Це – те, що на поверхні, видиме всім. А в глибині, як по всій нашій новочасній соборній, клекочуть тим часом прецікаві процеси, шукаючи собі виходу: з року в рік накопичувана маса професійно нереалізованих митців сягнула тієї критичної точки, за якою почала «кристалізуватись» і самоорганізовуватись. І по країні вже зажила своїм життям необлічима кількість безпритульних театрів «у повітрі» («у кошику», як 20 років тому назвала свій одна з піонерок цього руху, львів’янка Ірина Волицька), – в самому тільки Києві їх, кажуть, близько 60! А це, нівроку, дає надію на майбутнє.
Зокрема й на те, що новий український театр, вивільнений із «пострадянського кріпацтва», зможе нарешті взяти ті засніжені Еверести, які чекають на нього ще з минулого століття – і до яких йому в тому столітті не дали дійти (збили з шляху прикладом по голові озброєні люди в чекістських шинелях).
І головним таким нашим Еверестом була й лишається – Леся Українка.
***
Взимку 1943 року в окупованому нацистами Львові, на сцені Оперного театру українські актори, вивтікалі в трохи «ліберальніший», порівняно з «Райхскомісаріатом Україна», «дістрікт Ґаліцієн», ставили Українчину «На полі крові» – головну українську версію Юдиної зради. (Під час війни тема зради завжди популярна, і в поневолених народів так само – вони-бо перманентно «на війні»: за ідентичність, за гідність, за виживання…) А потім Юрій Шевельов, який був на тій виставі, опублікував, порядком рецензії, хрестоматійне театрознавче есе «Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?», яке стало чи не найглибшим, і досі, вникненням у природу Українчиного драматизму.
Це «якісь інші» драми, ніж ми звикли, обережно завважив він. Вони опираються театральній інтерпретації – в тому сенсі, що навіть блискуча інтерпретація не доповнює-збагачує, як мало б бути, а навпаки – збіднює оригінальний літературний образ. Драми Лесі Українки (а у Львові тоді йшли, крім «На полі крові», ще «Одержима» та «Йоганна, жінка Хусова») завжди «більші», «багатовимірніші» од своїх сценічних версій – прийшовши з театру, все одно треба текст «перечитати очима» (тоді як Шекспіра, наприклад, – зовсім не конче!).
Можливо, припускав Ю.Шевельов, Леся Українка-драматург занадто випередила свій час. Можливо, в майбутньому, якщо український театр розвиватиметься вільно, своїм трибом, саме її драматургія продиктує театру нову художню мову, допоможе знайти нове обличчя.
(Ю.Шевельов знав, як це робиться, – в юності він був запеклим фаном «Березоля» й бачив феномен народження нового театру з «союзу двох велетнів» – драматурга й режисера, М.Куліша й Л.Курбаса. Тою статтею він делікатно давав наздогад, що Леся Українка чекає «на свого режисера»).
Розвиватися вільно українському театру в наступні піввіку, як знаємо, не судилося, - але, що характерно, кожне «політичне потепління» в Україні ознаменовувалось упертими режисерськими спробами «підходу до станка»: і в 1960-ті, і на початку 1990-х Лесю Українку в нас таки ставили – з різною мірою успішности й резонансности (деякі вистави таки ставали подіями!), так що з відстані часу це може виглядати як вервечка настирливих альпіністських експедицій: ще трошки, ще ближче до вершини… вже майже, от-от…
Ба ні – зірвалось. З початком «нульових» років і тотальною «сурковізацією» українського інформаційного простору Леся Українка взагалі з нього щезла. Її навіть видавати (а отже, й читати) надовго були перестали – за винятком шкільно-програмової «Лісової пісні», чи, як вона сама саркастично формулювала – «хохлацких коленцев»…
Бо Лариса Петрівна вміла бути дуже саркастичною, о так. І дуже артистично міняти маски – і не тільки мовні… Сьогодні в цьому може легко пересвідчитися кожен, це знання нарешті перестає бути езотеричним: вперше за 40 років (від 1970-х!) виходять друком її листи (видавництво «Комора» випустило вже дві книги, впорядковані текстологом Валентиною Прокоп: «Листи 1876-1897» і «Листи 1898-1902», на черзі ще один томисько), і вперше (взагалі, вперше!) – виходять нарешті в повному обсязі: без купюр, без цензурних правок, а головне - до всіх, щойно тепер «реабілітованих» її адресатів, котрі мало не на століття були засуджені на «паперовий ГУЛАГ» закритих архівів…
Можна простягнути руку. Розкрити книжку. І почути ту поліфонію – те «химерне існування образу в кількох планах зразу», що його далекого 1943-го першим помітив Ю.Шевельов в Українчиній драматургії. Тільки в драматургії, задраповане історичними й міфологічними костюмами, воно для пересічного, не озброєного шевельовським культурологічним слухом вуха лишається сховане, приглушене, – а в листах відкрите, як гарячий подих прямої мови просто в обличчя – до нас, про нас, для нас – сьогоднішніх…
Чи зуміємо? Чи почуємо?..
***
В останній день літа 1896 р., в батьківському Колодяженському маєтку молода Лариса Косач поставила крапку в фіналі своєї першої драми – «Блакитна троянда». Драма була, розуміється, про любов – про що ж іще мають писатися драми в 25 років, коли сама авторка ще ширяє по життю на захопливій гойдалці в діапазоні від, по-сьогоднішньому кажучи, «в активному пошуку» до «все складно»?.. (Два головні кохання її життя на той час були ще попереду: один її «лицар Блакитної Троянди» за п’ять років помре в неї на руках, у другого помре на руках вона сама, після десяти років якраз такого ідеального шлюбу, на який «програмували» себе герої її першої драми, – все, тобто, збудеться «як по-писаному»!) І важко позбутися відчуття, ніби вже тоді, 25-літньою дебютанткою, ще явною ученицею-фанкою Ібсена й Стріндберґа (божевілля, спадковість, «нова психіатрія», модний Крафт-Ебінґ, із якого от-от мав вилупитися Фройд, – ах які ж революційні теми диктував дівчинці буремний фен-де-с’єкль «Прекрасної епохи»!), – вона саморуч ткала, «виплітала» собі власними текстами сценарій того життя, яке хотіла прожити: «наговорювала» словами свій світ, як деміург у космогонічних міфах. Як режисер свого власного театру – величного й грізно-заворожливого, котрий, раз запущений у рух, триватиме й після її смерті…
І байдуже – будуть у цього театру глядачі, чи ні. Це як із законами природи: вони чинні над нами безвідносно до того, чи ми їх знаємо.
(Мене, наприклад, от уже сім років продовжує інтриґувати питання: який же то, обкурений московськими політтехнологами, «табачник» порадив Януковичу влаштувати президентську інавґурацію 2010 р. в день народження Лесі Українки – «як по нотах» розігравши сюжет її «Камінного господаря»: самозванець влазить в дім, сідає на місце вбитого господаря, вдягає його командорський плащ і бере до рук лицарські клейноди – невже ж так важко було прочитати, чим там усе скінчилося? Чи, може, вся та сурковська шуя всерйоз розраховувала «переграти» Лесю Українку й нав’язати українцям, поверх її тексту, «свій театр», – навіть не здогадуючись, що вони всього лиш актори в написаній нею п’єсі?..)
Чи залежало самій Ларисі Петрівні на вирозумілій публіці, що зуміла б оцінити створений нею театр? Безперечно - як кожному митцеві, який грає по-чесному, «на життя і смерть». (На власні, підкреслюю, життя і смерть, – а не чужі, як це віками намагаються підмінити наполеончики всіх калібрів, що мріють бути митцями, – від Нерона до Гітлера, Сталіна, Андропова, Суркова, і ім’я їм леґіон…) Але вона була й цілком свідома того, що за життя такої публіки в неї не буде, – куди пак до таких розкошів поневоленому народу, який мусив спочатку взагалі відстояти базове право на власну мову, школу й культуру (і боротьба за це право не скінчена й досі, навіть по чотирьох роках війни!). Згадаю одну тільки її метафору-передчуття на самому старті, з періоду «Блакитної троянди» – з листа за 20.09.1896 р в Софію до кузинки, Лідії Драгоманової-Шишманової (це, до речі, ще одне ім’я, повернене з її листами, не лише нам, а й болгарам: сина Шишманових, коханого небожа пані Лариси «Міку-Міціку», отого хлопчика в матроському костюмчику з родинної фотографії, який потім став міністром закордонних справ Болгарії, в 1944 р. розстріляло НКВД, увійшовши в Софію слідом за Червоною Армією, – на цвинтарі, разом з усією політичною елітою країни, від чого Болгарія, за великим рахунком, не оклигала й досі, – і читати, знаючи, що буде в «цій п’єсі» далі, є неймовірно повчальним досвідом для кожного, хто хоче відчути потайний скрегіт приводних механізмів під сценою історії):
«От, Лідочка, снився мені “вещій сон”, аж навіть тобі розкажу. <…> сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m’en préserve!), іде акт, іде антракт – 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, - в публіці нічого не чуть, врешті фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті, – хоч се мені по ролі не полагається, – питаю: чому не спускають завіси? Хтось відповідає саркастичним тоном: “бо нема перед ким!” Я дивлюсь: у партері – “аравійська пустиня”, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: свисток, все царство за свисток! Розумієш – уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого “Фієско” противним швабським акцентом, - промінь надії блиснув і - я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.. Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? “Скажи мне, кудесникъ, любимецъ боговъ, что сбудется въ жизни со мною?..”»
Що ж, століття нашої неволі – закінчується. А значить, і століття «Лесиної самотності» – її «театру без публіки», її «гри при порожній залі», – закінчується також. У четвер, 14 грудня, з нагоди виходу в світ другої книги «Листів» (1898-1902) на сцені Центру Довженка ми спробуємо продовжити візію 25-літньої Лариси Косач – і якщо не увійти, до принаймні зазирнути до її театру. Засобами театру драматичного (Львівський Театр у кошику привезе свою «На полі крові» – з Лідією Данильчук одночасно й за Юду, і за Прочанина), театру музичного (гурт «Сестри Тельнюк» заспіває коротку програму на слова Лесі Українки), і просто розмови – в слід і в тон її листам, щоб, як попереджав Шевельов – «у кількох планах зразу»…
Просто тому, що – пора. Пора готувати нові експедиції на Еверест.