.
Зараз у нас робота, як у блокбастері якомусь. І я дуже гордий за своїх колег. Нам повідомили про обстріли, кожен з нас розумів, що виїзд на виклик може бути останнім через російський снаряд. Нам було страшно, але жоден з моїх колег не відмовився працювати і їхати на виклик.
Залітаємо у двір: гараж зруйновано, металеві двері - наче решето, догорає сусідський автомобіль. Бачу величезну вирву від вибуху. Хоч би знайти когось живого в цих завалах. І в цей час десь з-під завалів всього цього жаху з'являється господиня з гарненьким мопсом на руках і так невимушено каже: ”У меня всё хорошо”. Немовби вона десь на прогулянці в парку.
І згадуючи цю пані і старенького дідуся, що допомагав нам виносити з-під завалів сусідку, я розумію, що ми переможемо. Все буде Україна!
Олег Сініченко, начальник караулу 3-ДПРЧ 1 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Харківській області, прапорщик служби ЦЗ:
24 лютого вночі подзвонив керівник і сказав, що Росія напала, тому потрібно їхати на роботу. Я не міг у це повірити, було враження, що це якийсь сраний сон.
Першого дня у людей була паніка, ми отримали величезну кількість дзвінків із серії “вогонь на вулиці ХХХ”, які, на щастя, не підтвердились. Були ситуації, коли ми одягалися і бігли до машин, але в цей час приходив відбій - і ми повертались чекати викликів.
Поки не було російських авіанальотів на Харків, усе було відносно спокійно. Ми навіть після комендантської години допомагали поліції та військовим. Але після початку авіаударів… Їдеш на виклик, бачиш літак, який атакує будівлі, і думаєш: “По нас попаде чи ні?” Хоча під час артилерійських обстрілів теж стрьомно, але якось звикаєш до них.
Я вирішив лишатися в частині 24/7 до перемоги, хоча сім’ю відправив подалі з Харкова. Коли у мене вихідний, то я волонтерю. Домовились з колегами, що якщо виїзд важкий, то ми разом підриваємось і мчимо.
Важко дивитися на знищену інфраструктуру, на знищені житлові будинки. Люди збирали кошти, будувались, заробляли на це не один рік. Буває, заходиш у будинок і думаєш: за що цій людині таке, чому це з нею трапилося.
Після авіабомбардувань найбільша радість - у повністю знищеній квартирі знайти живу людину.
Дуже дико, коли росіяни обстрілюють людей у черзі за гуманітарною допомогою.
На фоні обстрілів і смертей харків’яни об'єднались і почали волонтерити, спільно шукати їжу, ліки, ділитися необхідним одне з одним. Я багато дізнався про українців: ми можемо бути командою, самоорганізовуватися, допомагати одне одному. Але сподіваюся, що це перший і останній досвід війни, бо війна – це страшно.
Ігор Гетало, начальник чергової зміни 8 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області:
Ми працюємо в посиленому режимі: день вдома, день на роботі, раніше були дві доби роботи, потім три дні відпочивали.
На початку війни, коли ще не було обстрілів Дніпра, ми допомагали на вокзалі евакуйовуватися жителям. Тоді було холодно, тому встановили намети з обігрівачами та роздавали охочим кашу з гарячим чаєм. У мене, мабуть, на все життя закарбувались у пам’яті очі дітей, очі жінок, що тікали від війни у невідомість.
Зараз атмосфера стала дещо тривожна, особливо під час сирени, коли ти сидиш і чекаєш вибухів або викликів через влучення російських ракет. Коли тривога закінчується і немає викликів – наче камінь з душі спадає. Слава богу, мені поки що не доводилось витягувати людей з-під завалів, але один загиблий громадянин на виклику був.
Основна небезпека зараз – поведінка громадян, які ігнорують правила пожежної безпеки, ігнорують повітряні тривоги і загалом поводяться так, наче Росія не веде війну проти України і не знищує міста. Ще й деякі унікуми палять траву. Це ж зараз прирівняно до диверсії, але багатьом усе одно. І рятувальники змушені витрачати свої ресурси на гасіння трави.
Дмитро Невмержицький, заступник начальника 3 державної пожежно-рятувальної частини Житомира:
Зараз кожен виклик – це така пожежа, яка траплялась у мирний час раз на п’ять років. Постійна загроза ракетних і авіаударів виснажує морально та фізично. Я ніколи не міг уявити, що колись побачу таким своє місто.
З викликів мені найбільше запам’ятався вибух і пожежа на нафтобазі недалеко від нашої чергової частини. Ми сиділи, дивились телевізор, і тут наша частина затрусилась від вибуху поруч. Ми побігли в укриття і звідти побачили пожежу, зрозуміли, що горить нафтобаза. Гасили її довго. І чесно - це було страшно. Такого в нас ніколи не було.
Запам’ятався виклик, коли ми дістали жінку з-під завалів і несли її на ношах до лікарів. Ми не знали, жива вона чи ні. Коли лікарі сказали, що вона вижила, то... (тут Дмитро замовкає на декілька секунд, пробує підібрати слова) це неймовірна радість.
Найбільше мене вражають люди. Люди, що об’єднались, що віддають свої останні речі. Люди, які підходять і питають, чи нам щось потрібно і чим вони можуть нам допомогти.
