Петро Яценко (1978, Львів)
Написавши два романи на початку двотисячних, Петро Яценко замовк на шість років ‒ до 2010-го. Потім за нього взялась літературна агенція "Піраміда" ‒ і один за одним вийшли "Львівська сага", "Дерево Бодхі" й "Січкарня", яку подавали на премію "Книга року ВВС". Нещодавно з’явилася найновіша ‒ "Короткий путівник із галицького сексу" ‒ теж у ЛА "Піраміда". Попри слово "секс" у назві, роман лишився на периферії.
Яценка більше знають у Львові, ніж у Києві, він їздив на літературні стипендії в Європу, пише про Галичину, бо сам із Галичини.
Про що його книжки? Про родинну історію, про дух Львова, про переживання міста, минущість і забуття. Власне, про те, чим у пересічній свідомості характеризується "галицький магічний реалізм". Яценко атмосферно, затишно й природно пише про вічне. Такі книжки стають бестселерами й хітами продажів за умови хорошого піару.
Для тих, хто любить шукати паралелі серед "відомих": Яценко ‒ це схоже на Прохаська, але інакше, бо про Львів (у Прохаська ‒ про Карпати і Франківськ). Зрештою кожен регіон мусить мати свого "атмосферного автора". По Львів стоїть черга, і в ній просто так на першу позицію не вийдеш. Яценко ‒ далеко не найгірший варіант.
Кому радимо: читачам Прохаська, любителям Галичини.
Олександр Жовна (1960, Новомиргород, Кіровоградська обл.)
Олександра Жовну не знають. Живе він не в Києві, на столичних презентаціях та літературних вечорах не буває. Тридцять років працює вихователем у Новомиргородському інтернаті. Каже, що там атмосфера людей "із маленьким розумом і великим серцем". Пише кіносценарії, за якими зняли кілька фільмів ‒ "Партитура на могильному камені" (1996), "Ніч світла" (2004), "Секонд-хенд" (2005), "Маленьке життя" (2007). Режисером останнього був він сам.
2008-го літературна агенція "Піраміда" видала товсту книжку вибраного, написаного у 1990-ті, ‒ "Її тіло пахло зимовими яблуками". Доти у Жовни книжки виходили тільки в Кіровограді (й до Києва, здається, не доходили). Ця книжка — переважно про психічно неврівноважених, особливих і специфічних людей з неодмінною любовною лінією в сюжеті — не пішла в маси. В одному з інтерв’ю письменник розповів, що майже нічого не знає про сучасний стан літератури, більшість текстів існує "дрозофільно" ‒ з ранку до вечора; на слуху ‒ «кілька прізвищ, які пишуть один про одного». Саме через це його і не знають ‒ додам я. Література не знає про Жовну, а Жовна віддає перевагу тихій роботі.
2015-го та ж таки "Піраміда" видає другу його книжку, під назвою "Солодка ілюзія життя". Там, як і раніше, ‒ територія людей з особливою психікою, з особливим світобаченням і особливими переживаннями. У фокусі ‒ їх адаптація до "цього світу". Як його відчувають підлітки з інтернату? Як — знервовані опікуни підлітків? Схожі проблеми, схожі типажі, густий витриманий стиль. Думаю, він не зміниться, бо нема причин для його змін.
Кому радимо: шанувальникам несенсаційної, витриманої, вміло написаної психологічної прози старого зразка.
Володимир Діброва (1951, Донецьк)
Діброву можна було б оминути, бо він видає книжки не просто рідко, а вкрай рідко, та ще й з-за океану. Він викладач Гарварду, який виїхав з України в дев’яності й не повертається через сімейні обставини. Вчився у Києві, представник так званої київської підпільної альтернативи, перекладав Беккета, отримав за це премію. Написав три книжки в дев’яностих, ще три ‒ у двотисячних.
2002-го "Критика" видала товсте "Вибгане" ‒ власне, вибрані твори за 15 років. 2007-го журі "Книги року ВВС" неочікувано дало йому премію за "Андріївський узвіз" ‒ нетовсту повість-рефлексію киянина, що гуляє узвозом і осмислює своє загалом трагічне життя. 2013-го видавництво "Комора" видає "Переказки" ‒ збірку, умовно кажучи, коментарів до відомих казкових сюжетів. Така його літературна біографія.
Головна цінність Діброви ‒ в його, сказати б, шляхетній іронічності. Він уміє писати так, щоб читач не нудьгував. Чи то про те, як радянські персонажі у сімдесяті слухають "Бітлз" на тлі свого помороченого життя, чи то про "зайву людину" Бурдика, що народився в Києві й став "утраченим поколінням", створивши, проте, цикл творів про Леніна (серед яких ‒ "Чому Ленін не дожене черепаху" або "Ленін і вартовий"), чи то про казки, як-от нещодавно. "Переказки" ‒ не тільки коментарі до казок (бо це було б нудно), це той випадок, де з коментарів і казок усе тільки починається: ось нам розказують казку ‒ фахово, з акцентами в потрібних місцях ‒ а ось уже згадують про своє життя й про життя інших, як воно складається, як буває, коли яйце просте, коли золоте, коли не розіб’єш, коли мишка не приходить чи не туди махає хвостиком, і чому дві версії казки ‒ в одній яйце не просте, а золоте, а в іншій навпаки, і як би було краще для діда з бабою? Не знаєте? Ну то я вам зараз приклад із життя наведу…
Доза повчальності й зверхності ‒ мінімальна. Ніякого емігрантського снобства (див. вище). Просто історії, просто люди, просто іронія.
Кому радимо: тим, хто любить добре зроблені тексти.
Галина Пагутяк (1958, Залокоть, Дрогобицький район, Львівська обл.)
Галину Пагутяк видають, знають, читають, але світиться вона рідко. Вона авторка п’ятнадцяти чи шістнадцяти прозових книжок, її видавали різні видавництва, писати вона не припиняє і, в принципі, не сходить із раніше окресленої стилістичної стежки. Добре, що не сходить, бо так, як пише Пагутяк, і про ті речі, про які вона пише, зараз, здається, на належному рівні не пише ніхто, і якщо вона зміниться, її нішу не буде кому зайняти.
Сама письменниця вважає себе нащадком Влада Цепеша, графа Дракули, який належав до династії Басарабів, як і її мати. Пише на межі готики й магічного реалізму. Місце дії кількох книжок ‒ рідний Уріж, шляхетське село на Франківщині, куди родина авторки переїхала в її дитинстві. Пагутяк послідовно й ретельно опрацьовує міфологію, дослідила родовід і давніх предків і вже багато років лишається найпослідовнішою авторкою готичної прози. Усе починалося з "Записок Білого Пташка" ‒ тоненької майже-брошури, магічного майже-реалізму про звичайних людей, написаної дуже незвичайно, але ще не готичної, а просто одивненої. Потім був "Захід сонця в Урожі", де, власне, й вийшов на яв її рідний Уріж, населений духами, далі ‒ "Слуга з Добромиля" і "Урізька готика". Назви кажуть самі за себе.
Кому рекомендуємо: шанувальникам атмосферної української готики з потужним міфопоетичним складником.
Банди (Андрій) Шолтес (1973, Ужгород)
Банди Шолтес пише давно, і його давно знають ‒ щоправда, довгий час він був відомий лише на регіональному рівні. Живе він в Ужгороді, розмальовує футболки для себе й для відвідувачів різних музичних фестивалів і робить авторські сувеніри. Любить свій регіон, любить свою молодість, любить хороші ілюстративні футболки. З такими початковими даними він став відомим мережевим автором: його читають, коментують і люблять. Пише Банди російською, говорить українською, російською та угорською ‒ регіон зобов’язує.
Минулого року "Фоліо" видало роман "T-Shirtология. Общая теория футболки. Полутрикотажный роман". У ньому ‒ приблизно 250 малюнків різних футболок і приблизно стільки ж клаптикових історій, пов’язаних і не пов’язаних із ними ‒ про дівчат, хлопців і про те, що без творчості життя неможливе. Сюжет надто розпливчастий, щоб його чітко креслити, тому скажемо просто ‒ це книжка про молодість, і написи на ілюстративних футболках там смішні. Це майже арт-бук. Погодьтеся, це принаймні оригінально.
Кому рекомендуємо: любителям книжок із малюнками.