ГлавнаяКультура

Чорним по білому. Як влаштовані відкриті майстерні друкованої графіки

Важко уявити вид мистецтва, демократичніший за тиражну графіку.

Думка про те, що зображення можна нанести на дошку та сотню разів відбити на папері, поширилася в Європі у 14 столітті – разом з книгодрукуванням. Разом ці дві техніки підштовхнули суспільтво до великих змін. Ілюстрована книжка перестала бути розкішним атрибутом для обраних, і доступ до знання та мистецтва почав ставати все ширшим. Можливість мати власний примірник Біблії та читати її самостійно стала однією з ідей Реформації. Водночас у щоденний побут увійшли дешеві лубкові картинки, бюджетні друковані ікони та листівки з памфлетами. Завдяки гравюрі у кожного з’явився шанс побачити репродукції відомих живописних творів та краєвиди далеких міст.

Поруч з соціальною функцією розвивались і художні властивості гравюри, і часто це співпадало з прагненням суспільних змін. В Україні, наприклад, до “емансипації” друкованої графіки доклав руку Тарас Шевченко. На зламі 19 та 20 століть гравюру практикувала група “Мир искусства”, яка підготувала ґрунт для авангарду на території колишньої Російської імперії.

Як не дивно, цікавість до друкованих технік в Україні відроджується саме зараз. За останні кілька років лише в Києві з’явився десяток помітних молодих графіків. Вони не лише займаються індивідуальною творчістю, а й об’єднуються в незалежні майстерні, робота в яких нагадує старовинні художні цехи. З’явились і графічні фестивалі, де будь-хто може придбати твір мистецтва, якщо заощадить половину зарплати. Навіть якщо фінанси не дозволяють стати колекціонером, завжди є листівки, стікери, еко-сумки та безліч інших способів долучитися до прекрасного. Звучить багатообіцяюче, особливо на тлі таємничого застиглого арт-ринку в Україні.

LB.ua відвідав чотири майстерні друкованої графіки та з`ясував, що стоїть за цією оптимістичною картиною.

Відкрита майстерня шовкографії

Де знайти: IZONE, вул. Набережно-Хрещатицька 8, 4 поверх

Художниця: Марина Самохіна

Марина Самохіна в майстерні
Фото: Facebook/Marina Samokhina
Марина Самохіна в майстерні

У 2014 році культурна платформа “Ізоляція” вимушено переїхала до Києва з Донецька. Ще напередодні у команди з’явилась ідея “мистецького села” – простору, де художникам надаються умови для творчості та співпраці. У Києві це втілилося в IZONE, де співіснують коворкінг, виставковий простір, офіси та графічні майстерні. Марина Самохіна працювала в Ізоляції як дизайнер з 2012 року, а зараз очолює Відкриту майстерню шовкографії. Вона займається мистецькими проектами та комерційними замовленнями, а також розробляє одяг з авторськими принтами.

Марина Самохіна: “Я надрукувала один з промо-проектів IZONE у шовкографії і зрозуміла, що не можу повертатися до роботи за комп`ютером. Одного дня шовкографська майстерня спорожніла, і я взяла на себе ініціативу займатися нею. Це була авантюра, я погано розуміла, що роблю.

Створення “тепличних” умов для графіків-початківців - це одна з первинних стратегій IZONE. її комерційна частина спрямована на підтримання роботи всього хабу, де молодий художник може не думати про роботу, а займатися напрацюванням творчих методів і знаходженням власного ринку.

Ми намагаємось брати малотиражні замовлення з мінімальною творчою складовою. Масове виробництво нас мало цікавить. Ще один вид діяльності, який я дуже люблю, - друкарські вечірки та корпоративи. Поєднання тусовки з творчою працею - дуже близька для мене річ. Такий формат розуміє будь-хто, всі охоче друкують і йдуть додому з сувенірами. Я люблю поєднувати естетику з функцією. Мабуть, тому я й займаюся одягом.

В Україні шовкографією займаються менше, ніж того хотілося б. Поки що це дуже прикладна справа для друку різних футболочок. Але шовкографія – це набагато ширше, ніж це. Я пройшла великий шлях формування погляду, набиття руки. І я дуже рада, що так сталось – мене це повністю змінило. Для мене це метод знаходження балансу – поєднання інтелектуальної діяльності з фізичною.

На жаль, освітня система не мотивує художників займатися тиражною графікою. Шкода, це чудовий засіб самовираження. Друкована графіка - демократична область, і зараз вона справді починає розвиватись. Я не розглядаю інші майстерні як конкурентів, для мене важливе відчуття приналежності до спільноти. Добре, що з`являються окремі друкарські заходи і приватні освітні ініціативи. Не так давно всі були захоплені цифрою, проте зараз відбувається відхід до ручної праці. Це цінується і як продукт, і як особиста практика. Також люди нарешті почали цікавіше подорожувати та відвідувати майстерні за кордоном, які можуть надихнути на починання тут.

Займатися творчістю і забезпечувати себе – цілком реально, якщо організаційне питання чітко продумане. Ми поки що не дуже багато заробляємо, але в нас є кошти на основні статті витрат, ми можемо регулярно оновлювати обладнання і будувати плани на майбутнє. Цим дуже складно займатися без фідбеку. А в нашому матеріалістичному світі це продаж або хоча б цікавість. Тому повинен розвиватися ринок”.

Нормальна графіка

Художниці: Саша Вінницька, Христина Власенко

Христя і Саша познайомилися на графічному факультеті Академії мистецтва. Ще під час навчання вони виявляли бунтарські нахили, створюючи інсталяції для семестрових переглядів та працюючи в PinchukArtCentre, який у консервативній Академії тихо ненавидять. Опісля дівчата півроку провели в IZONE, де займались ліногравюрою, гравюрою на картоні, монотипією та ксилографією. Кілька місяців тому ця співпраця завершилась, тож художниці займаються фрілансом, б`ють татуювання та шукають нові можливості для розвитку.

Саша Вінницька і Христина Власенко
Фото: Нормальна графіка
Саша Вінницька і Христина Власенко

Христя: “В Академії графіки навчали здебільшого на пальцях. Тут ти зрозумієш, як тримати різець, коли поріжешся кілька разів. Там є два майстри, які грають роль доброго і злого поліцейського. Один адекватний, достатньо самовідданий. А інший вчить школи життя, підставляючи студентів. Він дає першокурсникам друкувати на поламаних верстатах або миє пластик розчинником, який його роз’їдає”.

Саша: “Мені він якось накатав занадто багато фарби на пластину, хоч я й не просила його допомоги. Надрукувалось паскудно. Я тоді подумала, що з мене жахливий графік. Але загалом на факультеті все добре, крім предмету літографії. Там студенти не можуть друкувати самі. Викладач дуже душевний і раніше робив класні ліногравюри, але зараз любить, щоб усі друкували котиків і райдугу, і мало хто цьому протистоїть. Ми повинні були б усе робити самі, як у нормальних вишах, але всі знають, що в Академії проблеми з умовами для роботи”.

Христя: “В офортній майстерні, наприклад, критично брудно, там ніхто не прибирає після себе. І ще крадуть постійно. Не можна навіть на секунду відвертатися від своїх матеріалів. Коли ми переїхали в IZONE, я була вражена тим, що чистовик можна зробити з першого разу. З тієї причини, що там просто чисто.

Наша робота з IZONE нагадувала мені стосунки, які починаються з прекрасної закоханості, а закінчуються розчаруванням. На початку здавалося, що ми всі команда, і все зробимо разом, але швидко ми зрозуміли, що не отримуємо фідбеку”.

Саша: “Іноді приходили групи іноземців на екскурсії, адміністрація розповідала їм про графіку. Але в цілому як для такого величезного простору, туди ходить мало людей, хоча Поділ поруч”.

Христя: “Роботи продавались досить пасивно. Половину з них купили іноземці. Ми представляли IZONE на Книжковому Арсеналі, але й невеликі графічні листівки купували не так часто, як хотілося б. Людям здається дорогою графіка за 20 гривень, і вони йдуть купувати каву за 30. Ми стояли біля фудкорту, тому це було особливо помітно.

До нас на майстер-класи приходили чудові люди незалежно від віку і соціальної групи. Їм просто хотілося спробувати щось нове, і часто виходило дуже круто. У нас навіть є невелика колекція робіт відвідувачів.

Незважаючи на все, це був хороший досвід. За таку низьку плату важко знайти приміщення, тим більше з обладнанням. Тому поки що в наших планах - відновити ресурси і знайти роботу для дорослих людей. Щоб майстерня приносила прибуток, потрібно докласти колосальних зусиль і залучити велику кількість небайдужих людей. Зараз, на жаль, адекватних друкарських коворкінгів у Києві мало, як на кількамільйонне місто”.

Сторінка Нормальної графіки на фейсбуці.

Etchingroom #1

Де знайти: Георгіївський провулок 7

Художниці: Крістіна Ярош, Анна Ходькова

Etchingroom #1 - мабуть, одна з найвідоміших майстерень Києва. Крістіна і Аня займаються різними техніками офорту. Роботи дівчат нерідко можна побачити на виставках і аукціонах, а їхня майстерня по сусідству з видавництвом “Основи” виглядає, як друкарський рай. Сюди постійно приходять друкувати, навчатися на воркшопах і розважатись на друкованих вечірках.

Аня: “Ми з Крістіною познайомилися в офортній майстерні КПІ. Я навчалась у кримській філії Академії мистецтва, а потім переїхала до Києва та пішла друкувати в Інститут. На той час Крістіна була там лаборанткою. Ми працювали в КПІ півтора роки і паралельно робили спільні виставки. Потім ми змогли купити власний верстат і деякий час працювали в Ізоляції. І ось ми у власній майстерні.

Анна Ходькова проводить майстер-клас з гравюри в Національному художньому музеї України
Фото: nakkkim.edu.ua
Анна Ходькова проводить майстер-клас з гравюри в Національному художньому музеї України

Мені завжди подобалась графіка, поєднання чорного і білого. В Криму офортна майстерня була не надто популярною. Фактично, в ній була лише я – в мене навіть був особистий стіл. В КПІ гарна офортна майстерня, але нею також мало хто користується”.

Крістіна: “Наш робочий день починається приблизно о першій дня. Ми друкуємо власні роботи, і одночасно приходять різні художники проводити майстер-класи або друкувати. Ми дружимо з багатьма графіками з інших майстерень, а також з тими, хто приходить до нас. Іноді ближче до вечора несподівано починається графічна вечірка, якщо хтось приходить підготований до цього. І так кожного дня. Вихідний день для нас – це коли ми нікого не пускаємо в майстерню і ще більше друкуємо”.

Крістіна Ярош
Фото: EtchingRoom #1
Крістіна Ярош

Аня: “Ми живемо лише за рахунок своєї творчості. Буває по-різному, але в цілому графіку зараз купують частіше, ніж живопис. Продавати роботи простіше, якщо регулярно робити виставки. Тоді про тебе дізнається більша кількість людей”.

Літографська майстерня “30”

Де знайти: вул. Миколи Пимоненка 20

Художники: Аліса Гоц, Ніна Савенко, Тарас Коблюк

Літографську майстерню “30” не так просто знайти. Це невеличке, але затишне приміщення в житловому будинку напівпустельного району біля Татарки. Аліса, Ніна і Тарас познайомилися під час навчання в КПІ, і з тих пір багато встигли пережити. Сьогодні вони працюють в єдиній незалежній літографській майстерні в Україні.

Ніна: “Коли ми випустилися з КПІ, нам стало важко працювати в майстерні державної інституції. Можливо, ми б залишились у ній, якби не бюрократична система. Зараз там хтось працює, але зовсім не так активно, як ми”.

Ніна Савенко
Фото: Facebook/Нина Савенко
Ніна Савенко

Аліса: “Наша перша майстерня знаходилася в крихітному офісному приміщенні з поганими умовами для праці, рік ми працювали в Ізоляції, а потім пішли в андеграунд. Ми працюємо як незалежна майстерня п`ять років, але з них лише два займаємось літографією. Увесь цей час ми збирали матеріали і обладнання. В Україні немає літографських верстатів і каменів, тому ми шукали це все за кордоном, і Гугл не особливо допомагав. Поки їх не було, ми експериментували з іншими матеріалами, наприклад з алюмінієм”.

Аліса Гоц
Фото: Літографська майстерня
Аліса Гоц

Ніна: “Літографія – досить фактурна техніка, яка дозволяє багато графічних прийомів. Вона вся побудована на нюансах, тут багато етапів підготовки форми, і всі вони – на тактильних відчуттях. В інституті матеріали були дуже поганими, і сам верстат був 19 століття. Інструкції в підручниках не працювали в реальності, тому виходило не дуже добре. Ми навчилися все робити методом проб і помилок. Зараз ми купуємо якісні матеріали, тому друк у нас адекватний. Звісно, досі бувають проколи, і це буває образливо, тому що лише шліфування каменю займає цілий день. Бувало таке, що одна робота перероблялась 6 разів. А якщо вона кольорова, то для кожного кольору потрібен окремий камінь. Але нічого, це своєрідна дзен-практика”.

Аліса: “Здається, графіка в Україні лише починає “підійматися з колін”. Почали організовувати прінт-фести, хоч бувають і провальні. Якщо продається одна робота на місяць, це добре. Коли ми продали першу роботу, одразу ж все пропили – вистачило на пляшку коньяку і шоколадку.

Коли ми працювали в Ізоляції, в нас нерідко купували іноземці. Їм не потрібно пояснювати, що таке літографія, і чому так дорого. Українська публіка часто питає, чому б нам не скористатися принтером. На першому принт-фесті було багато таких дурних питань. Але публіка стає освіченішою, і вдруге більше купували. Часто купує молодь. Можливо це тому, що люди стали жити трохи краще, а може тому, що формується все більше відкритих майстерень графіки”.

Роксолана Макар , Журналистка
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook