Стан тривалої воєнної загрози, зі зрозумілих причин, активно підтримує патерналістичні стосунки між державою та її громадянами. Тобто такі, коли держава виступає таким собі великим батьком, який захищає і дбає в кризові моменти, можливо й не найкращим чином, але краще так, ніж ніяк. Ця модель стосунків дуже знайома і зрозуміла: великим батьком була держава за часів СРСР. І хоч як сильно українське суспільство емансипувало за останні 26, а особливо за останні 3 роки, патерналістичні моделі де-не-де визирають із найнесподіваніших шпарин і мимохіть прослизають у словах найактивніших агентів змін.
Патерналізм — це зручно, бо знімає або щонайменше применшує відповідальність. Абстрактна держава завжди більша і сильніша за окрему людину чи групу людей, законодавчі рамки — абсурдніші й виснажливіші, зміни — важкі й повільні. Так, не варто воювати з вітряками, і так, важливо впізнавати і визнавати навіть невеликі зміни, які відбуваються останнім часом і в державному управлінні, і в стосунках між органами управління та інституціями (зокрема, культурними) та громадянами. Однак, не будь-які зміни є добрими і потрібними, якщо вони не є частинами більшого плану посутньої зміни цілої патерналістичної системи опіки й управління з боку держави.
До чого тут музей сучасного мистецтва? До того, що і питання його потрібності чи запотребуваності, і питання власності й управління, і сама форма, в якій ведеться дискусія про нього, — це все про шпаринки відповідальностей і розуміння того, які саме зміни потрібні сьогодні. Нещодавній круглий стіл, організований LB.ua, становить важливий і дуже цікавий кейс для аналізу.
У ньому видаються важливими три моменти: те, що цей майбутній або потенційний музей постійно називають “державним”; що його внутрішню політику (приміром, формування колекції) безпосередньо пов’язують не лише з рішеннями, а й з конкретними кроками з боку Міністерства культури; і те, що дискусія коливається між полюсами “держави, яка повинна (усвідомити, зрозуміти, прийняти, дати грошей” і “держави, яка має стояти осторонь (натомість розбудовувати філантропію)”.
Мені це нагадує дискусії довкола реформ українських шкіл, коли, з одного боку, зрозуміло, що треба змінювати все — від програм і методів викладання до стосунків школи та вчителів і батьків, а з другого, страшно, що будь-яке слово зрикошетить, урешті-решт, по власній дитині. І реальний процес змін починається лише тоді, коли вдається переступити через страх і залежність і змінити формат стосунків школа/вчителі-учні/батьки.
Подібний квантовий стрибок має відбутись у дискусіях про реформи в культурі, а, зокрема, і в дискусії про музей сучасного мистецтва. Він не має бути державним. Державними можуть бути органи управління. Музей — і не лише сучасного мистецтва — має бути публічним, тобто таким, який має цінність для суспільства, для громадян. Напозір — це лише словесні ігри, втім за ними — зміна самого розуміння того, чим, як і для чого є інституції культури, а тим більше музей сучасного мистецтва, інституція, яка має збирати, зберігати, досліджувати й розповідати про те, що відбувається із суспільством сьогодні.
Усвідомлення інституцій культури як суспільного блага, постійне наполягання на цьому принаймні в публічних дискусіях, переносить відповідальність з абстрактної держави та її чиновників на громаду, щонайменше ту, якій подібний музей потрібний. Тоді не держава, і не міністр (і навіть не якась чергова рада міністерства) має формувати штатні розписи, управляти фінансами чи, тим більше, закуповувати роботи в музей. “Закупівля робіт для музею” — неймовірний радянський анахронізм, коли в самій фразі зашита зневага (якась гуртова закупівля) і зверхність (хтось “згори” визначає, які саме роботи будуть в конкретному музеї). Це музей із власними фахівцями, із власним правлінням, із залученою громадою має вирішувати власну політику. Держава в особі міністерства має готувати і лобіювати законодавчі зміни, які б уможливили автономію та нормальне функціонування культурних інституцій, і лобіювати фінансування — тобто публічні знову-таки гроші, які потрібні для підтримки і розвитку культури як суспільного блага і які не замінить (хоча може суттєво доповнити) жодна філантропія.
Сама лише зміна формулювання не змінить ані законів, ані обмежень, але вона змінить уявлення про те, що наявні обмеження або непідйомні, або навіть потрібні (краще так, ніж ніяк). Вона створить можливість зміни стосунків між культурними інституціями та державою, коли перші перестануть бути малими дітьми, які тішаться кожній цукерці, а остання перестане сприйматись як неприємне, але необхідне зло. Можливо лише тоді зможе, нарешті, з’явитись публічний музей сучасного мистецтва, який не створять, як Інститут книги, за моделлю будинку культури, не встромлять, як Музеї історії Києва, у невідповіне приміщення, якому роботи буде обирати і купувати не Міністерство культури.