Дякую тобі, моя голово, що ти знову зі мною
«Назву ми взяли зі спорту. У момент, коли здається, що сил більше нема, раптом відкривається друге дихання. Ми з вами так багато пережили, що маємо вже не друге, а третє, — веде екскурсію кураторка виставки психологиня і письменниця Світлана Ройз. — Для цього простору екскурсія як така не потрібна. Та й мене двох однакових ще не було. (Сміється.) Але мені хочеться розповісти вам трохи про це місце й допомогти зануритися…»
Стоїмо біля великих екранів з відомими людьми, що досліджували емоції: виставка присвячена їм. ШІ оживив обличчя — мені підморгнув Чарльз Дарвін, я йому. На площі 4000 кв. м це перша зона: «Знайомство з емоціями». Є ще п’ять. Проєкт створили у співпраці з психіатрами світового рівня.
Наприклад, до проєкту долучився автор книги «Тіло веде лік», нідерландський психіатр Бессел ван дер Колк. 50 % від прибутку з виставки підуть на реабілітацію ветеранів у Superhumans. Але це ви можете прочитати в описі до виставки. Краще погладьмо себе по голові:
«Кажемо разом: дякую тобі, моя голово, що ти знову зі мною, — Світлана Ройз торкається своїх кучерів. — Дякую тобі, моя шиє, що ти знову зі мною. Кажемо-кажемо! Відчуваєте, як повертаєтесь у своє тіло? Коли ми у стресі, контакт з тілом обривається. Тоді нам здається, що ми беззахисні. Важливо повертатися у свої тіла: так ми стаємо сконцентрованішими. Тепер ви тут, зі мною. Наступну практику зробимо таку…».
Робота затишною бабусею
Дивлюся навколо: хто сьогодні тут? Переважно студенти й молодь. У четвер і п’ятницю тут вхід тільки для дорослих, в інші дні обмежень нема. Це зробили, аби дорослі не просто вигуляли дітей, а самі побули дітьми. І тепер бородатий дядько зосереджено будує халабуду з пластикових паличок і яскравих червоно-жовтих тканин. А пані на підборах у діловій спідниці стрибає в резиночки. На виставці знайдеться заняття кожному.
Біля величезного іграшкового кота — крісла-гойдалки. В одному дрімає хлопець у кепці, в іншому в’яже іграшки пані Софія. На виставці вона працює бабусею. Її обов’язки — в’язати. Просто сидіти, гойдатися під пледиком і створювати затишок.
«Можу що завгодно в’язати, обмежень немає. Обрала котиків — таких можу кілька зробити за день. Відвідувачі часто просять набрати петлі: почати в’язання. Допомагаю, роблю. Вони сідають десь у куточку і в’яжуть. А потім мені віддають. Інший прийде — продовжить. А хтось просто сяде поряд зі мною і йому добре. Хочете пов’язати?»
Вид з вершини Евересту
Окрема зона на виставці присвячена злості і гніву. Основний меседж — поганих емоцій не існує, кожна має знаходити прийняття й вихід. Серед зали стоять закриті кабінки. В одній можна погарчати як лев разом з коміком з «Левів на джипі» Валентином Міхієнком. В іншій — полаятися разом з іншою відомою українкою. У цю кабінку черга найдовша:
«Не знаю, що там, але мені туди треба. Буду лаятися на свою роботу», — з усмішкою ділиться дівчина в окулярах.
Ще черги тягнуться до віар-інтерактиву. Усе, що є на локаціях, придбане офіційно: від фото мавпи, з якою працював Чарльз Дарвін, до краєвиду з вершини Евересту й ілюмінатора ракети. Саме ці унікальні записи от-от побачать ті, хто в чергах.
«Там у самому кінці просто… Ух!» — чую краєм вуха медіаторку локації з горами.
Іду навпростець, і переді мною розпускається квітка. Щоб запустити цей механізм, десятеро людей мають об'єднатися та зробити певні рухи. Так незнайомці разом можуть створити щось прекрасне.
На квітку дивиться медіаторка Катя. Вона сьогодні біля виходу в кафе: просить відвідувачів не заходити на виставку з їжею та напоями. Це не дуже цікава робота, але Катя знає, для чого це робить: «У мене є знайомі, що пройшли реабілітацію у Superhumans. Їхнім побратимам це теж потрібно. Відвідувачів багато, радію, що ми зможемо зібрати велику суму. Військові й ветерани теж приходять. Їм цікаво все, що драйвить. Особливо калюжі».
З розгону у калюжу
Калюжі? Калюжі! Мені по секрету розповіли, що над калюжами працювало багато людей. Вираховували ідеально глибину, відстань між ними. Вручну вирізали їх у бетонному резервуарі. Підбирали зовнішній матеріал, а гумові чоботи для відвідувачів змінили тричі. Поки не підібрали ідеальний варіант.
«37-й розмір є!» — кричить медіаторка Дар’я, яка працює на калюжній локації.
Вона донька Світлани Ройз, їй 11 років. Дівчина видає та приймає чоботи, слідкує, аби не стрибали босими. Сьогодні її перший у житті робочий день:
«Ось уже дві години працюю без перерви — усе добре, — з гордістю каже Дар’я. — Мене тішить, що тут багато людей, яким подобається виставка…»
«А 45-й є?» — питає Дар’ю чоловік у зеленій футболці.
«Ой, знаєте, до 41-го тільки… Візьміть бахіли, можна просто в них».
37-й – мій. Підкочую джинси. Обережно заходжу в калюжу. Трохи підстрибую. Вище. Ще! Виходжу на сушу — а як на когось бризки попали? Поряд стоїть дівчина у рожевій кофті. Раптом каже мені: «А давайте разом з розгону?».
Ми розганяємось і стрибаємо так, що бризки розлітаються на кілька метрів: «Побігли в сусідню?».
Ми біжимо, мало не збиваючи з ніг дівчину у військовій формі:
«Нічого», — усміхається вона.
«Дякую за службу!» — голосно кажу, відтискаючи мокрі джинси.
Часто важко підійти до військового й подякувати. Збираєшся з думками, міркуєш, чи доречний момент… А коли ти дитина в мокрих штанях, що стрибає в калюжах, бар’єри падають. Береш і робиш.
«У тебе все вийде!»
Передаю чоботи Дар’ї: сьогодні вона доросла, а ми — діти. Навпроти калюж велика біла стіна. Можна взяти маркер і написати на ній побажання самим собі. Там і написи, і малюнки. Поряд з відерцем білої фарби медіаторка Іра: «Мені подобається будинок. А ще Наполеон. На виставці нема обмежень по часу і можна прийти й годинами малювати. Раз на тиждень ми змушені замальовувати все, щоб був простір для інших. Ця стіна більше про легкі емоції. Є ще одна далі. Там пишуть часом про Суми. Я сама звідти і… — в очах Іри застигають сльози, — розумію тих, хто пише. Там зараз… Ви знаєте».
Іду до іншої стіни. Вона чорна. Біля неї крейдяні олівці. Тут слід писати найпрекрасніше, що вам казали в житті. Починаю читати, булькаючи мокрими ногами у кросівках. З дитячої безтурботності занурююсь у складне доросле:
«Вітаю на підконтрольній Україні території»
«У нас буде донечка»
«Я живий»
«Є інтернет!»
«Давай заведемо собаку»
«Виходь за мене»
«Я тобою пишаюсь»
«Мама, ти — найкраща»
Дівчина в коричневому худі бере підставку для ніг, щоб дістати вище. Великими літерами поверх інших написів упевнено виводить: «У тебе все вийде!».
Поряд на лавочці пара закоханих тримається за руки. Вони дивляться, як на трьох екранах одночасно сходить сонце. Я згадую найпрекрасніше, що казали в житті мені. Беру жовту крейду й лишаю на стіні відбиток своєї душі: «Всередині тебе величезне сонце».
Виставку «Третє дихання» можна відвідати щодня, крім понеділка, з 25 квітня по 1 червня. Графік роботи: вт — чт, нд: з 11:00 до 20:00, пт — сб: з 10:00 до 21:00. У п’ятницю з 18:00 до 19:00 — кураторська екскурсія зі Світланою Ройз.
