Як з'явилися труселькові феї
Труселькові феї з'явилися в місті майже три роки тому. Їх зібрала Галина Грищенко, яка волонтерить з 2014 року.
— Я підтримувала Майдан, сама родом з Криму. Родина розірвана: з родичами в Криму ми в різних таборах, — розповідає Галина. — У 2014 році почала шукати можливості впоратися зі стресом.
Шукала волонтерів, до кого можна долучитися. З родиною допомагала одягом і їжею першим хвилям переселенців з Криму. З осені Галина відчула, що їй цього замало. Натрапила у фейсбуці на групу «В’язані речі для воїнів»: волонтери в'язали для військових все, що тільки могли.
— Тоді була катастрофічна ситуація [з одягом], — пригадує. — Я в'язала шапки, балаклави, рукавиці.
Зокрема і рукавички з двома пальцями, де великий і вказівний окремо, решта разом — щоб стріляти можна було.
Паралельно родина сушила овочі для супів / борщів військовим:
— Мої діти росли на цьому. Війна почалася — молодший син пішов у перший клас, зараз він школу закінчує.
З 2015-го Галина із сусідкою шила військовим ще й труси. У такому режимі родина прожила до 2017 року, потім армію «більш-менш почали забезпечувати», пригадує жінка, тож вона видихнула. До 2022-го.
З початком вторгнення масштаби потреб для війська виросли в рази. Через «В'язані речі для воїнів» Галина знову почала шити одяг.
Та тепер її головною роллю стала організація — через нажиті з 2014 року контакти мала зібрати знайомих з машинками й шити, шукаючи для цього матеріали.
Так і з’явилися «Труселькові феї Вишгорода». Спершу їх було п'ять. Уже за тиждень — вісім. Шили звичайні труси, аби воїни мали чисті на зміну. В адаптивних ще такої потреби не було, бо не було стільки поранених, пригадує Галина.
Але все змінилося за кілька місяців, восени 2022-го. Військові, які зверталися до фей по звичайні труси, просили їх розшивати для поранених на стабпунктах. Їх більшало.
Феї почали міксувати: частину трусів шили звичайних, частину — адаптивних. Так минула зима. Паралельно Галина окремо збирала гроші й купувала теплий одяг для військових. А ще координувала дівчат, які в’язали для ЗСУ.
Усе це було в мене вдома в однокімнатній квартирі. В якийсь момент ми перестали прибирати, бо просто не було де.
Родина жила серед коробок і пакетів. Усі матеріали для пошиття трусів були в неї вдома, бо перед тим, як дати феям у роботу, Галина сортувала їх, прала, прасувала.
Так не могло тривати вічно. Перед весною 2023 року Галина вирішила, що час зосередитися на чомусь одному. І обрала адаптивний одяг для поранених.
«Можна не боятися казати, що це патріотизм»
— Тут зібралися і затримуються люди, які мають однаковий моральний настрій, любов до своєї країни, своїх людей, — розповідає інша Галина, яка доєдналася до фей у лютому.
У Вишгороді живе її донька з маленькою онукою. Галина переїхала до неї після початку вторгнення. Шукала, чим зайнятися, бо мала час. Дочка показала їй пост у фейсбуці, де шукали ще фей. Сказала: «Дзвони».
— Донати — то одне, а хочеться ще якось допомагати, — розповідає. — Я колись мала справу з шиттям. Набрала. Кажу: буду робити, що дасте. Уперше побачила адаптивні труси, почала їх робити.
Коли ти вже тут, то вже не можеш сюди не прийти. Мене тягне сюди. Напевно, це патріотизм, можна не боятися це слово казати.
Галина тепер уже шиє не тільки адаптивні труси, але й кофти чи штани.
Наприклад, коли в пораненого воїна на руці апарат, він не може запхати руку у звичайний рукав. Тоді феї розшивають його так, аби скріплювався на липучках або зав’язках. Так само зі штанами. Якщо поранений лежачий, кофту розрізають повністю з обох боків, щоб людина, яка доглядає, могла просто через голову вдягти, з обох сторін на липучках застібнути й усе.
Галина приходить у майстерню майже щодня, бо не може інакше.
— Коли тут включаєшся, менше читаєш страхів, на які не можеш вплинути. Робиш щось потрібне і розвантажуєшся. Думаю: побуду до п'ятої, а вже шоста. Галя (засновниця проєкту. — LB.ua) вже виганяє додому, — сміється. — А ти не можеш, ще стільки всього не доробили! І таке відчуття вини через це.
Коли є домашні справи, які мусиш зробити і сюди не йдеш, то таке відчуття сорому! Читаєш чат, боже, дівчатам треба помогти, а рук бракує. Я по потребі поїхала на свою Вінниччину, а хочеться чимшвидше до дівчат. Приїхала, працюю — і вже знову спокійно.
Таня, яка поруч приєднує кнопки до трусів, долучилася до фей теж з лютого:
— Допомагати — це кайф. Я люблю шити і спілкування з дівчатами. Тут тобі і психологи, і спілкування, і допомога від стресу, самі плюси. Я економіст, але шиття все життя як хобі.
Навіть принти на труси тут вибирають веселі. Кажуть, ці принти настрій пораненим підіймають. Вони вибирають собі ті, які більше подобаються.
— Якщо тривоги якісь є, тут від них добре відволікаєшся. Тут рутина не набридає, навпаки, концентруєшся на тому, щоб усе було рівненько. Галя музику нам включає, можемо поспівати чи щось згадати під пісню, — додає ще одна фея Тетяна. Вона вже два роки приходить у майстерню, поки дитина в школі.
— Ми собі тут психологічні сесії влаштовуємо, — сміється засновниця проєкту Галина. — Треба ж часом пожалітися на чоловіків, родину. Якісь плани обговорити, хто куди поїде чи їздив. У нас тут люди в поганому настрої не затримуються.
Бувають плакальниці з «Ой, наші бідні хлопчики, нещасні». Кажу: «Ні, ми це все розуміємо, але вимикаємо». Тут дівчата знаходять спокій. Я це створювала, щоб робити щось руками, бо зрозуміла, що це лікує.
— Наші медики постійно фотки надсилають, що у ваших трусах веземо хлопця. Коли з пораненого зрізають весь одяг, людина залишається повністю голою. Її треба якось вдягнути, не кажу вже про стрес. Уявіть: лежиш у немічному стані, голий, і перше, що хочеться зробити — прикрити інтимні місця. Чоловіки навіть на обличчі міняються, коли їм ті труси приносять. Це про гідність, — розповідає Грищенко.
Ці фото поранених своїм феям вона здебільшого не показує. Знає, що це їх вибиває з ладу.
Кожна з нас, хто шила одяг під ампутацію, пройшла особисте вмирання.
Галина згадує своє. Рік тому до неї звернулися волонтерки, з якими вони постійно в контакті. Мовляв, хлопці просять штани обрізані, бо в шортах уже холодно, а в штанах… Не хочуть штанок, які теліпаються. Просять, щоб була одна штанка цілісна, а друга — де ампутація — обрізана і знизу зашита чи зафіксована по-іншому, бо так тепліше.
Здавалось би, що таке відрізати штанину? Коли я вперше двом хлопцям обрізала штанки, було стійке відчуття, що я відрізаю ноги. Після пошиття вдома вийшла на коридор, усю трусило. Мій сусід — колишній військовий, кажу йому: «Сашо, в тебе є сигарети?». «Галю, ти що, куриш?». Кажу, що ні, але розумію, що зараз цей мандраж допоможе зняти тільки сигарета. Я ще тиждень відходила. І за це не бралася довго.
А потім зазнайомилася з волонтеркою, яка сама лікар-подолог. Вона відвідує столичний госпіталь й інші лікарні. Приходить до поранених, обробляє їм ноги, стопи. І один її друг попросив собі спортивний костюм з урахуванням його ампутації.
Феї зробили. Лікарка принесла йому, інші поранені побачили й собі попросили: там на 30 см штанку підріжте, там — 50.
— І я сказала дівчатам: плакати не будемо, будемо потихеньку в це входити. Хочеться втекти від болю, але куди втечемо, якщо це наша реальність?
Он уже зимові комбінезони на переробку лежать у коробках.
Зараз у Вишгороді є близько 20 постійних труселькових фей. 80 % дівчат працюють. Частина приходить працювати в майстерню, більшість — удома. Шиють від 1000 до 1500 одиниць адаптивного одягу на місяць.
Але це мало, кажуть дівчата. Бо запити на такий одяг є, тканини закуплені, а шити, пришивати, прасувати рук бракує. Могли б більше.
Що їде на стабпункти, що в лікарні
Для шпиталів і стабпунктів феї шиють «середнє по палаті». Футболки і труси туди передають розшитими на два боки, різних розмірів. На евакпотяги медики просять усі великі розміри, бо там нема часу бавитись: схопили, одягнули й далі роблять інші маніпуляції.
Галина розповідає:
У 2022 році медперсонал на адаптивний одяг казав: “Що ви єрундою займаєтесь, нащо оце несете їм, нехай лежать прикриті простирадлами”. Такий супротив був! Це ж їм тоді зайва робота: переодягнути, попрати, а не просто відкрити простирадло. Зараз вони вже розуміють, що це потрібно.
Згадує знайому, яка регулярно їздить на передову евакуйовувати поранених. За її словами, волонтери досі привозять для евакуації чи не все: ковдри, труси, шкарпетки й так далі:
— Медики, які їдуть на чергування на два тижні, самі збирають машину: ковдри, одяг, вода, енергетичні батончики на перекуси.
Волонтерка впевнена, що на третій рік повномасштабної війни від держави вже мала б бути якась держпрограма забезпечення поранених таким одягом. Бо це недешево.
Адаптивний одяг — це дорого
В ідеальному світі адаптивний одяг для поранених чи людей, які мають певні стани здоров’я, що потребують таких трусів, штанів, кофт, мав би бути чи не в кожній аптеці. Але реальність інша. Адаптивна білизна й одяг де-не-де є в продажі в спеціалізованих магазинах, але ціна кусається.
Одиниця може коштувати і 1000 грн. А людині треба хоча б пару штук на зміну.
— На один стабпункт за раз можемо передати 100 трусів, під 50 футболок, ще штани, це дорого, — розповідає Галина.
Аби зробити футболки адаптивними, купують нові в українського виробника в Горішніх Плавнях з добрячою знижкою.
— Футболки купуємо в нього десь 70 грн штука, майки чоловічі брали по 40–50 грн, і це 100 % бавовна, — розповідає волонтерка.
Шити з нуля футболки немає сенсу: феї порахували, що так дорожче, ніж купити й перешити готову.
За тим самим принципом перешивають нові бавовняні штани. Знайшли постачальника з Одеси, купують в нього відразу баул на 120 пар різних розмірів — 185 грн за пару.
— Таких цін немає, — каже Галина. Ще шукає десь закуповувати так кофти. Поранені просять на блискавках, але вони дорогі. А шити з нуля самим довго, мінімум день. Тоді як перешити готову — година. Поки що найдешевше кофти знайшли в Одесі на 7-му кілометрі, по 400–500 грн одиниця.
Додатково купують тканини на пошиття білизни. Усе — за донати від небайдужих. Продавати адаптивний одяг Галина принципово не хоче:
Коли родичі поранених звертаються, грошей в них не беремо. Коли волонтери питають, чи можна скинути гроші — ОК. Ми потім за них же купимо ще тканин і перешиємо більше одягу.
Раніше феї збирати від родин їхній одяг, щоб перешивати на адаптивку. Але 80 % речей, які їм приносили, — це непотріб, засмучено й обурено водночас каже Галина. Він може бути навіть з мишачим послідом.
І це все волонтери мають перебирати вручну, аби знайти в купі щось, що можна попрати й перешити.
— Дівчата надивляться на це, нанюхаються: одяг буває смердючим, обідраним, невипраним. Про це треба казати, це теж про гідність, — каже Галина.
Індивідуальних прохань воїнів стає все більше
— Зараз у мене телефон — чужі чоловіки з усіма можливими пораненнями. Попервах було важко, я отак дивилася, — Галина прикриває очі руками.
Вона важко переносить рани і страждання. Тому мусила випрацювати в собі стійкість до таких світлин і розмов.
— Намагаюся дивитися виключно на конструкцію — треба роздивитися по фотографії — і самій вирішити, як одяг тут розшити.
Як правило, родичі й волонтери не знають, що там треба, максимум можуть сказати, що ампутація до коліна, немає стопи абощо. Я можу поставити їм уточнювальні питання, розумію, що краще вже з досвіду.
Уже з весни 2024 року половина запитів до труселькових фей індивідуальні. Спочатку під індивідуальні нюанси поранення почали шити близьким — у когось поранення отримав брат, кум, племінник, хрещеник, сусід тощо. Коли їхні сусіди по палаті бачили такий одяг, просили й собі.
— Так замість одного чоловіка з адаптивним одягом отримуєш шість, — сміється Галина. Через те, що волонтерство на адаптивному одязі займає майже весь її час, вона зараз не працює. Організовує процеси, шукає гроші на тканини, одяг і супутні витрати, веде соцмережі, спілкується з іншими волонтерами й родичами поранених.
Каже, якби могли платити зарплати, то було б більше охочих шити адаптивний одяг пораненим. Але…
— Тоді гроші на матеріали треба віддавати на зарплату, тобто буде менше матеріалів і менше одягу.
Тому зараз команда обирає шлях чистого волонтерства. І просить про додаткові пари рук. Профільної освіти чи навичок одразу можна не мати. Можна починати з малого — прасувати готовий одяг, кроїти, чіпляти кнопки чи липучки. І поступово вчитися інших елементів. Це може бути навіть година на тиждень.
— Багатьох зупиняє те, що вони не вміють, — усміхається Галина. — Кажу, що не вміла. Мене це не зупинило, бо було велике бажання. А все інше неважливо.
