Філіп Дік, «Людина у високому замку»
(Komubook, переклад Ірини Серебрякової)
Початок 1960-х. Війна закінчилася поразкою союзників. Цю подію запустило убивство Франкліна Рузвельта. Нині існує дві великі держави – Тихоокеанія і Райх. Слов’яни депортовані з Європи, євреї знищенні, триває проект повної зачистки Африки. Райх підкорив Місяць і колонізує Марс. Рушій влади Райху – економічний: тримає монополію на синтетичні матеріали. Гітлер десь тихо помирає від сифілісу, очолює Райх Борман, але і він при смерті: насуваються часи політичних рекогносцировок. Населення планети тепер становить 2 млрд. всього, між іншим.
Альтернативна історія від Філіпа Діка, в якій живуть своїм негучним життям кілька персонажів, чиї біографії автор «перемішує» цілком випадково (каже, гадав на Книжці Змін, щоб знати, куди яка історія піде в конкретну сюжетну мить; чіткої композиції в романі немає). Білий торговець американським антикваріатом на кшталт годинників з Міккі Маусом, що обслуговує інтереси японців, і в якому раптом прокидається гордість за власну культуру. Єврей за походженням (це ретельно приховує, бо небезпечно) виготовляє абстрактні ювелірні вироби, що їхнє споглядання і «запустило» національну гордість антиквара. Колишня дружина ювеліра, яка крутить непереконливий роман із юнаком-італійцем, котрий виявляється найманим убивцем Райху. Японський чиновник, що він за посередництва псевдо-шведа (теж німецький шпигун) потрапив до виру політичної змови. І ще пара-трійка слабо пов’язаних між собою історій.
В чому прозу Діка не запідозрити, так це в детальній проробці психологічно достовірних персонажів. Всіх героїв об’єднує, що в актуальному романному часі вони читають напівзаборонений роман – белетристичну історію кохання, в якій тлом іде припущення: союзники перемогли у Другій світовій. Роман зветься «І обтяжіє сарана», і він теж не про ту версію історії, яку ми знаємо. В «Сарані» політичну карту поділили між собою Британія і Китай.
Окрім «Сарани», в романі Діка є ще дві книжки-правдивіші-за-життя, за якими звіряються а) герої Діка та б) читачі Діка. Китайська І цзін та Біблія. Назва «Сарани» походить із Екклезіасту 12:5, там де описуються важкі часи, які нікому буде згадати. Книга Змін же тут є дороговказом не тільки для автора, але й для героїв. Підказками з «І цзін» кожен із героїв керується в професії і особистому житті. Ці дві Книги потребують повсякчасного тлумачення, вони не дають відповідей як таких, вони стимулюють здатність ставити питання. З цією добре напрацьованою навичкою інтерпретатора радять тут підходити і до читання «Сарани». Фікцію і документ в світі Діка відділити один від одного неможливо, його проза – антиманіфест читацької гордині, яка (думає, що) уміє трактувати «знаки культури».
В серіалі «Сарану» замінили кінохроніки, Біблія тут стає підпільним, але доступним товаром, Книга Змін – забавкою еліт. Якщо друковане слово, що його немає жодної можливості верифікувати як істину, заміняють документальні кінохроніки, то ми маємо справу з іншою реальністю. Гординя читача поновлена в правах. Уже ясно, що за таких умов роман і серіал – дві абсолютно різні історії? Вигадані Діком світи в адаптації Френка Спотніца реально існують.
Ґіліян Флінн, «Гострі предмети»
(КМ-букс, переклад Наталії Ференс)
Бестселер Ґіліян Флінн і шалено популярний серіал Жан-Марка Валле визначає один прикметник – атмосферний. Глибокий тягнучий емоційно-стриманий і лякаюче-спокусливий психологічний трилер. Сюжет серіалу від роману майже не відходить (що для детективної історії є рідкістю), але поглиблює за рахунок «рваного монтажу» і без того детальний психопатологічний малюнок «Гострих предметів».
33-річна журналістка Камілла Прейкер із Чикаго приїздить до південного містечка Вінд-Ґеп. Це її рідне місто, з яким пов’язані важкі спогади і в якому нині живуть її мати Адора, єдиноутробна сестра та вітчим. Камілла мусить написати репортаж про вбивства двох десятилітніх дівчат, скоєні протягом одного року. Підозрюють серійного вбивцю: у обох жертв по смерті були видалені всі зуби. Камілла уникає Вінд-Ґепу теж через смерть юної дівчини: двадцять років тому тут померла її молодша сестра. Тоді Камілла почала вирізати на своєму тілі слова, глибокими шрамами нині вкрита вся її шкіра. Починається розслідування, непевні (і невзаємні) спроби спілкуватися з матір’ю, хворобливе зближення з сестрою, про яку мало що насправді відомо родині. Одна з сестер навчилася грати для матері ніжну, ледь не порцелянову південну лялечку, друга нівечить своє життя і тіло, аби тільки вийти з цієї нав’язаної гри-в-жіночність.
А історія ця насправді не про сестер, що більш-менш вдало претендують тут на ролі «недостовірних жертв», а про ГеймМайстра. Той, хто вигадує правила, тут і є злочинцем. Фінал роману за таких умов має таки здивувати. Не випадково таки важить для розкриття злочину ляльковий будиночок, яким грається мала сестра Камілли і який є точною копією будинку, де зростала Адора під наглядом патологічно суворої бабці. Межа між лялькою і ляльководом в світі «Гострих предметів» ґвалтовно порушена. Щось на кшталт того, як порушує кордони свого тіла, шрамуючи себе, головна героїня.
Піклування – жіноча робота, ба, чеснота. Чарівність – жіноча здібність, ба, властивість. Три генерації жінок, які виросли під одним дахом – жіноча спільнота, ба, жіноча утопія. Так? Піклування так часто перетворюється на покарання. (Про синдром Мюнхгаузена чули? А про синдром Рапунцель?). Чарівність часто стає маскою, щоб прикрити агресію. (Про комплекс Лоліти знаєте?). Камілла вирізає на своєму тілі слова, пов’язані із гендерними приписами – від «леді» до «повії». Місцеві жінки збираються, щоб подивитися разом взірцеве кіно про жіночу дружбу «На пляжі» і наговорити нишком одна про одну пекельної мерзоти. Дівчаткам-жертвам виривають зуби – ні захистися, ні нападати. Жінки Флінн – хижаки, позбавлені кликів (в однієї з жертв залишився один зуб, моляр, що показово). Коли агресія не може реалізовуватися прямо, вона стає… жіночною.
Тут і там авторка залишає підказки про спадкову природу персонального насилля. Генетичні мутації жінок американського Півдня, понімаєте. Менш страшно від того не стає. Сучасна проза все частіше заграє з теоріями «вродженої схильності до насильства», які на століття-друге випали з обігу. Не системне насилля спільнот, скероване на кожного з її членів, а вроджена вада? – Ну, як скажете, звісно.
Вінстон Грем, «Росс Полдарк: корнуоллський роман»
(Ранок-Фабула, переклад Тетяни Мухамедшиної)
Цикл історичних романів про родину корнуоллських Полдарків, написаних Вінстоном Гремом, створений для костюмованих драм; його й екранізували не раз. Життя своїм героям Грем ладнає незатишне, але динамічне і видовищне. Перший роман циклу присвячений Россу Полдарку, другий – Демельзі, далі в гру вступає Джеремі (друга і третя книжки циклу теж уже доступні українською). На основі трьох «стартових» романів і зняла перші сезони «Полдарка» Деббі Горсфілд. Втім, у фокусі серіалу так залишився головний герой першого роману – Росс, капітан Полдарк. Воно і не дивно: ідеальний бо романтичний персонаж – чоловік цілеспрямований, таємничий, привабливий (попри шрам на обличчі та легку кульгавість, бо то є бойові рани) і глибоко зранений несправедливостями світу. А за вікном – буремний фінал 18 століття, і несправедливостей на всіх вистачить.
Родина Полдарків має дві гілки, що між собою суперничають. Їх звуть темними і світлими Полдарками, за кольором волосся. «Старшина темних» помирає, і його син Росс успадковує родинну ворожнечу, занедбаний маєток і майже спустошену мідну шахту в Корнуоллі. Але він про ці свої нові проблеми ще не знає, бо розбирається з давнішніми. Росс на певний час загубився на війні в Америці, а рідня отримала повідомлення, що він загинув. Аж от відповідно до авантюрного сценарію повертається «мертвий наречений». Таки наречений, бо йому обіцялася Елізабет, яка за його відсутності віддалася кузену Росса (але продовжує злегка-любити темного Полдарка, звісно).
Росс – власник розореного маєтку і розбитого серця. Але збирається з силами і ладнає своє життя. Між сезонами посіву гороху і ловлі сардин провадить податкову реформу щодо орендарів на своїй землі, опікується життям слуг і шахтарів. Та ще береться перевиховувати юнку Демельзу. Він надибав її на ярмарку, переодягнену хлопчиком, і врятував від батька-пияка, давши роботу в маєтку. Демельзі тринадцять років, але і кмітливий читач, і тупуватий Росс скоро здогадаються: знайшов собі на ярмарку Полдарк майбутню дружину.
«Росс Полдарк» за ідеєю – роман соціальний. Кожна з численних його історій слугує ілюстрації того, що особистість формує контекст її життя, а не факт народження. Цю революційну для класового устрою Британії думку Росс підхопив в Америці. Хтось, народжений пихатим дурносміхом (як Росс), стає відповідальним «зболілим іронічним хамом» (сам себе так зве). Хтось, народжена серед маргіналів, стає шляхетною панянкою. Хтось, хто примудрився в п’яному нападі убити свою вагітну дружину, у наступному шлюбі слугує за взірцевого партнера. І тощо. Жіночка, яка пережила палке дитяче кохання, спромоглася стати відданою дружиною іншому. Тут така поведінка природна і мотивована. Середовище формує людину, ба більше: спільнота безпосередньо впливає на етичний протокол кожного з її членів.
Такий собі роман колективного (пере)виховання. І метод педагогічний у Грема простий та дієвий: треба зробити всі можливі помилки і всі неправильні вибори, щоб точно знати: ні, це не мій шлях, давайте інший. Часу ж на все хватить – попереду ще дев’ять томів.
Марґарет Етвуд, «Оповідь служниці»
(КСД, переклад Олени Оксенич)
Сюжет однойменного серіалу Брюса Міллера настільки не збігається з історією, розказаною в уже класичній феміністській антиутопії Маргарет Етвуд, що, здається, саме з цим пов’язана гучна новина. Цього року, себто через 34 роки після публікації «Оповіді», Етвуд випустить продовження свого зіркового роману. А в романі між тим був відкритий фінал, тож сіквел обіцяє бути. З огляду на те, як розвиваються події в серіалі, обіцяє бути сильним спрощенням вихідної ідеї «Оповіді». А поки що серіал зваблює уже появою в кадрі самої Етвуд. В показово-іронічній сцені допиту, коли героїня відмовляється говорити і свідчити за себе, жінка-наглядачка, яку грає Етвуд, дає їй добрячого стусана, і Джун нарешті починає свій монолог. Така от влада автора-творця.
Роман Етвуд і є монологом головної героїні. Те, що її звати Джун (не факт, що її так звати), ми дізнаємося уже ближче до середини книжки. А наразі важливо, що вона є «марією». «Оповідь» розказує про соціальний устрій, в якому незаміжня жінка може бути або «марією», секс-рабинею і сурогатною матір’ю можновладних родин, або «марфою» – служницею і кухаркою. Це алюзія до біблійних сестер Лазаря, ясно. В цьому світі жінки через серію екологічних катастроф майже втратили здатність родити. Жіноча фертильність отож є і ходовим внутрішнім товаром, і бажаним експортним продуктом, і основою ідеології, в якій жінка є здоровою маткою або не є нею (без варіантів).
В книжці чергуються частини «День» і «Ніч». Вдень «марія» розповідає про свої будні: сходити за покупками, переспати з хазяїном, вмастившись на коліна його дружини, відвідати спеціальну дисциплінарну групу для таких жінок, як вона, отримати чергову догану в перший день менструацій. Джун живе в родині Фреда, не останньої людини в країні. Її історії змішуються (аж не розрізнити) з історіями інших «марій». Вночі до нас говорить тільки Джун. Вона згадує, як жила колись: була успішною професіоналкою, коханою дружиною, люблячою матір’ю. Вона намагається чинити спротив «денному» своєму становищу: контактує з МейДей, наприклад, – підпільною групою (травень, тому червень, що править героїні за ім’я, може бути вигадкою), маніпулює чоловіками, за допомогою яких планує втечу. Еротичний обман – остання доступна зброя в світі Етвуд: позбавлені права на сексуальність, жінки роблять секс своєю бронею. Джун рятується (або ні – фінал у книжці неоднозначний).
2195 рік. Це епілог до «Оповіді». Тієї країни більше не існує, і тепер історики проводять конференції, де розмірковують причини занепаду (не появи!) тоталітарної християнської держави. Один із них аналізує «випадок Джун», що засвідчує похибки гендерної політики. Зрештою, у них немає іншого матеріалу, окрім «випадку Джун». Сповідальними ночами вона писала щоденник, який вони намагаються потрактувати. Це проблема: в цьому ще-новішому суспільстві всі громадяни, здається, андрогінні, досвід гендерної дискримінації їм невідомий. Самий кінець роману – репліка до неоприявлених слухачів: «Є питання?». Безліч питань є, але для того треба дочекатися, либонь, продовження «Оповіді» (другого роману і третього сезону).
Роберт Гелбрейт, «Кувала зозуля»
(КМ-букс, переклад Наталії Ференс)
Для того, щоб серія детективних романів стала успішною, там має бути привабливо-складний герой-слідчий. Такий, як Корморан Страйк із «Кувала зозуля». Для того, що серія детективних романів стала хітовою, на обкладинці має стояти звабливе ім’я автора. Таке от, як Роберт Гелбрейт – псевдо, яке ненадійно приховує ім’я Джоан Роулінг (містифікацію викрили через два місяці невтішних «інкогніто» продажів). «Зозуля» – перший роман із детективної серії про Корморана Страйка, який став основою для стартових епізодів серіалу «Страйк» Ніла Блера, що теж уже набрав когорту прихильників.
Класичний «за форматом» детектив, який тримається на розслідуванні убивства і дивацтвах харизматичного слідчого. Корморан – ім’я незвичне, Страйка назвали на честь велетня-людожера з казки про Джека-Бобове зернятко. Зовнішність детектива такому імені відповідає: кремезний, волохатий, гучний (плюс прокурений і пропитий). Казка ця корнуолльська, звідти походить і Страйк. Він є позашлюбним сином відомого рокера, виростила його серед трешу і угару мати-групі, нині покійна. Корморан покинув Оксфорд, щоб стати військовим детективом. Служив в Афганістані, де втратив ногу. Віднедавна у Страйка є чарівна і компетентна помічниця – тимчасова секретарка Робін, яка щойно переїхала до Лондону і щасливо заручилася. Чого Страйку бракує, так це замовлень і грошей. Але от підвернувся і клієнт.
Відома темношкіра модель викинулася з вікна квартири. Все вказує на самогубство. До детектива звертається її названий брат, щоб довести факт убивства. В родині колись було троє дітей – всі усиновлені, але молодший хлопець і тепер-от ця дівчина загинули. Страйк береться за розслідування, підозрюючи по черзі відомого кінопродюсера, зіркового співака, багатого бізнесмена, колишню наркоманку і т.д. та по черзі ж спростовуючи ці версії. Зозуля з назви – це, здається, якраз Лулу, що все життя відчувала себе чужою в гнізді благополучної англійської родини і шукала своїх справжніх батьків; вона так підписувала приватні листи – Зозуля. Втім, зозулятко, яке зростає, нищачи родину, що його приютила… прозора символіка, яка указує на злочинця уже в назві роману. Тому і покарання злодія в «Зозулі» поступається уважному спостереженню за діями слідчого. В фокусі протягом всього роману залишається Корморан (і це на краще). Історія загиблої модельки раз-по-раз відгукується в приватному досвіді Страйка, який зростав в тіні легендарно відомого батька і сумно відомої матері та отож уявляє собі небезпеки життя родин селебретіс.
Історію зруйнованих родин поповнює і актуальна драма Страйка (саме цей сюжет в серіалі ослаблений). Він щойно розірвав стосунки з багатою вишуканою жінкою (і абсолютно, вибачте, ку-ку), з якою вони багато років катували один одного. Родинні відносини в «Зозулі», схоже, тримаються виключно на брехні та шкоді, що взаємно чинять тут один одному. Іронічно: починається ця книжка двома паралельними сценами – детальним описом самогубства Лулу (і жах та туга) та детальним описом шлюбної пропозиції для Робін (і ейфорія). Одна з цих двох сцен – таки самогубство.