Нова логіка безпеки
Велика Британія століттями будувала свою економічну силу на русі капіталу, міжнародній торгівлі та глобальних зв’язках. Відкритість до іноземних інвестицій була важливою частиною цієї системи. У 2016 році ця модель зіткнулася з новою реальністю. Проєкт атомної електростанції Hinkley Point C, у якому брала участь китайська державна компанія CGN, став випробуванням. Перед остаточним схваленням уряд Терези Мей відклав рішення і провів додаткову оцінку. Вона виявила три ризики китайської участі в цивільній ядерній галузі – шпигунство, можливість використати залежність як важіль впливу та втручання в роботу систем.
Hinkley Point C зрештою схвалили. Але після цього у Британії почали ширше обговорювати безпекові наслідки іноземних інвестицій. У фокусі опинився контроль, який інвестор і ті, хто за ним стоять, можуть отримати над критичною інфраструктурою та ланцюгами постачання, а разом із ним – доступ до технологій, даних та інтелектуальної власності.
У 2021 році парламент ухвалив Закон про національну безпеку та інвестиції (National Security and Investment Act 2021, NSI). Він дозволив уряду перевіряти придбання у чутливих сферах, встановлювати умови їх проведення або блокувати угоди, якщо вони створюють ризик для національної безпеки.
Змінився момент, у який держава може діяти. Раніше проблема могла проявитися вже після того, як контроль над об’єктом був отриманий, актив придбаний, а залежність сформована. NSI дозволив поставити запитання на випередження: що станеться, якщо дозволити цій угоді завершитися?
Але діяти на випередження можна лише тоді, коли загрозу видно.
Наступним питанням стало те, кому насправді належить актив. У 2022 році Британія створила Реєстр закордонних юридичних осіб (Register of Overseas Entities), який зобов’язав іноземні юридичні особи, що володіють нерухомістю у країні, розкривати своїх бенефіціарних власників. Формально це був інструмент протидії економічній злочинності. Для безпекової політики це був спосіб встановити, хто стоїть за активом.
У 2023 році Закон про національну безпеку (National Security Act 2023) розширив британське право у сфері державних загроз. Він встановив нові склади злочинів, зокрема щодо іноземного втручання та саботажу, а також відповідальність за окремі підготовчі дії. З липня 2025 року запрацювала Схема реєстрації іноземного впливу (Foreign Influence Registration Scheme, FIRS). Йдеться вже не лише про сам актив, а й про відносини, через які іноземна держава намагається здійснювати вплив у Великій Британії.
Стратегія національної безпеки (National Security Strategy 2025) розширила цю рамку. Тепер у фокусі – не лише оборона та сфера діяльності спецслужб, а й економічна стійкість, технологічна перевага, критична інфраструктура, ланцюги постачання та здатність країни зберігати свободу дій у кризі. Стратегія також наголошує на розвитку власних спроможностей та зменшенні критичних залежностей від інших держав.
Водночас Британія не відмовляється від відкритої економіки. Позбутися всіх залежностей неможливо та й не потрібно. Питання в іншому – які з них є критичними, наскільки їх можна диверсифікувати і що станеться, якщо у кризовий момент вони перетворяться на важіль тиску.
Державні закупівлі також почали розглядати через призму безпеки. При виборі постачальника враховують не лише ціну та здатність виконати контракт, а й ризик залежності, можливий доступ до чутливих даних або вразливість критичного ланцюга. Закон про державні закупівлі (Procurement Act 2023) дав уряду право виключати постачальників і припиняти контракти. Подібний підхід застосували і до цифрової інфраструктури. У 2025 році британський уряд запропонував розширити вимоги кібербезпеки та запровадити окремий статус для критичних постачальників.
Інвестиційної угоди недостатньо, якщо загроза проходить через організацію.
Якщо іноземна держава використовує організацію для ворожої діяльності, держава має отримати можливість діяти і проти цієї структури.
У 2026 році Закон про національну безпеку щодо державних загроз (National Security (State Threats) Act 2026) дав міністру внутрішніх справ повноваження визначати організації, через які іноземні держави здійснюють діяльність, що становить загрозу. Після визначення закон передбачає кримінальну відповідальність, зокрема за підтримку такої організації, надання їй матеріальної допомоги або отримання від неї матеріальної вигоди.
Нова модель виходить за межі логіки «загроза – злочин – покарання». Держава намагається діяти на випередження – тоді, коли злочину ще не вчинено, але вже відкривається доступ до критичного ресурсу, формується залежність або складаються передумови для впливу. Питання вже не лише в тому, хто скоїв злочин, а й у тому, що зробило загрозу можливою. погоджуєш?
Медові пастки по-українськи
Медова пастка не обов’язково починається з романтики. Лише з початку 2026 року СБУ запобігла понад 50 таким спробам. Приманкою можуть бути гроші, страх, довіра, робота, професійний контакт або допомога. Людська вразливість стає ресурсом для чужої операції.
Але людина – не єдиний шлях до потрібного ресурсу. Об’єктом інтересу можуть бути підприємство, технологія, капітал або цифрова система.
Показовою тут є історія «Мотор Січі». Угода про його продаж китайським інвесторам швидко вийшла за межі звичайної корпоративної історії. Йшлося вже не лише про власність, а про контроль над підприємством, його технологіями та фаховими компетенціями. Мережа пов’язаних структур і номінальних власників при цьому ускладнювала встановлення того, хто фактично стояв за окремими покупцями. У 2021 році РНБО розглянула питання повернення «Мотор Січі» у державну власність.
Контроль над компанією не завжди потрібен. У липні 2025 року СБУ затримала в Києві двох громадян Китаю, яких підозрювали у спробі отримати секретну документацію щодо українського ракетного комплексу «Нептун». За даними слідства, вони намагалися встановити контакт з українським фахівцем і заволодіти технічною інформацією, пов’язаною з оборонними розробками.
Під час війни вербування може мати й зовсім практичну мету. Контакти встановлюють дистанційно, через соціальні мережі та месенджери. Йдеться про підпали автомобілів Сил оборони, встановлення GPS-трекерів, стеження за військовими об’єктами, підготовку диверсій або передавання координат для наведення російських ударів.
Тут людина стає не лише джерелом інформації, а інструментом операції. Боротися з кожним виконавцем окремо – все одно що збивати кожен «Шахед» кулеметом. Питання в іншому – хто організовує, фінансує та забезпечує цю мережу.
Кіберпростір дає ще один канал. У 2025 році CERT-UA опрацювала 5927 кіберінцидентів – на 37,4% більше, ніж роком раніше.
Корпоративна угода, зв’язок із фахівцем, вербування виконавця, кіберпроникнення можуть виглядати як різні історії. Для того, хто планує операцію, це інструменти для здобуття потрібного ресурсу.
Британський досвід важливий для України не набором конкретних законів, а принципом. Держава має бачити не тільки окремий епізод, а й умови, які дозволяють іноземному актору встановлювати контроль, здобувати інформацію або здійснювати вплив.
Чи здатна система побачити за окремою людиною, компанією, угодою або кіберінцидентом механізм, який їх поєднує?
П’ять тестів для України
Україна не починає з нуля. Закон «Про національну безпеку України» закладає основи державної політики у цій сфері, визначає систему стратегічного планування та розподіл повноважень між державними органами. Стратегія національної безпеки є головним документом довгострокового планування і визначає напрям для інших стратегічних документів.
Проблема не у відсутності правової основи, а в тому, чи здатна ця система пов’язати те, що держава має захищати, із загрозами та вразливостями, необхідними спроможностями, відповідальними органами й ресурсами. П’ять тестів дають змогу перевірити, чи працює ця система як єдине ціле.
Перший тест – чи бачимо ми об’єкт захисту, а не просто «сферу»?
Сьогодні поняття «сфера національної безпеки» охоплює речі різної природи. Одні описують загрозу, інші – те, що держава має захищати, ще інші – галузь державного управління чи окрему функцію. Одна й та сама загроза може зачіпати кілька сфер, а відповідальність за реагування – лежати на кількох органах.
Нову модель варто будувати не за принципом «кожній новій загрозі – окрема сфера», а відштовхуватися від того, що саме держава захищає: суверенітет і територіальну цілісність, людину і громадянина, демократичний конституційний лад, критичну інфраструктуру, економічний та технологічний потенціал.
Для кожного такого об’єкта варто окремо визначити національні інтереси, загрози, вразливості та необхідні спроможності.У такій моделі кібератака, дезінформація, тероризм, технологічна залежність чи іноземний вплив – не нові «сфери». Це способи реалізації загроз або джерела вразливості конкретного об’єкта.
Другий тест – чи веде стратегія до конкретного результату?
Сама кількість стратегій не робить систему дієвою. Важливо, щоб цілі, строки, відповідальні органи та ресурси були пов’язані між собою і вели до результату.
Кожен стратегічний документ має відповідати на прості запитання: який інтерес ми захищаємо, яку загрозу або вразливість долаємо, чого хочемо досягти, хто за це відповідає, у який строк і за рахунок яких ресурсів.
Стратегічне планування не може перетворюватися на нагромадження розрізнених документів. Потрібно прибрати дублювання, пов’язати цілі з відповідальністю та перетворити стратегічні рішення на конкретні програми.
Третій тест – чи є відповідальний за міжсекторальну загрозу?
Якщо одна операція одночасно зачіпає кібербезпеку, критичну інфраструктуру, енергетику, економіку та державну безпеку, одного розподілу повноважень недостатньо.
Має бути зрозуміло, хто відповідає не лише за окрему ділянку, а й за спільний результат.
Це не означає створення нового органу під кожен тип загрози. Потрібно, щоб у межах наявних повноважень держава могла оцінити ситуацію в цілому, узгодити дії різних органів і ухвалити спільне рішення.
Інакше кожен орган зосереджуватиметься лише на своїй частині проблеми, тоді як сама операція залишатиметься без єдиного центру відповідальності.
Четвертий тест – чи виявляємо критичну вразливість до того, як нею скористаються?
Не кожна загроза починається з атаки. Держава може стати вразливою через залежність від критичної технології, іноземного постачальника, капіталу, даних, інфраструктури, виробничих ланцюгів або людського ресурсу.
Тому безпекову оцінку потрібно проводити не лише після появи загрози, а й під час ухвалення рішень, які можуть створити або посилити залежність – від іноземних інвестицій і критичної інфраструктури до стратегічних підприємств та чутливих технологій.
Це не означає, що країна має закритися від зовнішнього світу. Важливо вчасно виявити залежність, яка може стати інструментом впливу, і зменшити її.
П’ятий тест – чи перетворюється стратегія на спроможність?
Стратегія національної безпеки не повинна зупинятися на описі нинішніх і майбутніх загроз. Вона має показувати, до чого держава повинна бути готовою і що для цього потрібно зробити.
Це не декларація і не каталог правильних слів. Стратегія має пов’язувати оцінку безпекового середовища з національними інтересами, стратегічними цілями, ресурсами та конкретними діями. Її можна перевірити п’ятьма простими запитаннями:
Що нам загрожує?
Якого стану ми прагнемо досягти?
Хто відповідає за кожну стратегічну ціль?
Якими ресурсами та інструментами можна досягти цієї мети?
За якими показниками визначатиметься результат?
Наприклад, для захисту критичної інфраструктури потрібні спроможності, які забезпечують її стійкість. Для зменшення технологічної залежності – власні або диверсифіковані рішення. Для протидії кіберзагрозам – здатність виявляти загрози, захищати системи, реагувати на атаки та відновлюватися після них.
Якщо об’єкт захисту, інтерес, загроза, вразливість і спроможність пов’язані між собою, держава бачить не окремі події, а картину в цілому. Це вже інший рівень оцінки та реагування.
Саме тут виникає право на випередження. Не як покарання за те, що ще не сталося, а як здатність держави юридично та інституційно встановити зв’язок між виконавцем, посередником, ресурсом, компанією, технологією та іноземною державою – ще до того, як окремі дії складуться в завершену підривну операцію.
Потрібно змінювати саму систему. Закон України «Про національну безпеку України» слід переглянути, а Стратегію національної безпеки – оновити. Обидва документи мають спиратися на одну логіку: від об’єкта захисту та оцінки ризику – до відповідальності, рішень і створення необхідних спроможностей.
Інакше право на випередження залишатиметься декларацією. Його сенс – дати державі можливість розпізнати небезпечний зв’язок і діяти в межах закону, поки загрозу ще можна зупинити.