Щодо живих класиків – усе, загалом, цілковито ясно. Сергій Жадан напише-таки свій роман про Махна і ще кілька якісних «східноукраїнських» прозових текстів, лірика його буде дедалі чіпкішою, всеохопнішою та популярнішою, концерти з «Собаками в космосі» збиратимуть стадіони (або принаймні великі площі). Іздрик видасть іще кілька збірок прекрасних віршів на межі щемкої ніжності та метафізики, DrumТиатр випустить нарешті альбом і почне виступати у нічних клубах. Юрій Андрухович продовжить співпрацю з театрально-музичними проектами і навряд чи замахнеться на ще один великий роман, проте активно писатиме колонки. Тарас Прохасько і далі буде виконувати унікальну психотерапевтичну функцію в українській прозі, лікувати Карпатами, травами та плетивом слів.
Натомість значно важче дати собі раду з величезною палітрою молодих, що постала у нашому літпроцесі за останні сім-десять років. Поезія стала певною мірою трендом, і тут, напевно, можна говорити про якийсь суто український феномен популярності молодих поетів. Навіть збірки їхні продаються, хоч і маленькими тиражами, – поети стали читати вголос, виступати, брати участь у перфомансах, і таким чином успішно «продають самі себе».
Але що з того всього залишиться у вічності? Як розпізнати у збірці перспективу майбутніх читацьких відкриттів, повні зали слухачів і черги за автографами? Коли починаєш гортати переліки українських письменників до 35-ти і шукати імена, які розраховуєш побачити у перших рядках за 10-20 років, – огортає тотальна непевність. Наприклад, Андрій Любка майже стовідсотково буде утримуватися «на язиках» не тільки шанувальників художньої літератури, але і ширшого кола читачів. Помітна присутність у ЗМІ, активний самопіар у соцмережах, провокативні маркетингові ходи у книговиданні – і можемо бути певні: Любка буде з нами. А як із тими, хто значно менше любить сцену і не знається на рекламі?
Тож дібрати п’ять найперспективніших українських авторів до 35-ти було досить складно. Поданий нижче перелік – максимально суб’єктивний. Його аргументація – читацькі відчуття, а також вибіркове соцопитування дуже обмеженого кола експертів (ішлося, радше, про перевірку власних відчуттів, аніж про якусь репрезентативну вибірку). І так склалося, що цей перелік – цілком жіночий.
Чоловіки-письменники «зійшли з дистанції» не через гендерну вибірковість, а просто тому, що тексти жінок-письменниць у цій віковій категорії справді обіцяють більше. Можливо, це така собі компенсація за те, що у сучасному «загальновизнаному» українському літературному каноні жінок натомість майже немає.
Софія Андрухович
Основне очікування тут – це, звісно ж, новий історичний роман «Фелікс Австрія», що вийде незабаром у ВСЛ. Майбутній видавець Мар’яна Савка, читаючи рукопис, не стримувала захоплення і ділилася щирими компліментами у себе на фейсбуці. Попередній великий текст Софії теж викликав чимало обговорень – але радше моралістичних, аніж літературних.
«Сьомга» навряд чи могла називатися романом у повному сенсі цього слова – для того бракує сюжетних ліній і добре виписаних героїв. Тим не менше, окремі вставні оповіді були дотепними, часом драматичними, і привертали увагу читача. «Сьомга» сподобалася переважно тим, для кого описані у книзі досвіди були важливими, замовчуваними і потребували художньої рефлексії. Тема жіночої сексуальності – не надто глибоко опрацьований сегмент укрліту, тому природно, що відвертість Софії Андрухович викликала захоплення і катарсис у одних і праведне патріархальне обурення у інших.
Але треба віддати належне: будучи донькою самого Патріарха (хай і БуБаБу), не кожна на таке письмо наважиться. Проте історичний роман – це твір цілком іншого ґатунку, і цікаво буде побачити, чи зможуть глибинні екскурси всередину себе перетворитися на справжнє занурення в атмосферу Івано-Франківська початку століття. У інтерв’ю з приводу нової книги письменниця каже, що «спробувала уявити, відтворити проживання» кожної миті тих часів: читала підшивки старих газет, історичні монографії, кулінарні книги та мемуаристику. Тож маємо вагомі підстави очікувати детальної та медитативної історії побуту за часів бабці Австрії. Щоправда, і в цій темі криється небезпека: міф довоєнного Станіславова вже плідно розпрацьований у сучасній українській літературі, і тут важливо буде не потонути у сентиментах, особливо враховуючи, що це рідне місто авторки.
Катерина Бабкіна
Бабкіної останнім часом так багато, що вартувало би згадати її у передмові поруч із Любкою і не зупинятися на деталях – усім і так ясно, що вона не зникне з літературного горизонту у найближчому майбутньому. Але відзначити її все-таки варто.
По-перше, тому, що Бабкіна пише багато, і є шанси, що вона випишеться, і то досить скоро. По-друге, у дусі нашої традиції побутового порівняльного літературознавства Бабкіну називають «Жаданом у спідниці» – а це, погодьтеся, не найгірше порівняння. І цілком виправдане: мотив подорожі, добрі цигани в багатоповерхівках, трошки магічного реалізму в сучасному жорстокому світі, беззахисна інфантильна головна героїня, «це і є життя» – усе навпростець прийшло у «Соню» (останній роман Каті Бабкіної) з Жаданових історій. Тим не менше, світ цього тексту тримається купи – хоч і виглядає трошки іграшковим і надуманим. Хочеться вірити, що чим більше буде чесного життєвого досвіду в письменниці, тим справжнішими будуть її дівчатка (поки що схожі на барбі) та їхні чоловіки (поки що схожі на суперменів з серіалу «Секс і місто»).
Катя активно працює з поезією і драмою, зі сценаріями і публіцистикою, і у сфері самопіару також – може, звідси ще одне її порівняння ‒ з Вірою Полозковою. Вірші останньої вже почали виходити з орбіти особистого самокопання, тому є всі шанси, що і Бабкіній рано чи пізно стануть справді щиро цікавими інші люди. Тоді маємо всі шанси прочитати щось поетичне і легке, проте більш повне і виписане, аніж «Соня». До речі, я би сподівалася від Каті здобутків саме у прозі. У поезії її «жаданівські» інтонації та прийоми наразі ще не минають і з огляду на розповсюдженість цього тренду в сучасній українській ліриці можуть затриматися надовго.
Катерина Калитко
Якби Україна перенеслася на Балкани або хоча би трохи посунулася на південний захід, Катерина Калитко опинилася би тоді точно на своєму місці. Між Вінницею і Сараєво виникає її текст: як джерело у долині між гір – щоб потім вигадливо витися поміж каменями і зеленню. Більш відома як поетка – торік вийшла її п’ята збірка «Сезон штормів» – Калитко постійно займається перекладами літератури Боснії і Герцеговини (що відчутно позначається на її текстовому світі). Втім, у своєму блозі письменниця нещодавно опублікувала нову прозу (єдина її книга малої прози «М.істерія» вийшла 2007-го) – і ця свіжа «Вода» тільки підтверджує великі надії на цікаве продовження. І «Сезон штормів» (із його плавною оповідною поезією), і «Вода» (з цікавим сюжетом і легкою течією оповіді) переносять читачів у яскравий, барвистий, міфічно-історичний світ, переповнений запахами і кольорами, історіями і драматизмом. Якби читач мав право щось просити у автора, то я би просила Катерину Калитко не зупинятися і вигадувати далі ці дивні оповіді, які після прочитання продовжують жити і тривати у твоїй голові, приходять у сни і розгортаються неочікувано і поетично.
Галина Ткачук
Авторка вже шести книг, номінант багатьох поважних премій дитячої та дорослої літератури, стипендіатка Gaude Polonia Галина Ткачук, тим не менш, лишається не особливо публічною і, як наслідок, недостатньо відомою сучасним українським читачам. Хоча дитячих авторів зазвичай не включають до загальних переліків і виносять окремим рядком, у випадку з цією письменницею дитяче і доросле органічно співіснують у одній особистості і в одних текстах.
«Славка» – як на мене, найкраща книжка авторки, збірка повістей та оповідань – занурює відкритого читача у щось позасвідоме. У ті часи, коли діти ще мають прямий зв'язок з космосом, світ навколо існує за твоїми власними законами, чарівні киреї можна знайти прямо під Бояркою, до дорослих ти ставишся поблажливо, бо ж вони вже всього цього не бачать і тому багато чого не розуміють. «Наївне говоріння» (саме так називає оповідну манеру «Славки» Богдана Матіяш) не спрощує дитячих історій – воно робить їх щирими і дуже мудрими. Адже в якій серйозній і дорослій книзі можна було би прочитати таке:
«Лютий задумавсь і сказав: — І взагалі — варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей.
Я задумавсь і сказав: — Наприклад?
Лютий задумавсь і сказав: — Наприклад: Радість Несказанна.
— Ну хіба що Радість Несказанна, — погодився я».
Остання книга Галини Ткачук «Вечірні крамниці вулиці Волоської» (2014) – теж дитяча, і вона вже зібрала з десяток позитивних рецензій від різноманітних критиків. Дорослим шанувальникам наразі лишається хіба перечитувати попередні твори письменниці, сподіватися на «велику прозу» в майбутньому, і щиро пірнати у дитинство.
Ірина Шувалова
У 2011 році її дебютну збірку «Ран» підносили і хвалили всі – письменниця отримала за неї чотири різні премії і незліченну кількість компліментарних відгуків. Писали навіть, що «такого в українській поезії не робив ще ніхто» (Світлана Богдан, «Український тиждень»). Тексти Ірини Шувалової насправді випадали (і зараз випадають) зі звичного ряду молодшого покоління українських поетів.
«Я маю сказати щось більше ніж маю сказати /мій рот кастаньєти» – і весь вірш ти чуєш ці скрекотання кастаньєт – у ритміці, настрої, звукописі («поцокай-но мною /поцокай»). Філософська і перекладацька освіти (до них тепер додалася ще і літературознавча) щедро позначилися на текстах Шувалової – це інтелектуальна поезія, наповнена, закручена і непроста. Водночас – дуже чуттєва і емоційна. Переповідати відчуття від цієї лірики – невдячне завдання, бо переказ працює ще гірше, ніж спойлер до фільмів. Тому можна хіба порадити почитати той самий уславлений «Ран» (якщо його ще можна десь знайти, звісно). А коли говорити про перспективи цієї поетки, то хотілося би чекати від неї нарешті наступної збірки. Останній рік Шувалова провела на навчанні у США, і можна сподіватися, що за цей час набралося достатньо текстів та емоцій, аби перевершити задану першою книгою високу планку.
Звісно, будь-які рейтинги і топ-переліки (та ще й такі футурологічні, як цей) – умовні. І нічого насправді не обіцяють, а лише проектують одну з бажаних реальностей – як і усяка хороша література, врешті-решт.