ГлавнаяКультура

Менше пафосу: українські книги про Майдан

Українська революція у буквальному сенсі почалася з тексту – маленького повідомлення у фб, яке стало спусковим гачком усієї наступної низки подій. Потому текстів було створено надзвичайно багато – художніх, публіцистичних, емоційних та аналітичних. Ще ніколи Україна не транслювала у світ стільки власного текстового продукту – окрема армія волонтерів-перекладачів забезпечувала доступ найважливіших думок до іншомовного читача. Фейсбук став основним українським комунікаційним середовищем, і посів місце найвпливовішого ЗМІ: офіційні заяви, відозви, свіжі колонки та аналітика найшвидше з’являлися там, а вже потім – на сторінках видань та у випусках новин.

Потужний інформаційний потік української революції був настільки стрімким, що читач топився у ньому, щойно ступивши. Мабуть, саме це інспірувало багатьох видавців увічнити окремі, найбільш важливі (на їхню думку) тексти у паперовому варіанті. Кількість книг, присвячених Майдану, зростає у геометричній прогресії. Переважна більшість з них – недешеві (а швидше навіть подарункові) видання, щедро здобрені численними фотографіями. Проте, тільки деякі викликають справді читацький інтерес, а не просто патріотичний порив «придбати на пам’ять».

Фото: book-ye.com.ua

Найпершими на полі постмайданних антологій з’явилися дві збірки видавництва «Discursus» (с. Брустурів, Івано-Франківська обл..). «Євромайдан. Хроніка відчуттів» та «Євромайдан. Лірична хроніка» вийшли навесні (навіть вжита у назві прикладка «євро» вказує на час, коли це ще було актуально). Укладач колекції есеїв Тараса Прохаська, Івана Ципердюка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Винничука пішов безпрограшним шляхом: Василь Карп’юк не вдавався до пафосних та нудних передмов, не інтерпретував і не тасував – словом, не зіпсував початково якісних текстів від визнаних українських авторів. Вже публіковані раніше у «Галицькому кореспонденті» та сайті ТСН, вони створюють цікаву перспективу при повторному лінійному прочитанні тепер, особливо з огляду на вказані у книзі дати публікацій. Часами читати болісно, часами зауважуєш, що несвідомо почав кивати автору – «так-так, так все і сталося…». Ця книга у м’якій обкладинці належить якраз до тих добірок «до читання», які матимуть цінність і у дальшій перспективі.

«Євромайдан. Лірична хроніка» – це невеличка поетична колекція на менш, ніж півсотні сторінок. Незазначений укладач (за яким все-таки вгадується той же Василь Карп’юк) відібрав до збірки здебільшого вірші вже відомих авторів, написані у революційні часи – і це значно підвищує якість збірки порівняно, наприклад, зі скандальною антологією «Небесна сотня», у яку зібрали просто все підряд.

Фото: www.chytomo.com

Понад 200 авторів, упорядкованих Лесею Воронюк під одну (досить неякісно здизайновану) обкладинку, становлять, на думку упорядниці, «унікальне явище не тільки в українській літературній площині, а й у багатьох інших – ментальній, духовній, соціальній». Це, та багато інших високих і патетичних формулювань, вжитих у передмові, різко дисонують з самим наповненням книги, виданої за підтримки канадської Кредитної спілки «Будучність». Можливо, сама ідея зібрати під однією обкладинкою усі без винятку майданні вірші – не така вже й погана (з точки зору фіксації виняткової історичної події).

Але це точно не дозволяє «з точки зору літературної та історичної цінності» цю книгу прирівнювати до антології Юрія Лавриненка «Розстріляне відродження», що без жодних сумнівів робить Леся Воронюк. Найбільший розголос поява цієї «народної книги» викликала не через свою виключну цінність, а через обурення: окремі матеріали були використані без вказівки та дозволу авторів. Потім, щоправда, конфлікт було вирішено, але неприємний осад таки лишився.

Фото: www.chytomo.com

Ще одна поетична добірка «Борітеся – поборете! Поетика революції» не вельми відомого досі харківського видавництва «Віват» презентує «сувенірний», проте якісний підхід до справи. У яскравому альбомі на фоні вражаючих майданних фото зібрані вірші, перевірені часом, з невеликим додатком сучасників. Книга починається з «Гімну» Івана Франка і закінчується Тичининим «Я утверждаюсь», зацитованим у недавній президентській промові до Дня Незалежності. Між тим – Леся Українка, Шевченко, Стус, Плужник, Вінграновський, Олесь, Олійник, Драч; особливо співзвучно і сучасно читаються Теліга, Ольжич та Тичина (якого у збірці чи не найбільше). З сучасників до альбому потрапили Катріна Хаддад-Рокладай, Віктор Бойко, Василь Герасим’юк, Андрій Любка та Дмитро Лазуткін – хоч деякі з цих текстів різко випадають у порівнянні з класиками з сусідніх сторінок. Загалом, видання буде добрим подарунком – і так виглядає, саме для того і створювалося.

Так само подарунковим, але значно масштабнішим, є мистецько-культурологічний проект Антіна Мухарського «Майдан. (Р)Еволюція духу», виданий у двох версіях: альбомній (яка коштує близько 250 грн.) і бюджетній без ілюстрацій (близько 50 грн.). Книга, присвячена Народу України, як і майже всі постмайданні збірки та альманахи, презентується читачам як «одна з найперших спроб якнайповніше висвітлити, осягнути, осмислити історичні, філософські та культурні аспекти та проблематику революційних днів».

Втім, осмислення у ній – як і у інших – читач навряд чи знайде; бо для рефлексії потрібна дистанція, а її не може бути у текстах, писаних у самому вирі подій. Натомість, читач знайде тут чимало справді цікавої прямої мови, яка говорить сама за себе: від лідерів Автомайдану, сотника Парасюка, художників-революціонерів, Владислава Кириченка та багатьох інших. Немало у книжці і самого Мухарського – він написав чималий текст до мистецького розділу, а також є автором багатьох інтерв’ю. Тому у виданні, зробленому зі смаком і стилем, вчувається чималий пафос і революційний романтизм. Одна з упорядниць, Інна Корнелюк, у своїй передмові говорить: книга мала утвердити ідею, що історію творять непримітні герої. Та проект Мухарського лишає по собі якраз протилежне враження елітарності: він пропонує образ революції, «яку запалили митці».

Проте, людський вимір все-таки знайшов своє місце серед постмайданних книг. «Єлюди» Крістіни Бердинських без зайвого пафосу знайомить читача з галереєю найрізноманітніших портретів учасників революції. І ті, хто потім стане відомим (як Сергій Нігоян), і ті, кого більше не згадають у жодній хроніці, потрапляли у об’єктив телефону щиро зацікавленої журналістки.

Фото: book-ye.com.ua

Авторка не бачила у цьому вищої мети, і не планувала жодного проекту: звільнившись з «Кореспонденту» на початку листопада, Крістіна планувала творчу відпустку, а потрапила на Майдан. І почала записувати у своєму фейсбуці враження від людей на площі. Потім створила окрему сторінку. Потім волонтери почали її перекладати. Потім виявилося, що Єлюди/Maidaners читають 12 тисяч українських підписників та 18 тисяч англомовних. Від 1 грудня і до 4 квітня виникає своя історія – відома усім нам, проте тут виписана реальними людськими долями. Напевне, з точки зору художності ці історії не мають особливої цінності; але вони на це і не претендують. Світло, біль, радість і розчарування тут не потребують ані порівнянь, ані метафор – вони проступають самі собою, з кожного фото і коротких репортажних речень текстів.

Можливо, ту ж саму ідею увічнення простих героїв революції намагалися втілити і автори «книги-реквіему» «Небесна сотня», виданої (звісно!) у «Фоліо». На жаль, задум «щоб подвиг героїв Небесної сотні не був марним» має дуже мало спільного з кінцевим продуктом – добіркою коротких шаблонних журналістських заміток про кожного з загиблих, доповнених неякісними і часом абсолютно недоречними фотографіями з соцмереж.

Так само незрозумілим виглядає двомовний підхід: навіщо писати російською про хлопця з Дрогобича, невдало перекладаючи пряму мову родичів чи дописи з соцмереж? Значно органічніше було би писати російською про російськомовних, яких у цьому сумному переліку вдосталь. Там, де бракувало тексту, «дірки» затуляли повторними фрагментами вже використаних фото. Кілька разів у книзі наголошується, що список цей, на жаль, буде поповнюватися, і оновлення будуть публікуватися на спеціальному сайті. Очевидно, поки готувався основний матеріал, додалися ще інші факти – тому поза загальною логікою наприкінці додано список загиблих після 18-20 лютого: когось згадали тільки одним реченням, когось – текстом на сторінку.

Загалом, лишається враження навіщось виданого чорновика – недопрацьованого і стилістично, і за наповненням. І у цьому контексті передмови трьох святих отців на початку «Небесної сотні» виглядають як нечесний маркетинговий хід видавництва: потенційний покупець, швидше за все, сприйме їх як знак якості, явно незаслужений для такого продукту.

Фото: book-ye.com.ua

Цілісних книг, написаних одним автором як суцільний наратив, постмайданна література пропонує не так багато. Вагомою за обсягом спробою є «Гамбіт надії» Михайла Слабошпицького з підзаголовком «Україна: констатації, матеріали, виклики, сподівання». Найбільше у цій книзі власне констатацій: автор щедро доповнює власні розмисли текстами, популярними у часи революції. Планована Слабошпицьким «історії нашої хвороби, в якій ітиметься про державу, владу і те, чому всі ці ганебні речі з нами відбуваються» у процесі написання перетворилася на строкаті нотатки спостерігача, і не додає нічого нового для тих, хто і так постійно слідкував за розвитком подій та ідей революції. Закінчується том поширеним у інтернеті переліком позитивних парадоксів «Феномен Україна» – і це, певною мірою, показово свідчить і про усю трьохсотсторінкову історію.

Поодинокою, і тому особливо цікавою, є дитяча книга у цьому ряду – «Казка про Майдан» Христини Лукащук. Видана Видавництвом Старого Лева і прекрасно оформлена, вона пояснює наймолодшим українцям події зими 2013-2014 рр. у цілком міфологічному ключі – чорні птиці Зла беркути і породжені божими голубами працьовиті українці. І тут було би цікаво поговорити з самими її читачами: здається, цієї зими вони дізналися вже значно більше, і спілкуватися з ними можна дещо детальніше. Адже спосіб, у який ми розповідаємо цю історію дітям, значною мірою ілюструє, як ми самі її глибинно розуміємо. Те, що чорні беркути не прилетіли ззовні, а жили під зеленим явором пліч-о-пліч з самими українцями, може бути не менш важливим уроком майбутнього, ніж саможертовність людей на Майдані (до речі, дуже влучно втілена у ілюстраціях самої авторки).

***

Майже всі ці антології претендують на увічнення історичних подій, а отже, транслюють у майбутнє певну власну версію історії української революції 2013-2014 рр. Звісно, ми потребуємо і детального виписування нашого травматичного досвіду, і його ретельного всебічного опрацювання. Але навряд чи нашвидкуруч скомпільовані добірки текстів можуть виконати цю функцію. Тож наразі виглядає так: чим менше високих і пафосних слів вжито у анотації до книги про Майдан, тим більше шансів, що ніхто не намагається маніпулювати вашими патріотичними поривами у власних маркетингових цілях.

Євгенія Нестерович Євгенія Нестерович , Критик, журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter