ГлавнаяПолитика

Ловці тіней

Від зустрічі у «нормандському форматі» кожен в Україні очікував свого. Хтось в ейфорії підтримував Президента Зеленського. Хтось, потираючи руки, передбачав його поразку після зіткнення з Президентом Путіним. Хтось поза межами трендових політичних таборів спостерігав за процесом з переконанням, що нічого не зміниться. Як би це дивно не звучало, але за результатами зустрічі кожен отримав достатньо аргументів на користь своєї позиції. Не сталося ані перемоги, ані поразки. Бо не було битви. Точніше, її не було за столом, який нам показали.

Фото: EPA/UPG

Зараз усі експерти, політики і просто небайдужі під лупою і з олівцем штудіюють те, що називається «підсумковий документ», порівнюють його з Мінськими домовленостями, зіставляють з промовами президентів і намагаються будувати прогнози. Справа ця марна і позбавлена сенсу.

В кого в житті були котики, знають прекрасну розвагу: включаєш ліхтарик, проектуєш світло на стіну, і котики самовіддано і невтомно намагаються піймати відбиток світла на стіні. Поки ви не виключите ліхтарик.

На жаль, обговорення результатів нормандської зустрічі – це спроби піймати тінь на стіні. Підсумковий документ зустрічі у нормандському форматі, так само як і «формула Штайнмаєра» чи Мінські домовленості – це не реальність, а лише вміло сконструйована і скерована проекція. Проекція, в якій всі намагаються вирішити абстрактний «конфлікт на Сході України», в якій існує «народ Донбасу» з його вимогами, в якій «стала і всеохопна архітектура довіри та безпеки у Європі» виявляється залежить від «правових аспектів Закону про особливий порядок місцевого самоврядування (про особливий статус) окремих районів Донецької та Луганської областей».

Однак замість ловлення тіней варто оглянутися, подивитися на реальність і осмислити мотиви «проектанта».

Реальність жорстока, але проста. Росія бореться за геополітичне домінування, яке вона втратила після розпаду радянської імперії. А геополітика дуже прагматична і принципи її майже не змінилися за тисячоліття. Геополітичний влив досягається або торгівлею, або завоюваннями. Для геополітичного впливу потрібні ресурси (природні і людські, бо люди створюють всілякі технології), експорт, зброя, і контроль за торгівельними і безпековими шляхами.

Головний геополітичний конкурент Росії (принаймні в її очах) – Сполучені Штати. Головна загроза – наближення США до західних кордонів Росії і скорочення «санітарної зони безпеки». Найвразливіший елемент геополітичного впливу США - Європа. Головні торгівельні і безпекові шляхи в Європі – Балтійське, Чорне і Середземне моря. Головна «санітарна зона безпеки», а за сумісництвом природний, інфраструктурний і людський ресурс – територія України та Білорусі.

Тому політика Росії з дев’яностих років є вульгарною, але дієвою – зробити країни ЄС залежними від російського газу, знецінити американський авторитет серед європейців, лякати всіх в Чорному і Балтійському морях (власне для цього Росія окупувала і незаконно анексувала Крим), встановити політичний контроль над Україною і Білоруссю.

Фото: EPA/UPG

Оскільки Білорусь до минулого тижня не шарпалася, то не було у них ані небесної сотні, ані «могильовської народної республіки», а лише «єдіний народ». Україна ж виявилася норовливішою. Попри всі зусилля залежних від Росії медіа, російської православної церкви і іншої «культурної дипломатії» кожне наступне покоління українців все менше відчувало і визнавало будь-яку свою ідентичність з Росією.

Без України як «санітарної зони», інфраструктурної і ресурсної бази, російський геополітичний проект неможливий. Тоді м’яку силу Кремль замінив жорсткою. Але бомбардувати Україну як Алеппо Росія не може – газогін, атомні електростанції, залізниця, греблі і порти потрібні їй неушкодженими. Тому в хід пішли озброєні Росією «трактористи» і «шахтарі», які мали розколоти Україну із середини, утворивши «Новоросію».

Коли стало зрозуміло, що «Новоросія» захлинулася, для Росії було критично важливо втримати хоча б Донецьк і Луганськ. Однак території і ресурсів під контролем ОРДЛО виявилося недостатньо, щоб запустити «напіврозпад» України. Потрібно було Україну до цього напіврозпаду змусити.

Російські формули Мінських домовленостей відомі вже понад півстоліття. У 1949 році Сталін утворив НДР – німецьке ОРДЛО. А в 1952 він вирішив захопити контроль над всією Німеччиною. Для цього він запропонував Канцлеру Аденауеру умови «реінтеграції» - амністія для нацистів, відмова від євроатлантичної інтеграції і вибори на окупованій радянцями території. Аденауер сказав, що такі вимоги це «суїцид» і послав Сталіна подалі. Аналогічний сценарій «реінтеграції» Росія руками Петра Порошенка намагалася нав’язати Молдові у 2005 році.

Зі старих формул Росія обтрусила пил і поклала на стіл перед Україною, попередньо заливши кров’ю Іловайськ і Дебальцеве і привівши Німеччину та Францію, щоб морально Україну підтримати. Окремо варто би було дослідити відповідальність Верховного Головнокомандувача за Іловайський та Дебальцівський котли, бо саме вони стали приводом до підписання Мінських домовленостей. Проте повернімося до документа. Там немає рішень – лише процеси, кожен з яких проектує фальшиву реальність і може тривати безконечно:

Пункти 1, 2 та 3: припинення вогню в ОРДЛО, відведення важкого озброєння і спостереження за цим процесом ОБСЄ. Це Українці хочуть бачити у цих пунктах фізичний кінець бойових дій з боку Росії і допомогу ОБСЄ. Але Росія заклала там дещо інше. По-перше у документі немає згадки про Росію, а отже формально вона не несе відповідальності за те, що відбувається. По-друге, безкінечний процес «припинення» і «відведення» потрібен Росії для того, щоб тримати в окопах і виснажувати українську армію і як живий полігон для тренування своїх військових. Розведення в Золотому чи Петрівському будуть ширмою цього процесу поки Росія не погодиться відвести війська від Горлівки, Дебальцевого чи Донецька і поки щодня гинуть українські військові. По-третє, ОБСЄ потрібне, щоб звітувати, що стріляють «з обох сторін», що вони й роблять майже п’ять років, легітимуючи конфлікт української держави з «народом Донбасу». І їхня присутність там двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень суттєво не вплине на ситуацію. Бо спостерігачі ОБСЄ не «олександри матросови» і своїм тілом закривати ворожий вогонь не будуть.

Фото: Макс Левин

Пункти 4, 5, 9, 11 і 12 стосуються виборів, амністії, особливого статусу, змін до Конституції та відновлення контролю за кордоном. Українська влада хоче вірити сама і переконати нас, що вибори відбудуться тільки після відновлення контролю за кордоном і виведення російських військ, незаконних збройних формувань і озброєння. Однак проекція Росії визначає інший порядок. Спочатку амністія, особливий статус, зміни до Конституції, потім вибори, а лише тоді – початок відновлення контролю за кордоном. А оскільки всі, хто треба, вже будуть амністовані, обрані і відповідно до Закону про особливий статус наділені повноваженнями мати свою власну «міліцію», то все озброєння залишиться у її розпорядженні. «Формула Штайнмаєра» стосується власне цієї послідовності і жодним чином не відображає інтересів України.

Отож, через Мінські домовленості Росія спроектувала фальшиву реальність. У цій реальності Росія сидить за столом як миротворець, а не як сторона конфлікту, яка повинна за нього заплати в тому числі грошима. У цій реальності Україна воює з «народом Донбасу» і повинна йти йому на поступки.

Україна сьогодні не має ані юридичних, ані силових аргументів «перетлумачити» цю проекцію. Франція і Німеччина не мають бажання. Це для Канцлера Аденауера «формула Сталіна» була суїцидом, а для Канцлерки Меркель «формула Штайнмаєра» є «корисною для України. А у Європі Президента Макрона «конфлікт на Сході України» - це «рана», яку треба заштопати. Він, з вірою у власну геополітичну велич бачить у Росії союзника у його конкуренції зі США.

Росію ж у спроектованій нею реальності влаштовує будь-який варіант. Мінські домовленості викинули на смітник Статут ООН, Женевські конвенції і навіть звичаєве право війни. Процес «ловлі тіней» може бути безкінечним, виснажуючи Україну і відволікаючи її від справжніх проблем і цілей. Якщо ж Україна почне впроваджувати проекцію Росії, то вона самознищиться.

Саме тому президент Путін так незворушно сприймає з вуст українського президента твердження про територіальну цілісність, контроль за кордоном і український Крим. Саме тому він дозволяє собі по-батьківськи співчувати президенту Макрону і канцлерці Меркель, що вони попри свою зайнятість мусять опікуватися якимось «конфліктом на Сході України». Саме тому для Росії Мінські домовленості безальтернативні – в спроектованій Росією реальності вона має повний контроль.

Фото: EPA/UPG

Більш того, Росія почала використовувати псевдореальність для отримання інших переваг. Цього разу це був газ, транзит якого врегульований міжнародними юридичними документами, і обговорення яких вимагає іншого формату. Але хто посмів відмовити?

І логічне запитання – то ж яка альтернатива? Бути в правдивій реальності, у якій в України два шляхи – або бути поглинутою Росією, або ставати самостійним геополітичним гравцем. Нехай гравцем не першого ешелону. І, як казали класики, «потенціал є». Проект «Новоросія» зупинили самі українці без будь-якої допомоги. Тобто суспільство життєздатне. Лише при такому сусідові його треба навчати бути готовим до оборони. Ну а далі за формулою – летальна спроможність, торгівля і торгівельні шляхи. Бо саме через летальну спроможність і торгівлю, а не через заяви-звернення Верховної Ради до всіх підряд, будуються справжні і тривалі геополітичні і безпекові союзи. І тільки з такими союзниками можна будувати альтернативний процес.

Оксана Сироїд, народний депутат VIII скликання
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter