«Одна із вад пострадянського світу – втеча від відповідальності. Хто ні за що не відповідає, має набагато вигідніше життя»
Ви очолили УГКЦ рівно десять років тому, і цей період був найбільш драматичним у новітній історії України. Вам на той момент був лише 41 рік, і багато хто висловлював певний скепсис: чи зможе молодий єпископ упоратися з такою величезною відповідальністю? Якими згадуються ці роки особисто вам?
Події, пов’язані з виборчим Синодом, для мене особисто були навіть драматичні – це рішення наших владик (про обрання, – С.К.) радикально змінило моє життя. Причому не вперше.
Адже десять років я усвідомлював себе богословом, науковцем і викладачем: працював в Українському католицькому університеті у Львові, був ректором Львівської духовної семінарії… І ось в один момент Блаженніший Любомир кличе мене і повідомляє, що Церква скеровує мене до цілком іншого служіння (у 2009 році Папа Бенедикт XVI затвердив вибір Синоду УГКЦ, і Святослав Шевчук був призначений єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, в Аргентині, – С.К.). Тобто я мусив усе залишити – свою улюблену бібліотеку, своїх студентів, звичні обставини і, що найважче, звичну уяву про те, що я повинен робити у своєму житті, і поїхати на інший кінець світу. Але я тоді сприйняв це з великою довірою до Господа Бога і сказав: Господи, Твої дороги нам невідомі, але те, що ти для нас плануєш, є для нас найкращим. І поїхав до Аргентини – тоді я був впевнений, що на все життя. Як кожний єпископ, який приїхав на служіння, намагався увійти в ту культуру, перебрати ті звичаї, які, щиро скажу, донині в собі ношу – багато тих аргентинських звичок за ці десять років постійно в собі віднаходжу…
І ось нова несподіванка: владики на нашому Синоді знову кажуть мені – залиш усе, усі свої плани, людей, які у тебе повірили, країну, частиною якої ти хотів стати, повертайся в Україну – причому до Києва, не до Львова – і починай служіння предстоятеля Церкви… Україна за два роки моєї відсутності радикально змінилася – це була країна, якої я не впізнавав, країна часів президентства Януковича… Очевидно, що для мене все це було доволі непросто і драматично. Думаю, доволі точно відчитували ситуацію ті, хто виявляв певний скепсис. І першим скептиком був я сам, тому що розумів: ті величезні виклики, які вже тоді поставали і перед Україною – народом і державою, і перед нашою Церквою, перевершують мої людські можливості.
Але мені надавали відваги два фактори. Перший – що Блаженніший Любомир був зі мною, не залишив мене сам на сам з усіма цими проблемами, і що я завжди міг на нього покластися. І по-друге: усвідомлення власної немочі, власного незнання і браку досвіду спонукали мене слухати мудрих людей, бути покірним. Я розумів, що багато чого не знаю, можливо, не до кінця орієнтуюся в нових для мене процесах, які відбувалися на той час в Україні… Це усвідомлення власних обмежень, і, з іншого боку, пошана до людей, які знають і вміють те, чого не знаю і не вмію я, дали мені можливість не наробити багато помилок. Я хотів продовжувати справу Блаженнішого Любомира і, маючи поруч його і мудрих людей, готових підтримати і порадити, почав перші кроки свого служіння…
Чому Блаженніший Любомир обрав своїм наступником саме вас, принаймні неформально?
Обирав Синод єпископів. Блаженніший навіть не пропонував мою кандидатуру – він не брав у цьому участі саме тому, що не хотів жодним чином впливати на думку виборчого Синоду. Але він справді сприйняв мене як сина, після того як Синод свій вибір зробив. У нього не було жодного несприйняття або сумніву, що Синод міг помилитися…
Пригадую, напередодні інтронізації – це була субота, 26 березня, коли я приїхав зі Львова до Києва, – Блаженніший Любомир зустрів мене на порозі своєї хати. Він нічого не говорив, тільки тепло мене обійняв. І я по сьогодні згадую ті відкриті обійми батька, і це так мене зворушує… Я тоді відчув, що та тепла рука, якою він передає владу, – не якась гарна метафора… Та рука справді була теплою, і ту руку він ніколи не забирав. Можливо, для багатьох такого типу стосунки були невідомими, бо це було щось дуже особисте, не показне, але це було підґрунтям для руху вперед навіть тоді, коли відчуваєш свою немічність…
Думаю, Синод міг би обрати предстоятелем Церкви когось кращого, було багато, можливо, достойніших за мене, і я це з покорою визнавав. Але я ніколи не намагався уникати відповідальності. Як вихователь у семінарії, я вчив своїх семінаристів не боятися відповідальності. Це, до речі, одна з вад пострадянського світу – втеча від відповідальності, тому що відповідальність завжди є нагодою наражатися на критику, на різного роду спротив. Той, хто ні за що не відповідає, має набагато вигідніше і спокійніше життя… І Господь Бог поставив мене у таку ситуацію: ти колись про це говорив, учив інших – ну, роби…
Які тоді плани – як керівник Церкви – ви мали? Що з того вдалося реалізувати, що – ні?
Ще у Львові я був співучасником тих чи інших планів Блаженнішого Любомира – зокрема, щодо того, щоб повернути осідок нашої Церкви до Києва. Його бачення києвоцентричності нашої Церкви, розуміння нашої відкритості до православних братів, саме поняття колись єдиної, а нині поділеної Київської церкви – все це були поняття, сформовані Блаженнішим Любомиром. Це ідеї, які є плодом екуменічного руху другої половини ХХ століття, – про те, що єдина Христова Церква є сьогодні поділеною і ми повинні йти дорогою пошуку її єдності. Ці поняття про Вселенську церкву Блаженніший Любомир дуже успішно переніс на київський ґрунт. І, за аналогією, говорив, що ми повинні дбати про відновлення єдиної Київської церкви.
І як Глава УГКЦ я продовжив розвиток цих ідей, одна з яких – вибудовування стосунків з нашими православними братами як певний стратегічний момент. Пригадую, навіть у тодішньому форматі діяльності Всеукраїнської Ради Церков одним із перших завдань, які я собі ставив, було старатися про те, щоб православні церкви, які вважають себе спадкоємцями Володимирового Хрещення, у рамках ВРЦ почали творити Раду Церков Володимирового Хрещення. Блаженніший колись вийшов із цією ініціативою, а я продовжив. Пригадую свої зустрічі тоді і з патріархом Філаретом, і з митрополитом Володимиром… Щиро скажу – це не вдалося тоді. Кожна з цих братніх православних церков хотіла мати з нашою Церквою двосторонні стосунки, і ми це розуміли і сприймали: такі стосунки були на той час вихідним пунктом і важливим елементом, без них неможливо мати спільну Раду всіх.
Цікаво, що відразу після обрання я отримав листа із привітанням від митрополита РПЦ Іларіона Алфеєва, у якому теж було задекларовано бажання будувати гарні стосунки. Я відповів позитивно, і почався пошук ідей, як нам будувати ці стосунки. З їхнього боку була спроба відновити чотиристоронню комісію щодо врегулювання православно-католицьких відносин в Україні за участю УГКЦ, УПЦ МП, РПЦ і Ватикану. Але я пригадував, що такого типу спроби вже були на початку 90-х, коли наша Церква щойно вийшла з підпілля. Тоді справді була велика напруга у зв’язку з переходом багатьох православних парафій назад до нашої Церкви, точилася боротьба за храми – зокрема в Західній Україні. Тоді та ініціатива зазнала невдачі.
Тож мені було цікаво чути і від митрополита Сабодана, і від Блаженнішого Любомира, що ключ до розв’язки непростих стосунків між українськими православними і греко-католиками – у Києві, що нам не потрібно постійної присутності представників ні Москви, ні Рима, щоб розбудовувати наш діалог тут, на місці. Для нас важливим було й те, що ми мали суб’єкта для перемовин у постаті Української православної церкви. Як казав Блаженніший Любомир, ми з РПЦ не сварилися, у нас були питання з УПЦ МП в Україні. І якщо ми хочемо лікувати рани минулого і рухатися вперед у стосунках, навіщо нам оглядатися на когось ззовні? Це може тільки утруднювати живий діалог і пошук найефективніших засобів. Щиро скажу, що і це тоді не вдалося. Були певні спроби, певні контакти, але, на жаль, процеси пішли таким чином, що суб’єктність УПЦ МП у перемовинах викликала занепокоєння поза межами України, а для нас, УГКЦ, заперечувалася можливість виступати окремим суб’єктом цих перемовин. РПЦ воліла говорити з Ватиканом про нас, але без нас.
Очевидно, що для нас було дуже важливо розвивати стосунки і з двома православними церквами, які називали тоді неканонічними – УПЦ КП і УАПЦ. Пригадую, коли ми здійснювали спільні моління – зокрема, поминаючи жертв Голодомору, на мене завжди скаржилися до Ватикану, що я спілкуюся з «розкольниками», але нашу Церкву це не зупиняло. Пригадую, під час однієї із зустрічей з патріархом Філаретом, я йому сказав – Ваша Святосте, від того, як ми будуватимемо стосунки між нашими церквами, залежить майбутнє України, і він з цим погодився. Багато доброго нам вдалося зробити з нашими братами з УАПЦ. Загалом, вважаю великим досягненням за весь цей час, що нам, попри всі провокації, вдалося зберегти в Україні міжконфесійний і міжрелігійний мир.
Очевидно, що процес розвитку церков триває, і з об’єднанням православних церков в Україні та постанням ПЦУ з наданням їй Томосу про автокефалію створилися нові обставини, нові умови.
Давайте конкретизуємо: яким було ваше бачення розвитку самої УГКЦ – десять років тому і зараз, коли уже можна говорити про певні результати і підсумки?
Якщо дуже коротко, то наше бачення було простим: ми хотіли розвиватися як Церква, розбудувати Патріархат нашої Церкви. Хотіли рухатися туди, де є наші люди, і надавати їм адекватну душпастирську опіку. Ми відчули себе глобальною Церквою: у новітніх процесах еміграції українців Церква повинна рухатися за своїми людьми.
…Коли йдеться про внутрішні процеси у Церкві, то, можливо, найскладнішим за ці роки було знаходити відповідних людей для відповідних завдань. Ми як Церква дуже швидко розросталися і відчували постійний брак кадрів і те, що процеси нашого бурхливого розвитку випереджують певні наші можливості. Зокрема, наш єпископат дуже помолодшав: більшість із тих 17 єпископів, яких я висвятив за десять років, молодші за мене. І я, як ніхто, добре розумів, які труднощі і виклики чекають на єпископа, який не має досвіду служіння на якихось менш глобальних посадах і відразу повинен очолити єпархію.
…Якщо говорити загалом, то за ці десять років сталося стільки подій, скільки не ставалося за десятки років у минулому. З іншого боку, драматичні обставини – навіть останні, пов’язані з пандемією коронавірусу – пришвидшують певні процеси. А відтак ставлять перед віруючими людьми дуже радикальні питання: або ти – справжній християнин і практикуєш свою віру, або ти – out. Ми справді відчуваємо певну небезпеку маргіналізації духовного життя серед особистих пріоритетів сучасної людини, і це відбивається й на ролі та місці Церкви в суспільстві. Але якщо християнин вважає, що його християнська ідентичність не має бути на першому місці його суспільної активності, а пріоритетом виступають якісь інші сторони його діяльності: політична, економічна тощо – тоді виникає багато запитань. І тоді ми як Церква повинні думати, як бути присутніми в тому світі як церковній і релігійній спільноті.
«Після подій в Одесі мене спитали – чи ви в Україні маєте надію? Я сказав: очевидно, що маємо, бо ми – християни»
Водночас за ці десять років сталося багато. Дуже багато. Починаючи від часів правління Януковича і закінчуючи пандемією.
Я умовно поділив би ці роки на три періоди. Перший – період президентства Януковича. Другий – період Майдану і війни. І умовний третій – період пандемії, у якому ми наразі перебуваємо.
Кожен із цих періодів був по-своєму важким. Щиро скажу, якби десять років тому я знав, що на мене чекає у майбутньому, я ще більше перелякався б. Але Господь мудрий – він не показує нам відразу все. Чому так? Тому що Він сам є гарантом того, що ми все з Його допомогою зможемо пережити і подолати. Коли дивлюся на ці періоди, які ми переживали, просто бачу, що без Божої допомоги, лише якимись людськими силами і ресурсами, ми не були б на висоті. Усе це були і є найдраматичніші обставини, у яких сильніше видно Божу присутність…
Загалом, я підкреслив би три ключові моменти, які проявилися за ці роки. Перше – наша Церква справді себе відчула і усвідомила народною Церквою. Ми з самого початку Революції Гідності задекларували, що є і будемо зі своїм народом. Пригадуєте той «славний» лист, який я отримав у кінці 2013 року від Мінкульту з погрозами зняти УГКЦ з реєстрації, якщо наші священники продовжуватимуть перебувати на Майдані? Тоді я був змушений сказати: панове, ні! Ми будемо зі своїм народом, незважаючи на ті виклики і навіть переслідування, які на нас можуть чигати, і це наш свідомий вибір. Таким був і наш вибір, коли ми вирішували, чи залишатися УГКЦ на окупованих територіях: ми вирішили, що будемо зі своїми людьми, навіть якщо це буде непросто…
Постало питання військового капеланства і, що важливо, душпастирства в зоні війни: капеланство орієнтоване, перш за все, на військовослужбовців, але в «сірій» зоні залишилося багато цивільних людей. Ми створили в зоні розмежування десять наших душпастирських станиць – починаючи від Станиці Луганської і закінчуючи Маріуполем. Ми справді хотіли зробити все, щоб бути поруч із місцевими людьми, які опинилися в таких драматичних обставинах, не маючи на меті навертати їх до Католицької церкви чи займатися прозелітизмом – наші завдання були цілком іншими… Ми бачили, що ті люди не мають теплої хати, у якій можна перебути холодну зиму, – отже, нам потрібно забезпечити їм тепло. Бачили, що там залишилися старші люди, жінки і діти, які не мають найнеобхіднішого, не мають можливості забезпечити свої базові потреби… І ми, всіма структурами, які у нас були там, хотіли допомогти їм просто вижити.
Другий важливий момент: ми не просто були поруч, не просто споглядали на ті страждання нашого народу – ми намагалися бути голосом тих людей як в Україні, так і за кордоном. Біженці були огорнуті окремою душпастирською увагою – ми тоді вперше заговорили саме про душпастирство внутрішньо переміщених осіб, почали шукати їх, аналізувати мапу їхньої присутності. Почали робити кроки, щоб допомогти їм реінтегруватися у спільноти, у які вони потрапили… УГКЦ робила все, щоб місцеві мешканці, які бачили, що до них приїхали люди з Донбасу, прийняли їх по-християнськи. Це були непрості моменти…
Якщо ми віримо, що Донбас – це Україна, то маємо втілити це в якихось наших особистих рішеннях і вчинках. Наприклад, було таке, що у крамницях у селах в Західній Україні завели зошити: переселенці брали потрібні їм продукти, продавець вписувала це у зошит, а люди з села оплачували ці рахунки… Про це мало хто знає – вже роки минули, і тому я можу про це відкрито говорити… Пізніше це потрохи згладилося, багато переселених людей себе віднайшли, почали свій бізнес. Так само були окремі програми нашого Карітасу, які допомагали реінтеграції тих людей...
Третя складова, яку я особисто відчував своїм обов’язком здійснювати, – наша міжнародна діяльність. Я невтомно говорив про війну в Україні світовій громадськості. Скільки пресконференцій, скільки різних зустрічей – різними мовами, у різних країнах, у різних форматах… Адже про війну на Донбасі у певний період у світі просто перестали писати – ця війна перестала бути новиною. Коли у 2016 році в Україну приїхав Держсекретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін для того, щоб започаткувати гуманітарну акцію «Папа для України», він назвав війну на Донбасі замовчуваною війною, вже тоді…
Властиво, голос Церкви, голос громадянського суспільства для світової громадськості був набагато більш чутним, аніж навіть голос офіційних представників Української держави. Пригадую першу пресконференцію, яку я провів у пресцентрі Ватикану відразу після втечі Януковича з України і кривавих подій на Майдані… Про це ще ніхто не говорив, а мені дали найвищий майданчик, щоб сказати про це. І це створило великий медійний ажіотаж у Римі. Я розповів про підпільні міжконфесійні шпиталі, про те, що у Лютеранській кірсі, за 100 метрів від адміністрації Януковича, ми мали підпільний шпиталь, де лікували майданівців… Про те, що у римсько-католицькій катедрі була операційна… І люди, які це чули, просто уявили собі ту картину: от – престол, на якому приноситься безкровна жертва, а зараз перед цим престолом – операційний стіл, на якому ллється людська кров і лікарі роблять операції, рятуючи молодих хлопців… Так, це вражало… І це тільки один приклад, таких пресконференцій потім було багато…
Пригадую, коли 2 травня відбулася трагедія в Одесі, я був у Канаді. Папський нунцій влаштував зустріч, скликав інтелектуалів, і глава Католицького єпископату Канади мені сказав: слухайте, чи ви в Україні маєте якусь надію?.. Бо російські війська заходять на Донбас, окупований Крим, ці події в Одесі, Харкові.. За кордоном було враження, що все… І от у мене спитали: чи маєте надію?.. І я тоді сказав: ексцеленціє, очевидно, що маємо, бо ми – християни. Він тоді набрав повні груди повітря, нічого не міг сказати…
Як сьогодні працює УГКЦ на окупованих територіях і в Криму?
Ми там є, і це наш вибір. У Донецьку і Луганську наших вірних не поменшало – навіть при тому, що дуже багато виїхало. Ми намагаємося опікуватися тими людьми, тому що громада, яка займається дияконією, отримує новий імпульс Духа Святого, щоб збиратися і діяти разом. Наші священники залишилися з народом, дивляться в очі реальній небезпеці, і ті люди вдячні і кажуть – про нас не забули, Господь Бог нас не покинув… Тому що в таких страшних умовах перше питання: чи ми комусь потрібні? До речі, сьогодні почуття у людей, які там перебувають, дуже змішані і якраз через думку, що «ми нікому не потрібні»…
Чи можна – якщо це доречно з міркувань безпеки – озвучити приблизну кількість парафіян і священників УГКЦ на окупованих територіях?
У Криму є 5 наших парафій, на окупованих територіях Донбасу – 9. Вони функціонують по-різному, тому що наші священники іноді обслуговують кілька парафій одночасно. Маємо священника в Луганську, маємо священників у Донецьку… Щодо кількості парафіян, то, наприклад, позаминулої неділі на літургії в Луганську було 16 осіб. В умовах пандемії, навіть на нашій території, це доволі багато. Крім того, наш священник обслуговує і римсько-католицьку громаду, яка залишилася без свого священника… Тому ми намагаємося там бути, а Господь Бог покаже…
«Пандемія вразила християн у саме серце, бо Церква є зібранням людей: «еклезія» означає «скликання вибраних»
Від глобального перейдімо до внутрішніх справ УГКЦ. У перший рік вашого правління був затверджений катехизм «Христос – наша Пасха». Процитую ваші слова: «Катехизм – це збір правил моралі, які кожен член Церкви повинен знати, сповідувати і відповідно до них жити»… Що змінилося у повсякденному житті Церкви і, головно, парафіян з появою цього катехизму?
Свого часу я як богослов був членом редакційної групи, яка писала цей катехизм. Ми не хотіли перекладати чиєсь, а хотіли створити своє – катехизм, який справді висловлює і формулює істини нашої віри відповідно до нашої традиції, зокрема, традиції Київської церкви. І це був певний виклик, бо таких катехизмів до цього часу ще не існувало… Я був членом групи, яка пропонувала Синоду структуру і концепцію, наповнювала його змістом, писала тексти… Був відповідальним за його третю частину, яка описує аскетичне духовне і моральне життя… Але ніколи не думав, що колись мені доведеться потвердити і проголосити цей катехизм як Главі Церкви. Тому це був якийсь дуже особливий момент і особливе відчуття для мене…
А потім почався процес рецепції, впровадження цього катехизму. Ми відразу почали перекладати його на різні мови. Сьогодні маємо його російською (я презентував його в Донецьку ще у 2012 році), англійською, португальською, закінчено переклад іспанською, ведуться переклади на польську, німецьку, італійську… Тобто цей катехизм уже вийшов далеко поза межі нашої Церкви і стає потужним засобом спілкування зі світовим християнством… Впровадження цього катехизму відбувається по-різному, все не так легко і просто. Ми провели катехитичні конференції у всіх країнах нашої діаспори, презентували його у перекладах на мову цих країн.
З одного боку, ми розуміли, що видання однієї книжки не змінить ситуацію з усвідомленням істин християнської віри. Для цього замало написати книжку – потрібен цілий механізм катехитичного служіння, щоб допомогти людям цей катехизм зрозуміти, сприйняти і відповідно до нього жити. Коли ми писали цей катехизм, ми орієнтувалися на дорослого читача, який вже має якусь базу, це не катехизм для дітей. Зокрема, ми орієнтувалися на катехитів – священників і тих, хто буде нести далі це служіння. Тому були певні нарікання, що він складний, що його не так легко дешифрувати… Але ми також розуміли, що це – певна база. Ще Папа Іван Павло ІІ казав, що кожна Церква повинна мати базовий катехизм, який послужить матеріалом для того, щоб творити інші – для різних вікових чи професійних груп тощо…
…Так, цей катехизм сьогодні показує і свої сильні, і свої слабкі сторони. Можливо, за якийсь час вийде його друге видання, вдосконалене. Але, зокрема, в умовах пандемії і локдауну ми відчули, що наші люди дуже потребують інтелектуального, раціонального дидактичного усвідомлення своєї віри. Люди хочуть знати того Бога, у якого вони вірять, і шукають відповіді на дуже конкретні питання…
Якщо ми вже згадали про пандемію, то представники різних церков констатують: за цей рік людей у храмах значно поменшало. Це, звичайно, пов’язано з пандемією, але не тільки, і багато священників стурбовані тим, як повертати людей до храму, як укріпити віру поза ним.
Так, усі церкви переживають це і ставлять собі ці запитання. Не скажу, що ми маємо якісь остаточні рецепти – ми всі шукаємо, як бути Церквою у цих нових обставинах… Ця пандемія вразила спосіб християнського життя спільноти у саме серце, бо Церква за своєю сутністю є зібранням людей: «еклезія» означає «скликання вибраних». І якщо ми зараз не можемо збиратися разом і робити цю спільноту видимою – як нам жити? Це справді було великим шоком для нас, коли ми перестали скликати, ба більше – просили людей не приходити до храму… Це були неприродні для церковного способу життя обставини і способи, як бути і залишатися Церквою.
Очевидно, що пандемія спричинила загальну кризу певних стереотипів і традиційних форм церковного життя. Можливо, це і добре, бо криза – не завжди погано, це необхідність щось удосконалювати, робити якийсь екзистенційний вибір… Ми зрозуміли кілька ключових речей. Перше: кількість людей у храмі взагалі не є показником якості церковного життя чи й узагалі церковного життя як такого. Друге: анонімні християни мають велику небезпеку втратити віру і перестати жити християнським життям. Священник чи душпастир, який усвідомлює себе лише як той, хто здійснює певні релігійні ритуали, не має майбутнього – йому треба переосмислити свою ідентичність. Священник, який, служачи у храмі, не має особистого стосунку і зв’язку з вірними, до кінця не здійснює свого завдання…
Кого ви називаєте анонімними християнами? Це ті, хто вірує, але каже: навіщо мені ходити до церкви?
Так, ті, хто не вважає себе членами спільноти Церкви. Це теза «вірю в Бога, але не вірю в Церкву» – приходжу до храму, здійснюю якийсь свій особистий ритуал (наприклад, ставлю свічку), абстрагуючись від того, що у тій церкві діється, і виходжу… Такого типу християнське життя буде терпіти величезні перетворення, і це добре!
Що ми зробили у таких обставинах? Наші священники почали активно шукати своїх людей, які з тих чи інших причин – зокрема епідеміологічних – не є присутніми у храмі, зав’язувати з ними особисті контакти за допомогою сучасних засобів комунікації… І ви знаєте, це дало свій ефект: багато людей каже – мій парох, мій душпастир почав бути реально присутнім у моєму житті!
Продовжуючи тему пандемії: ви були одним із перших релігійних лідерів, хто вакцинувався. Ставлення українців до вакцинації є доволі нерівним, і багато людей виступають категорично проти, навіть не аргументуючи свій супротив. Причому поміж них немало медиків. Що б ви сказали своїм парафіянам про вакцинацію – особливо тим, хто є Хомою невіруючим?
Найперше, треба ствердити, що вакцинація як феномен є частиною нашого життя, усвідомлюємо ми це чи ні. Ми не знаємо світу без вакцинації. Людство побороло важкі захворювання – такі, як віспа чи холера, деякі хвороби цілком зникли, деякі ще існують. Але вони були поборені лише завдяки вакцинам. Тому вакцинація як феномен є тим, що відповідає фізіології людського тіла, вона допомагає організму самотужки побороти збудника того чи іншого захворювання, без застосування якихось специфічних ліків. Тому заперечувати феномен вакцинації як такий – нерозумно: це як заперечувати, що дощ іде чи сонце світить…
Друге: я з великою повагою ставлюся до сумнівів і навіть побоювань, які є щодо вакцинації проти коронавірусу. Чому? Тому що всі вакцини, які має на сьогодні людство проти цієї хвороби, – це вакцини екстреного використання, вони ще проходять експериментальний період випробування їхньої ефективності. Тому природно, що ми до кінця не знаємо, як ті вакцини функціонують, якими можуть бути побічні ефекти… Тому природно, що такі вакцини порушують певні питання у фахових медиків і лікарів. Це в мені промовляє колишній медик (сміється). Але навіть на такому етапі ці вакцини не можна міфологізувати…
Чи має Церква її популяризувати?
Церква не може бути пропагандистом вакцинації, це поза нашими компетенціями. Ми можемо лише стверджувати, що питання вакцинації – компетенція медиків, і в цьому питанні немає жодних релігійних підстав, щоб відмовлятися. Про це є окрема заява Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.
Ми спільно сформулювали три принципи щодо вакцинації – як на мене, вони є дуже важливими і допоможуть людям прийняти особисте рішення. По-перше, вакцинація повинна бути добровільною: нікого не можна примушувати вакцинуватися. Чи можна когось змусити бути здоровим? Ні, це особиста сфера, куди ніхто не має права втручатися брудними чоботами. Українське суспільство, яке пережило роки тоталітаризму, де держава справді контролювала все, ми маємо у цьому свої рани. Тому будь-який примус, особливо щодо особистих речей, відразу не сприймається.
Другий принцип: вакцинація має бути доступною, і це певна проблема сьогодні. Бачимо, що вакцинація і у світі, і в Україні викрила проблему так званих національних егоїзмів. Багаті країни викупили останні дози вакцин. Читаємо, що країни, де є заводи, які виробляють вакцини, заборонили вивозити їхню продукцію за кордон. Це означає, що існує величезна моральна проблема у справедливому розподілі доступу до вакцинації. І це було стверджено навіть очільником ВООЗ. Бідні країни опинилися поза можливістю отримати доступ до вакцин. Ба більше, це може бути певною формою маргіналізації цих країн і їхньої подальшої ізоляції: країна, де є високий рівень захворювань і низький рівень вакцинації, буде вважатися небезпечною і щодо неї фактично будуть закривати кордони. І тут Україна потрапляє у дуже небезпечну ситуацію. Думаю, ми повинні зробити все, щоб в Україні і для України вакцина була доступною…
Це потрібно українській владі сказати – на жаль…
…І якщо вона буде доступною, людина зможе мати вільний вибір – вакцинуватися чи ні. І третє – безпека. Ми не знаємо, чи та чи інша вакцина, яку закуповує держава, справді є безпечною. Бо держава може закупити вакцину, яка справді є дешевшою чи найбільш ходовою на ринку, але цілком небезпечною. І тут, на жаль, світовий ринок такого типу продуктів може бути неморальним, дуже агресивним і політизованим. Компетенція сказати, що та чи інша вакцина є безпечною, – це компетенція відповідних державних органів. Думаю, жодний релігійний діяч не має права говорити про безпечність чи небезпечність якоїсь вакцини.
Ваші батьки на Львівщині будуть вакцинуватися?
Будуть, обов’язково будуть, як тільки це стане доступно…
«Ще кілька років тому було відчуття, що «завтра буде краще». Сьогодні такої певності вже немає»
Наостанок ще декілька важливих питань. Наскільки – за ці десять років – скоротився шлях УГКЦ до набуття статусу власного Патріархату?
Я сказав би, що ми щораз повніше починаємо функціонувати саме як патріарша Церква. Поясню, як це відбувається. Патріарша Церква – це Церква, яка об’єднує не лише окремі єпархії, а й різні митрополії. Митрополія – структура над'єпархіальна, а патріархат – структура надмитрополича. Ми за цих десять років дуже зрушилися вперед у цьому напрямку. Тільки в Україні за ці десять років ми маємо три нові митрополії – реальні, не титулярні… Очевидно, коли йдеться про те, ким є предстоятель, який об’єднує митрополії в Україні, Польщі, Канаді, США, Бразилії – то це патріарх. Але замало мати митрополії, замало мати такий Синод, який ми маємо сьогодні – як сказав Папа Франциск у 2019 році, «замало мати Синод, треба бути Синодом»… Тому ті структури, які ми розвиваємо, треба ще навчитися правильно використовувати, жити ними і правильно формувати ту помісність, про яку ми говоримо. Тому, думаю, ми є патріаршою Церквою за суттю, а за формою щораз повніше живемо нею. Думаю, визнання тієї дійсності патріаршої Церкви, якою ми є, буде наступним етапом…
У наступні десять років?
Побачимо… Я хотів би, щоб це було якнайшвидше.
Щодо УГКЦ за кордоном. Коли навколо неї гуртуються емігранти – навіть не греко-католики – це зрозуміло. Але особисто я багато разів спостерігала на таких службах людей, яких з Україною ніщо не пов’язує. Від слова "зовсім". Що ж їх приваблює до храмів УГКЦ?
Дам відповідь на прикладі Аргентини – я це краще знаю і пережив на власному досвіді. Останні емігранти, які масово приїхали до Аргентини, були після Другої світової війни. І за тих 75 років, коли не було нової хвилі еміграції, частка людей неукраїнського походження, які сьогодні є вірними нашої Церкви, стала дуже великою. Ба більше, УГКЦ в Аргентині, у переважній більшості, перейшла на іспанську мову. От приклад: у тропічній зоні Аргентини є провінція Місьйонес, на кордоні між Бразилією і Парагваєм. У її столиці є парафія святого Володимира, де майже всі члени парафіяльної ради є неукраїнського походження: там є вихідці з польських, швейцарських, німецьких родин… Є і зі змішаних українських – так званих креольських… Але всі вони є парафіянами парафії святого Володимира!
Чому не баптисти, не римо-католики, які там теж є?
Тому що вони захоплені спадщиною Київського християнства!.. Ми повинні усвідомити, що Київська церква – феномен християнства, і вона є цікавою не тільки для українців… Можливо, одне із завдань на сьогодні, зокрема, і для нашої Церкви – ділитися цим скарбом.
В УГКЦ часто кажуть, що вона є глобальною церквою. Поясніть ваше розуміння значення цього терміна.
Глобальність нашої Церкви – це не тільки географічне поняття. Вона зараз проявляється і в тому, що ми не сидимо в обороні за стінами церковних будівель, не сприймаємо ці зміни як щось, проти чого треба воювати. Ми виходимо назустріч, щоб говорити, спілкуватися, євангелізувати цей світ. Христос каже: Я прийшов не для того, щоб цей світ засудити, а щоб цей світ спасти…
Коронавірусний рік докорінно змінив суспільство. Невід’ємною складовою якого є Церква. Вочевидь, ці трансформації ще не завершено, але про перші висновки говорити вже можна.
До кінця не маю відповіді на запитання… Цей світ треба ще спостерігати і вивчати. Але на мою думку, це світ, який несе дуже багато ран, які має сучасна людина – ран, спричинених пандемією, вимушеною ізоляцією, процесами, на які людина не має впливу. У сучасної людини життя виривається з рук… Ще кілька років тому було відчуття, що світ розвивається за законами еволюції і «завтра буде краще». Сьогодні такої певності – що ця еволюція веде до чогось кращого, що завтра справді буде краще – вже немає. Якщо переглянути будь-які футурологічні фільми, світ майбутнього – це світ «після людей», світ катастроф… Хтось говорить про апокаліптичні події і колосальні екологічні зміни, про світ, де людство буде мати проблеми з доступом до питної води… Цей майбутній світ для нас ще до кінця незрозумілий…
У нашому колі ми кажемо, що, можливо, зарано говорити про посткоронавірусний світ – ми живемо ще у світі коронавірусу і вже бачимо, скільки ран нанесла ця пандемія. Психологи вже починають говорити про психічну травму внаслідок пандемії. Коли почалася війна, дехто, можливо, вперше почув про ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Сьогодні психологи зауважують, що ця пандемія спричиняє ще гірші і більш масові розлади. І ми до кінця ще не розуміємо, як глибоко і яким чином це вражає цілі суспільства…
Друга рана пандемії – це рана, спричинена крайнім індивідуалізмом, помноженим на самоізоляцію. Людина в техногенному світі і так почувалася самотньою, навіть якщо контактувала з цілим світом онлайн 24 години на добу. Але зараз відчуття самотності є дуже акцентованим.
Наступний феномен, який ми вже бачимо, – певна ерозія інституцій. Світ переходить з інституційності у мережевість. І криз будуть зазнавати всі інституції, навіть церковні. Тому нам потрібно шукати нові способи, як будувати інституції на основі міжособових стосунків. І саме ці способи будуть визначати, яким чином ці стосунки творитимуть нові інституції. Це справді глобальні зміни, тому що наступне питання – зміна правил суспільного і політичного життя. І якщо говорити про глобальні речі, будуть зазнавати певної кризи механізми права – і державного, і міжнародного…
Це кілька таких моїх спостережень, як буде виглядати світ, який народжується на наших очах. Можу сказати, що церкви до кінця ще не знають, як віднайти своє місце у тому світі, є дуже багато страху. Але ці страхи треба буде поборювати, і в плані церковного будівництва також.
