Семирічний Едгардо Мортара (Енеа Сала) — середульший з численних дітей Момоло (Фаусто Руссо Алезі) і Маріанни Мортара (Барбара Рончі), відомої єврейської родини в Болоньї. Однієї ночі 1858 року солдати папи Пія IX (Паоло П'єробона) приходять, щоб забрати дитину, мовляв, вона таємно охрещена раніше. Як надалі з’ясують, це зробила католицька служниця Анна (Аврора Каматті) — вона хотіла врятувати душу немовляти, щоб та не потрапила в чистилище. Незважаючи на протести сім'ї, хлопчика забирають до Рима для повторного хрещення й належної католицької освіти. Поки батько відчайдушно намагається подолати несправедливість, Едгардо вирішує бути поступливим і грати роль старанного вихованця, сподіваючись, що співпраця допоможе йому повернутися додому.
Ситуація ускладнюється ще й політичним контекстом, адже триває Рисорджименто — військова кампанія за обʼєднання Італії. Папська держава, якій на ту мить належала Болонья, опонувала революціонерам; місцевий представник папи, інквізитор Феллетті (Фабріціо Гіфуні), що наказав забрати дитину в батьків, має необмежену владу над болонцями. Звісно, Ватикан активно використовує прецедент з Едгардо заради демонстрації влади; хлопчик стає улюбленцем Пія IX та його головного радника, кардинала Антонеллі (Філіппо Тімі).
Марко Беллокйо — 85-річний класик італійського соціального реалізму, автор таких фільмів, як «Кулаки в кишені» (1965), «Китай близько» (1967), «Диявол у плоті» (1986), «Осуд» (1991). Суворе католицьке виховання, з одного боку, та ліві переконання (був певний час маоїстом), з іншого, спонукали його знімати фільми, які критично дивляться на Святий престол; «Викрадений» продовжує цей ряд.
Усе, що стосується критики Католицької церкви, в Італії стає злободенним жестом, байдуже, про який історичний період ідеться. Після прем’єри в основному конкурсі Каннського фестивалю фільм отримав бурхливу реакцію в Європі, зібрав понад чотири мільйони доларів в італійському прокаті, отримав номінацію на «Сезар» у Франції та п'ять премій «Давид ді Донателло» (італійський аналог «Оскара»).
Сценарій, написаний Беллокйо у співавторстві з Сусанною Ніккіареллі (авторка рок-байопіку «Ніко 1988»), докладно й неквапно документує обставини викрадення Едгардо й перші спроби його повернення. Однак ця ретельність не поширюється на драматургію. Так, Енеа Сала і Барбара Рончі (в ролі матері Едгардо) грають зворушливо, з усією потужністю італійського мелодраматизму. Але надалі, коли ситуація ускладнюється, коли характер і мотивації Едгардо змінюються, це ніяк не відпрацьовано ані в режисурі, ані в акторських роботах. Яскравий і дещо провокативний виняток — сновидіння, в якому герой Сала виймає цвяхи з рук і ніг Христа, повертаючи того до життя.
Власне, Беллокйо потрапив у пастку жанру костюмованого фільму — коли рама стає важливішою за картину, коли вбрання витісняють людей. Причому якраз із вбраннями, історичною атмосферою, антуражем усе гаразд. Художники костюмів Серджіо Балло і Дар'я Кальвеллі виконали колосальну роботу. Інтер'єри й вулиці Італії 1850–70-х років (сценограф фільму — Андреа Касторіна), побутові нюанси аж до киплячого воску для печатки інквізитора — усе це вражає автентичністю. Оператор Франческо Ді Джакомо просто вимальовує кожен кадр — деякі сцени схожі на тогочасний живопис. Єдине, чого регулярно бракує цій візуальній пишноті — гостроти драми, потрібного рівня узагальнень, які зробили б полотно важливішим за обрамлення.
Та все ж «Викрадений», незважаючи на відстань у часі й просторі, є напрочуд актуальним фільмом для нас. Бо те саме, що чинив колись зажерливий папа, робить з нами Росія зараз: викрадає наших дітей, розлучає їх із батьками, промиває малечі мізки, змушує забути своє коріння, свою культуру, аби перетворити на манкуртів, готових захищати своїх викрадачів.
Ця історія надто нам знайома. І вже через це «Викрадений» вартий уваги.
