1. Загадка дати народження
Точну дату народження Марії Примаченко встановити складно. У метричній книзі церкви Різдва Богородиці в Іванкові — тоді це було містечко Радомишльського повіту Київської губернії, до парафії якого належав присілок Болотня, — зафіксовано, що 30 грудня 1908 року за старим стилем у селян Оксентія Григоровича та Єфросинії Василівни Примаченків народилася донька Марія. Хрещення відбулося наступного дня.
Водночас сама художниця не раз казала, що з’явилася на світ на багату кутю — у Святвечір, 24 грудня. Подібні розбіжності для того часу були звичними: між днем народження і датою запису в документах нерідко минало кілька днів. У сучасних публікаціях найчастіше фігурує дата 12 січня 1909 року за новим стилем — її й дотримується родина Примаченків.
2. Хвороба, що змінила долю
У дитинстві Марія перенесла поліомієліт — поширену на той час вірусну хворобу нервової системи, яка часто вражала дітей. Марія вижила, але права нога залишилася паралізованою на все життя. Жінка пережила кілька операцій і потерпала від болю. Милиці стали невід'ємною частиною її щоденного існування — саме з ними Марія постає на більшості відомих фотографій.
Згодом вона згадувала, нібито її врекла баба Харатина, глянувши злим оком. Дослідниця Оксана Семенік пояснює це особливостями світогляду поліщуків, для яких характерні магічне мислення та віра в потойбічне, надприродне.
Фізична праця, звична для сільського побуту, стала для Марії недоступною. Не маючи змоги працювати в полі разом з родиною, вона навчилася заробляти вишиванням, шиттям і розписом. Розписані нею печі й хати здобули популярність не лише в Болотні, а й далеко за її межами.
3. Лаврські майстерні і керамічні мотиви
У 1930-х при Всеукраїнському державному музеї в Києво-Печерській лаврі створили Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткання, кераміки, різьбярства й декоративного розпису. Серед викладачів і наставників були Василь Касіян, Іван Падалка, Василь Седляр; також трапляються згадки про участь Анатолія Петрицького й Василя Кричевського.
Батьки дозволили Марії поїхати до Києва. Вступ передбачав конкурс, який вона успішно пройшла, і в жовтні 1935 року розпочалося її навчання. В Експериментальних майстернях зібралася виняткова спільнота митців: вони мешкали в гуртожитку, були забезпечені харчуванням, матеріалами й інструментами. Для них читали оглядові лекції з історії мистецтва, проводили майстер-класи, а вільний час учні присвячували відвідинам театрів і музеїв.
Там Примаченко працювала насамперед у напрямі декоративного розпису та кераміки. Водночас вона не наслідувала традиційні орнаменти, а формувала власну образну мову, створюючи фантастичних, ні на що не схожих звірів. Її ранні роботи нині зберігають у Національному музеї декоративного мистецтва України. Після завершення навчання художниця вже не могла працювати з керамікою безпосередньо, однак любов до керамічних мотивів і розписів вона перенесла на папір — це стало однією з характерних рис її стилю.
4. Трагічне кохання і народження сина
Одного разу біля Лаври Марія випадково опинилася поруч з колоною військових. Молодий лейтенант упізнав її — виявився земляком. Так у її житті з'явився Василь Маринчук. Після повернення з Києва, де вона пережила чергову операцію, Марія почала з ним зустрічатися. Та вже скоро Василя мобілізували на радянсько-фінську війну. Війна тривала трохи більше ніж сто днів і завершилася навесні 1940-го, але до села Василь не повернувся. Син Федір так і не побачив батька: сестра Василя встигла повідомити на фронт про народження дитини й отримала коротку відповідь з передової. Після цього звістки обірвалися.
Хронологія цієї історії залишається непевною. В офіційних документах Федора зазначено датою народження березень 1941 року. В автобіографії для Спілки художників він писав, що його батько, Василь Федорович Маринчук, народився 1912 року і загинув 1943-го. Чи був Василь удома між двома війнами, де саме сталася помилка — у родинних спогадах чи паперах — цього вже не з'ясувати.
Для Марії той час був особливо тяжким. У селі не прощали відхилень від норм, а вона народила дитину без офіційного шлюбу. Федір згадував, як його дражнили, а мати ставала на захист. Син узяв її прізвище — Примаченко. Вони й прожили разом більшу частину життя, залишаючись опорою одне для одного.
5. Чи справді наїв?
У масовій уяві Марія Примаченко зазвичай постає як художниця так званого наївного мистецтва, авторка фантастичних звірів і квітів. Проте це визначення надто спрощує її творчість і не пояснює її справжньої природи.
Під наївним мистецтвом зазвичай розуміють твори самоучок без академічної освіти, часто пов'язані з повторюваними сюжетами й усталеними образами. Наїв нерідко плутають з традиційним народним мистецтвом, де йдеться про продовження ремісничих і декоративних практик. Однак, як наголошує Оксана Семенік, такий підхід не охоплює всіх митців без академічної школи — і до Примаченко він пасує найменше.
Її звірі 1930-х років не виростають з жодної усталеної традиції. Вони народжені індивідуальною уявою художниці. Фольклорні символи були для неї важливим середовищем, але результат не зводиться лише до переосмислення народних мотивів. Її образи існують як самостійний, впізнаваний світ.
Марія Примаченко мала мистецький досвід, яким не можна знехтувати. І хоча вона не проходила класичної академічної школи, вона навчалась у Лаврських експериментальних майстернях, спілкувалася з іншими митцями, бачила мистецтво різних регіонів, отримувала конкретні завдання. Активно експериментувала з кольором і матеріалами, а її художня мова змінювалася протягом усього життя.
Окремої уваги потребує концептуальний вимір її творів. Примаченко не обмежувалась зображенням і не використовувала підпис як формальну деталь. Вона розгортала смисл, пояснювала задум, задавала напрямок прочитання. Без цих текстів багато робіт втрачають глибинний рівень.
6. Пікассо та Шагал
Всесвітня виставка 1937 року в Парижі стала точкою, з якої згодом почали розростатися міфи довкола імені Марії Примаченко. Сама вона туди не поїхала — її ніхто не запрошував. Ба більше, тоді Марія не мала навіть внутрішнього паспорта.
Радянський павільйон у Парижі збудували за суворою ідеологічною логікою. Його наповнювали соцреалізм, усміхнені трудівники, портрети вождів, монументальна «Робітник і колгоспниця» Віри Мухіної. Народне мистецтво в цій системі виводили на другорядну роль як декоративне, ілюстрацію «правильної» творчості мас, а не як повноцінне авторське висловлювання.
Побутує міф, нібито Пікассо й Шагал відвідували персональні виставки Примаченко, захоплювалися її роботами, а Пікассо навіть називав її геніальною або шкодував, що Франція не має такої художниці. Шагалу приписували захоплення її фантастичними звірами, які нібито вплинули на його творчість — попри те, що тваринні мотиви з'явилися в нього задовго до 1937 року. Теоретично обидва митці могли відвідати колективний радянський павільйон. Однак перша персональна виставка Примаченко відбулася лише 1965 року в Києві, а за кордоном її роботи показали аж у 1990-му. Жодного документального підтвердження захоплення Пікассо чи Шагала не існує.
7. Забута художниця в хаті, що валиться
Післявоєнний час був важким для всіх, а для Марії Примаченко особливо. Ходити їй було дедалі складніше, але виходу не мала: треба було працювати на городі й у полі, тримати господарство, виховувати сина. У 1952 році вона втратила батьків, а вже наступного року дванадцятирічний Федір пішов працювати в колгосп за трудодні — інакше мати не могла розраховувати навіть на мінімальну пенсію.
У 1940–1950-х інтерес до творчості Примаченко помітно згас. Народне мистецтво відсунули на узбіччя, культурні й політичні пріоритети змінилися. Тоді ж формується другий етап її творчості, суттєво відмінний від довоєнного, київського періоду.
Марію кілька разів залучали до групових виставок народного мистецтва, а 1959 року навіть прийняли до Спілки радянських художників України. Вона жила сама в дерев’яній хаті, збудованій ще батьками, майже столітній на той час, і щиро сподівалася, що новий статус щось змінить. Але хата руйнувалася, умови гіршали.
Улітку 1960 року Примаченко написала листа до Спілки художників України й особисто її голови Михайла Дерегуса. Розповіла про інвалідність, холод, вогкість, зношений ще з 1930-х протез, сотні робіт у київських музеях і повну відсутність будь-якої допомоги. Попросила приїхати й побачити все на власні очі. Лист залишився без відповіді.
Ця історія добре руйнує поширений міф про особливу прихильність радянської влади до Марії Примаченко. Насправді без втручання журналіста Григорія Местечкіна її становище навряд чи змінилося б. 1961-го в «Київській правді» вийшла його стаття «Людям на радість», присвячена таланту й тяжкій долі художниці. Вона говорила про Примаченко як людину, що творила для людей і заради краси, а не заради нагород. І водночас про байдужість інституцій. Текст мав великий розголос і змусив систему реагувати.
Іванківський партійний комітет оперативно заявив, що не знав про житлові умови Примаченко й пообіцяв підтримку. Надали ліс, цемент, цеглу, шифер. Але грошей на робітників не було. Не було коштів і на фарби чи новий протез. Пенсію Марія Примаченко почала отримувати лише 1964 року — уже за головування у Спілці художників Василя Касіяна.
Побут родини суттєво не поліпшав, навіть коли популярність Примаченко зростала. Хоча люди, захоплені її мистецтвом, намагалися допомагати, хто чим міг.
8. Шевченківська премія
У 1960-х шістдесятники намагалися зробити все можливе, аби Марія Примаченко здобула Шевченківську премію. Для художниці це означало б фінансову підтримку й офіційне визнання, якого вона досі не мала. Радянська влада ставилася до неї стримано й без особливої прихильності. Її талант цінували глядачі й деякі колеги, але не чиновники і не переважна частина професійного середовища.
Уперше Примаченко висунули на премію 1964 року за виставку «Рослини радості життя», однак тоді рішення було негативним. Друга спроба відбулася 1966-го. Кандидатуру мисткині подали редакції журналів «Ранок» і «Декоративне мистецтво СРСР», а також художник Василь Касіян. На рівні комітету все виглядало бездоганно: усі проголосували за, жодного заперечення не пролунало.
Розв'язка настала вже майже перед оголошенням результатів. На виставку «На радість людям» у Національному музеї імені Тараса Шевченка завітав секретар ЦК КПУ з ідеології Андрій Скаба. Його зневажливий коментар біля робіт Примаченко дав зрозуміти, що премія опинилася під загрозою. Виправити ситуацію міг лише хтось із вищого партійного керівництва — наприклад, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Його поява на виставці фактично гарантувала б позитивне рішення.
Григорію Местечкіну вдалося передати Шелесту запрошення. Той не прийшов особисто, але надіслав записку з висловленням пошани до мистецтва народної художниці. Чи бачив він її роботи, чи це був формальний жест — сьогодні вже невідомо. Утім цього вистачило: Марія Примаченко отримала Шевченківську премію.
9. Чорнобильська катастрофа
Будівництво Чорнобильської АЕС і поява нового міста Прип'ять майже не вплинули на повсякденне життя поліщуків. Проте все змінилося 26 квітня 1986 року, коли під час планового випробування на четвертому енергоблоці стався вибух.
Село Болотня, де жила Марія Примаченко, розташоване за кілька кілометрів від АЕС. За спогадами, ще до аварії вона мала тривожні сни, які сприймала як віщі. Син художниці Федір згадував, що вранці того дня збирався підв'язувати яблуні в саду, коли дружина Катерина повідомила про вибух. Він одразу побіг до матері. Почувши про небезпеку, вона відповіла, що нікуди їхати не слід: треба малювати, аби зберегти пам'ять про красу цієї землі. У перші тижні після аварії, коли почалося відселення мешканців навколишніх сіл, Примаченко жила в постійному страху примусового виселення.
Родину спіткала також особиста трагедія. Першою жертвою аварії став племінник художниці Валерій Ходемчук. У ніч вибуху він чергував на станції, перебував біля насосів. Обставин його загибелі так і не з'ясували, тіла не знайшли — він залишився похованим у четвертому реакторі. Марія присвятила Валерику, як вона його називала, кілька робіт.
Загалом саме у творчості Примаченко тема Чорнобиля набула особливої повноти: від осмислення екологічної катастрофи й людських хвороб до вшанування пам'яті загиблих і гострого відчуття моральної кризи.
10. Порятунок спадщини
25 лютого 2022 року російський снаряд поцілив в Іванківський краєзнавчий музей, де зберігали роботи Марії Примаченко. Пожежа швидко охопила дах будівлі. Частину експонатів вдалося винести, а деякі твори врятували завдяки рішенню, ухваленому ще напередодні вторгнення: місцеві мешканці сховали роботи художниці в безпечнішому місці. Так зберегли 14 з 25 музейних творів Примаченко, серед них чотири розписані керамічні тарілки. Проте сотні інших пам'яток втрачені назавжди: вишиванки, рушники, домоткані килими, предмети інтер'єру двохсотрічної давнини, роботи Ганни Вересь, Василя Скопича, Анни Дмитрієвої.
Дім Марії Примаченко опинився на окупованій території, але вцілів. Російські військові змушували місцевих позначати білими мітками будинки, у яких хтось жив. В оселі без таких позначок планували заселятися. На хаті художниці, хоч вона і стояла порожньою, мітка з'явилася. Її поставили односельці. Саме завдяки цьому будинок пережив окупацію неушкодженим.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.