Можна дискутувати про переконливість аргументації КСУ у цій справі. Вочевидь. її можна було б підсилити, пригадавши, що для ухвалення рішення у конституційних провадженнях, достатньо 10 голосів служителів конституційної Феміди, в той час, як для звільнення судді КСУ із займаної посади потрібно 2/3 або 12 голосів, що підкреслює потребу у беззаперечній легітимності такого неординарного кроку. Але в цілому логіка рішення абсолютно правильна: незалежність єдиного органу конституційної юрисдикції, головним завданням якого є захист та тлумачення Конституції, передбачає неможливість скасування або перегляду його рішень іншими органами публічної влади. Ба більше, захист та тлумачення основного закону – raison d'être конституційних судів – передбачає, що саме вони – на підставі конституцій – здійснюють остаточну демаркацію повноважень інших суб’єктів владних повноважень. І саме таку демаркацію між юрисдикцією суду конституційної юрисдикції та судами загальної юрисдикції здійснив КСУ у своєму рішенні від 2 грудня. Є всі підстави, що це рішення нарешті поставить крапку у справі Шевчука і дозволить Верховній Раді України почати процедуру добору кандидатів на вакантну посаду.
Рішення про неконституційність запропонованої президентом поправки до основного закону щодо запровадження уповноважених Верховної Ради України за додержанням Конституції та законів України в окремих сферах не менш показове. Це одна з семи конституційних ініціатив глави держави, які парламент направив на розгляд КСУ для надання висновків, чи не суперечать зазначені законопроекти вимогам внесення змін до основного закону, закріпленим в ст. 157 та 158 Конституції. Це не наукова стаття, тому тут не місце докладно аналізувати аргументи, на підставі яких Конституційний суд дійшов висновку, що президентський законопроект не відповідає вимогам частини 1 статті 157 основного закону. Достатньо лише зазначити, що конституційна Феміда побачила ризик «надмірного втручання парламенту через уповноважених за додержанням Конституції України і законів у різні сфери суспільних відносин без дотримання балансу публічних і приватних інтересів […], а отже може призвести до порушення і обмеження прав і свобод людини і громадянина».
Знову ж таки можна дискутувати про переконливість цієї тези – Кабмін на сьогодні призначає бізнес-, мовного та освітнього омбудсменів, і наразі це не призвело до порушення чиїхось прав і свобод. Але в цьому рішенні КСУ важлива не так аргументація – важливе інше: Конституційний суд наважився сказати «ні» популярному главі держави, який одноосібно контролює монобільшість в парламенті. Тобто це друге (а хронологічно - перше) з двох рішень, які значно додають суб’єктності єдиному органу конституційної юрисдикції. Які повертають йому призабуту було функцію контрбалансу насамперед сильній президентській владі, яка найбільше схильна до перманентного збільшення власних повноважень.
Ба більше, в рішеннях КСУ за бажання можна побачити правильний стратегічний підхід, коли непопулярний в народі суд вибудовує власну суб’єктність, уникаючи прямого зіткнення з суперпопулярним президентом. Бо такі лобові зіткнення як правило завершувались катастрофою для суду. За прикладами далеко ходити не треба: від Індії часів надзвичайного стану з прем’єрства Індіри Ганді до Росії Бориса Єльцина зразка 1993 року. Тому сказати президентові «ні» саме в тому випадку, коли запропоновані ним конституційні зміни стосуються розширення повноважень парламенту, а не глави держави, виглядає поміркованим і далекоглядним кроком.
Втім робити далекосяжні висновки з двох рішень КСУ явно передчасно. Попереду на вітчизняну Феміду чекає справжнє доленосне випробування – розгляд справи про конституційність «судової реформи ім. Зеленського». У листопаді поточного року пленум Верховного Суду України вже направив до КСУ конституційне подання щодо перевірки конституційності окремих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування, а також Закону України «Про Вищу раду правосуддя». Верховний суд просить визнати провадження за цим поданням невідкладним, а отже розглянути його впродовж одного місяця з моменту його відкриття. В західній конституційній традиції «судова реформа ім. Зеленського» відверто неконституційна. Перепакувати Верховний суд на свою користь не вдалось навіть суперпопулярному рятівнику США від Великої депресії Франкліну Делано Рузвельту, який єдиний в американській історії чотири рази поспіль переобирався президентом Сполучених Штатів. Так само, атаки на судову незалежність на початку двохтисячних вдало відбивали конституційні суди Польщі та Словаччини. Можливо найбільш епічний батл між екзекутивою та судовою гілкою влади відбувався в Чехії в останній рік Президента Вацлава Гавела і за часів його наступника Вацлава Клауса.
Докладно я писав про ці конституційні битви дев’ять років тому в статті «Шанс для КС або ще раз про судову незалежність та солідарність суддів». Тому тут нагадаю дуже стисло. 2002 року чеський парламент ухвалив закон про судоустрій, назву якого можна перекласти як «Про суди, суддів, засідателів та державну судову адміністрацію». Тодішній Президент Чеської республіки Вацлав Гавел оскаржив конституційність низки положень закону в чеському конституційному суді. Виходячи з принципу розподілу влад та вважаючи демократичним імперативом незалежність суду і суддів, чеський КС визнав неконституційними положення, які запроваджували «невиправданий та диспропорційний вплив виконавчої на судову гілку влади». Зокрема були анульовані законодавчі норми про обов’язкову періодичну атестацію суддів, за результатами якої ті могли бути звільнені з посади; про структуру та повноваження державної судової адміністрації, яку фактично контролював міністр юстиції; про обов’язкове підвищення кваліфікації суддів у Судовій академії, яка, знову-таки, перебувала у підпорядкуванні Мін’юсту.
На спробу чеського парламенту трохи приборкати національну юстицію Конституційний суд країни відреагував оперативно і жорстко. Він дав зрозуміти, що не допустить жодного зменшення незалежності судів та посилення впливу на них ззовні. У контексті української дискусії про новітню судову реформу від офісу Президента Зеленського, політикам та науковцям, які справді цікавляться цією тематикою, буде дуже корисно проштудіювати рішення чеського конституційного суду Pl. US 7/02 від 18 червня 2002 року.
Тоді, в перший рік правління Януковича, Конституційний Суд України обрав шлях сервілізму, відмовився захищати незалежність своїх колег із ВСУ і перетворився на промульгатора рішень, які ухвалювались на Банковій. Україні це коштувало Революції Гідності, більше ста життів героїв небесної сотні, втрати частини територій і шостий рік неоголошеної війни. Суддям КСУ це також подарувало чимало безсонних ночей, відкриті кримінальні справи, звільнення частини з них із посад служителів конституційної Феміди. Суду – остаточною втратою репутації.
Сьогодні в суддів КСУ з’являється ще один шанс продемонструвати, що конституціоналізм – це цінність, яка варта того, щоб ризикувати бодай своєю посадою, коли хтось на Донбасі щоденно ризикує за цей конституційний простір, що називається державою, своїм життям. Перефразовуючи чинного Президента України, сказавши главі державі «ні» один раз, судді КСУ мали відчути, що відмовляти гарантові нестрашно. Як і змінювати власного голову чи ставити юридичний мур на шляху зазіхання колег з адміністративного суду на свої виключні повноваження.
Бо Захід відрізняється від Сходу, зокрема, тим, що на Заході інституції можуть стримувати апетити інших інституцій, суди обмежувати свавілля екзекутиви чи голів держав, парламенти відстоювати власну гідність та суб’єктність, навіть якщо у них панує президентська монобільшість. На сході брак інституційних стримувань та противаг час від часу вибухає жорстоким і нещадним бунтом або героїчним повстанням. За яке платять своїм життям і здоров’ям найбільш ідеалістичні романтики. А користуються результатами прагматики, якщо не відверті циніки. Тому краще, якщо в Україні владні апетити президента стримуватиме не черговий майдан, а Конституційний суд…