ГоловнаКультура

Пропущені уроки: в пошуках театру Лариси Косач

Приймімо як даність: з театром в Україні кепсько. На національних сценах, як і 70 літ тому, ставлять Горького, Островського й Карпенка-Карого, і більшість мешканців великих українських міст ніколи в житті не бачили сучасного театру, що його уявляють собі, в кращому разі, за гастрольними московськими антрепризами другого складу. Армія безробітних акторів становить невичерпний сумний резерв для найму на «виголошування в місцях скупчення людей текстів політичного змісту», як це формулювалося в деяких вербувальницьких пропозиціях, оприлюднених у мережі. І взагалі, найпопулярнішим українським режисером, гай-гай, досі залишається Владислав Сурков: увімкніть телевізор, а то й визирніть у вікно – і ви обов’язково побачите яку-небудь його постановку. З плакатами, з прапорами, з наметами, з каскадерами... І навіть якщо плюватиметесь і лаятиметесь, все одно будете дивитись і обговорювати. Quod erat demonstrandum.

Це – те, що на поверхні, видиме всім. А в глибині, як по всій нашій новочасній соборній, клекочуть тим часом прецікаві процеси, шукаючи собі виходу: з року в рік накопичувана маса професійно нереалізованих митців сягнула тієї критичної точки, за якою почала «кристалізуватись» і самоорганізовуватись. І по країні вже зажила своїм життям необлічима кількість безпритульних театрів «у повітрі» («у кошику», як 20 років тому назвала свій одна з піонерок цього руху, львів’янка Ірина Волицька), – в самому тільки Києві їх, кажуть, близько 60! А це, нівроку, дає надію на майбутнє.

Зокрема й на те, що новий український театр, вивільнений із «пострадянського кріпацтва», зможе нарешті взяти ті засніжені Еверести, які чекають на нього ще з минулого століття – і до яких йому в тому столітті не дали дійти (збили з шляху прикладом по голові озброєні люди в чекістських шинелях).

І головним таким нашим Еверестом була й лишається – Леся Українка.

Фото: Видавництво "Комора"

***

Взимку 1943 року в окупованому нацистами Львові, на сцені Оперного театру українські актори, вивтікалі в трохи «ліберальніший», порівняно з «Райхскомісаріатом Україна», «дістрікт Ґаліцієн», ставили Українчину «На полі крові» – головну українську версію Юдиної зради. (Під час війни тема зради завжди популярна, і в поневолених народів так само – вони-бо перманентно «на війні»: за ідентичність, за гідність, за виживання…) А потім Юрій Шевельов, який був на тій виставі, опублікував, порядком рецензії, хрестоматійне театрознавче есе «Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?», яке стало чи не найглибшим, і досі, вникненням у природу Українчиного драматизму.

Це «якісь інші» драми, ніж ми звикли, обережно завважив він. Вони опираються театральній інтерпретації – в тому сенсі, що навіть блискуча інтерпретація не доповнює-збагачує, як мало б бути, а навпаки – збіднює оригінальний літературний образ. Драми Лесі Українки (а у Львові тоді йшли, крім «На полі крові», ще «Одержима» та «Йоганна, жінка Хусова») завжди «більші», «багатовимірніші» од своїх сценічних версій – прийшовши з театру, все одно треба текст «перечитати очима» (тоді як Шекспіра, наприклад, – зовсім не конче!).

Можливо, припускав Ю.Шевельов, Леся Українка-драматург занадто випередила свій час. Можливо, в майбутньому, якщо український театр розвиватиметься вільно, своїм трибом, саме її драматургія продиктує театру нову художню мову, допоможе знайти нове обличчя.

(Ю.Шевельов знав, як це робиться, – в юності він був запеклим фаном «Березоля» й бачив феномен народження нового театру з «союзу двох велетнів» – драматурга й режисера, М.Куліша й Л.Курбаса. Тою статтею він делікатно давав наздогад, що Леся Українка чекає «на свого режисера»).

Розвиватися вільно українському театру в наступні піввіку, як знаємо, не судилося, - але, що характерно, кожне «політичне потепління» в Україні ознаменовувалось упертими режисерськими спробами «підходу до станка»: і в 1960-ті, і на початку 1990-х Лесю Українку в нас таки ставили – з різною мірою успішности й резонансности (деякі вистави таки ставали подіями!), так що з відстані часу це може виглядати як вервечка настирливих альпіністських експедицій: ще трошки, ще ближче до вершини… вже майже, от-от…

Ба ні – зірвалось. З початком «нульових» років і тотальною «сурковізацією» українського інформаційного простору Леся Українка взагалі з нього щезла. Її навіть видавати (а отже, й читати) надовго були перестали – за винятком шкільно-програмової «Лісової пісні», чи, як вона сама саркастично формулювала – «хохлацких коленцев»…

Фото: Видавництво "Комора"

Бо Лариса Петрівна вміла бути дуже саркастичною, о так. І дуже артистично міняти маски – і не тільки мовні… Сьогодні в цьому може легко пересвідчитися кожен, це знання нарешті перестає бути езотеричним: вперше за 40 років (від 1970-х!) виходять друком її листи (видавництво «Комора» випустило вже дві книги, впорядковані текстологом Валентиною Прокоп: «Листи 1876-1897» і «Листи 1898-1902», на черзі ще один томисько), і вперше (взагалі, вперше!) – виходять нарешті в повному обсязі: без купюр, без цензурних правок, а головне - до всіх, щойно тепер «реабілітованих» її адресатів, котрі мало не на століття були засуджені на «паперовий ГУЛАГ» закритих архівів…

Можна простягнути руку. Розкрити книжку. І почути ту поліфонію – те «химерне існування образу в кількох планах зразу», що його далекого 1943-го першим помітив Ю.Шевельов в Українчиній драматургії. Тільки в драматургії, задраповане історичними й міфологічними костюмами, воно для пересічного, не озброєного шевельовським культурологічним слухом вуха лишається сховане, приглушене, – а в листах відкрите, як гарячий подих прямої мови просто в обличчя – до нас, про нас, для нас – сьогоднішніх…

Чи зуміємо? Чи почуємо?..

***

В останній день літа 1896 р., в батьківському Колодяженському маєтку молода Лариса Косач поставила крапку в фіналі своєї першої драми – «Блакитна троянда». Драма була, розуміється, про любов – про що ж іще мають писатися драми в 25 років, коли сама авторка ще ширяє по життю на захопливій гойдалці в діапазоні від, по-сьогоднішньому кажучи, «в активному пошуку» до «все складно»?.. (Два головні кохання її життя на той час були ще попереду: один її «лицар Блакитної Троянди» за п’ять років помре в неї на руках, у другого помре на руках вона сама, після десяти років якраз такого ідеального шлюбу, на який «програмували» себе герої її першої драми, – все, тобто, збудеться «як по-писаному»!) І важко позбутися відчуття, ніби вже тоді, 25-літньою дебютанткою, ще явною ученицею-фанкою Ібсена й Стріндберґа (божевілля, спадковість, «нова психіатрія», модний Крафт-Ебінґ, із якого от-от мав вилупитися Фройд, – ах які ж революційні теми диктував дівчинці буремний фен-де-с’єкль «Прекрасної епохи»!), – вона саморуч ткала, «виплітала» собі власними текстами сценарій того життя, яке хотіла прожити: «наговорювала» словами свій світ, як деміург у космогонічних міфах. Як режисер свого власного театру – величного й грізно-заворожливого, котрий, раз запущений у рух, триватиме й після її смерті…

І байдуже – будуть у цього театру глядачі, чи ні. Це як із законами природи: вони чинні над нами безвідносно до того, чи ми їх знаємо.

(Мене, наприклад, от уже сім років продовжує інтриґувати питання: який же то, обкурений московськими політтехнологами, «табачник» порадив Януковичу влаштувати президентську інавґурацію 2010 р. в день народження Лесі Українки – «як по нотах» розігравши сюжет її «Камінного господаря»: самозванець влазить в дім, сідає на місце вбитого господаря, вдягає його командорський плащ і бере до рук лицарські клейноди – невже ж так важко було прочитати, чим там усе скінчилося? Чи, може, вся та сурковська шуя всерйоз розраховувала «переграти» Лесю Українку й нав’язати українцям, поверх її тексту, «свій театр», – навіть не здогадуючись, що вони всього лиш актори в написаній нею п’єсі?..)

Чи залежало самій Ларисі Петрівні на вирозумілій публіці, що зуміла б оцінити створений нею театр? Безперечно - як кожному митцеві, який грає по-чесному, «на життя і смерть». (На власні, підкреслюю, життя і смерть, – а не чужі, як це віками намагаються підмінити наполеончики всіх калібрів, що мріють бути митцями, – від Нерона до Гітлера, Сталіна, Андропова, Суркова, і ім’я їм леґіон…) Але вона була й цілком свідома того, що за життя такої публіки в неї не буде, – куди пак до таких розкошів поневоленому народу, який мусив спочатку взагалі відстояти базове право на власну мову, школу й культуру (і боротьба за це право не скінчена й досі, навіть по чотирьох роках війни!). Згадаю одну тільки її метафору-передчуття на самому старті, з періоду «Блакитної троянди» – з листа за 20.09.1896 р в Софію до кузинки, Лідії Драгоманової-Шишманової (це, до речі, ще одне ім’я, повернене з її листами, не лише нам, а й болгарам: сина Шишманових, коханого небожа пані Лариси «Міку-Міціку», отого хлопчика в матроському костюмчику з родинної фотографії, який потім став міністром закордонних справ Болгарії, в 1944 р. розстріляло НКВД, увійшовши в Софію слідом за Червоною Армією, – на цвинтарі, разом з усією політичною елітою країни, від чого Болгарія, за великим рахунком, не оклигала й досі, – і читати, знаючи, що буде в «цій п’єсі» далі, є неймовірно повчальним досвідом для кожного, хто хоче відчути потайний скрегіт приводних механізмів під сценою історії):

«От, Лідочка, снився мені “вещій сон”, аж навіть тобі розкажу. <…> сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m’en préserve!), іде акт, іде антракт – 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, - в публіці нічого не чуть, врешті фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті, – хоч се мені по ролі не полагається, – питаю: чому не спускають завіси? Хтось відповідає саркастичним тоном: “бо нема перед ким!” Я дивлюсь: у партері – “аравійська пустиня”, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: свисток, все царство за свисток! Розумієш – уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого “Фієско” противним швабським акцентом, - промінь надії блиснув і - я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.. Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? “Скажи мне, кудесникъ, любимецъ боговъ, что сбудется въ жизни со мною?..”»

Фото: Видавництво "Комора"

Що ж, століття нашої неволі – закінчується. А значить, і століття «Лесиної самотності» – її «театру без публіки», її «гри при порожній залі», – закінчується також. У четвер, 14 грудня, з нагоди виходу в світ другої книги «Листів» (1898-1902) на сцені Центру Довженка ми спробуємо продовжити візію 25-літньої Лариси Косач – і якщо не увійти, до принаймні зазирнути до її театру. Засобами театру драматичного (Львівський Театр у кошику привезе свою «На полі крові» – з Лідією Данильчук одночасно й за Юду, і за Прочанина), театру музичного (гурт «Сестри Тельнюк» заспіває коротку програму на слова Лесі Українки), і просто розмови – в слід і в тон її листам, щоб, як попереджав Шевельов – «у кількох планах зразу»…

Просто тому, що – пора. Пора готувати нові експедиції на Еверест.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram