ГлавнаяКультура

Рой Андерссон «Про нескінченність»: Нестерпна легкість буття

До нового фільму класика шведського кінематографа Роя Андерссона можна підібрати безліч прикметників, які будуть починатися з суфікса най-: найсвітліший, найніжніший, найкоротший та найзрозуміліший. Володар цьогорічного «Срібного лева» за найкращу режисуру на Венеційському кінофестивалі, Рой Андерссон у властивій йому живописній манері занурив глядача третього Київського тижня критики у роздуми про неповторність миті і крихкість людського буття.

Кадр з фільму "Про нескінченність"
Фото: IMDb
Кадр з фільму "Про нескінченність"

Творчість Роя Андерссона неможливо не любити хоча б за те, що між переможцями та невдахами він завжди обирає останніх. Від фільму до фільму він створює живописні мозаїки з непов'язаних між собою епізодів, в яких розділяє зі своїми героями найнестерпніші, найбсурдніші та найнезграбніші моменти їх життя. Якщо в попередніх картинах екзистенціальної трилогії про те, як важно бути людиною (стрічки «Пісні з другого поверху», «Ти, що живе» і «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття») епізоди безвиході кількісно перемагали світлі історії, то «Про нескінченість» просто вразить віданних фанатів режисера своєю тихою і споглядальною оптимістичністю. До того ж, як ніколи зрозумілою стрічку робить поява невластивого для творчості Андерссона героя — закадрового жіночого голосу. Ангел чи Шехерезада, своїми лаконічними спостереженнями вона здатна відкривати нам по-новому контекст побачених подій та змушує відчувати співчуття. 

Фільм розпочинається картинним кадром, на якому жінка милується пейзажем міста: «І знову вересень», ніби нагадуючи про циклічність життя говорить вона. Осінь — це не тільки пора збору життєвого врожаю, коли на носі все ближче майорить необхідність підвести підсумки прожитого року, але й середньостатистичний вік героїв Андерссона. Більшість з них вже пройшли три чверті свого шляху і впритул підійшли до старості, а значить, і смерті. Про це нагадує шар білої пудри на обличчях літніх акторів, який своєю товщиною схожий на гіпсові маски. 

В своїх інтерв’ю Андерссон завжди підкреслює, що не є віруючою людиною, але вкотре не втримується, щоб продемонструвати образ несення хреста через переживання єдиного наскрізного героя фільму — католицького священика, який втратив віру в Бога. Здатний провести службу лише в стані алкогольного сп’яніння і страждаючи від нічних кошмарів, в яких приймає на себе участь Христа, він вирішує звернутись до психотерапевта. «У що вірити, якщо Бога немає?» — несамовито кричить чоловік, а його лікар тим часом відповідає йому, що зустріч на сьогодні не була запланованою і він боїться не встигнути на автобус. Але режисера не можна звинуватити в мізантропії чи песимізмі: цей драматичний сюжет він вирішує без бергманівського надриву, у властивому гротескно-анекдотичному дусі. Андерссон максимально дистанційований від моральних оцінок: люди в його фільмах не погані і не хороші, вони однаково вразливі та самотні в своїй нездатності вести діалог. Саме через це його персонажі, як малі діти чи герої стрічок Муратової, завжди розмовляють монологами в істерично-наказовому тоні. Вони вимагають любові, уваги та співчуття, виставляючи себе на суд та осуд оточуючих в публічних просторах, щоб нагадати нам самих себе, змилених в гонитві за соціальними лайками.

Кадр з фільму "Про нескінченність"
Фото: IMDb
Кадр з фільму "Про нескінченність"

У властивій собі манері, Рой Андерссон чергує повсякденні моменти з власними фантазіями про історичні події, в яких Гітлер, який чекає в бункері на смерть, викликає стільки ж співчуття, скільки зневірений священик або жінка, у якої зламався каблук. Режисер ставить знак рівності між малими та великим колапсами життя, наштовхуючи нас на думку, що для кожного з учасників вони в даний момент є максимально гострими та по-своєму незабутніми. Це враження тільки підсилює висока зображальна культура фільму, у якій кожен кадр, як живописне полотно має свою глибинну мізансцену. Так, на перший погляд непомітні деталі з другого плану допомагають розгадати таємниці першого, або ж дають глядачу свободу вигадати власну зав’язку чи фінал історії. 

Але хай очі вас не обманюють: навіть, коли ви бачите на екрані, як переможене німецьке військо марширує крізь завірюху у Сибір чи на вокзал прибуває потяг, будьте впевнені що перед вами ретельно створені декорації. Так пейзаж зруйнованого Кельну, над яким літає, ніби в невагомості, пара закоханих з картини Шагала «Над містом», будувався протягом багатьох тижнів з моделей висотою у півметра, які потім з допомогою візуальних ефектів збільшували у двісті разів. У фільмі є й інші живописні відсилки: картина Рембрандта на стіні гітлерівського бункеру чи епізод про «чоловіка, який намагався врятувати свою сім'ю від ганьби», яка сюжетно повторює полотно Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина». Абсолютна статичність камери у кожному зі скетчів — вже звичний Андерссонівський трюк, який тільки допомагає ретельніше роздивитись всі його складові та учасників.

Але найбільше звичайно вражає та іделічна легкість, якою просякнуті найсвітліші моменти фільму: новонароджена дитина на руках у батька, яку вже в сотий раз фотографує збожеволіла від щастя бабуся; батько, під дощем зав'язуючий шнурки дочці; жінка, яка думала, що її забули зустріти на вокзалі, і помилилась, чи компанія дівчат у гарному настрої, які просто так танцюють на очах у відвідувачів кафе. Всі ці замальовки, виконані у фірмових пастельних тонах режисера, наділені тією самою безсмертною енергією з першого закону термодинаміки, який намагається пояснити однокласниці закоханий хлопець. Ця енергія приймає різні форми, підносить тебе чи збивати з ніг, але ніколи не зникає. Вона безперервно наповнює життя подіями та сенсами, від яких, навіть, затятий невдаха, споглядаючи диво першого снігу, може хоча б раз на рік твердо собі сказати: «Все прекрасно! Я так вважаю».

Ірина Невінчана, Кінокритикиня
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter