ГлавнаяКультура

Куди заводять мрії

«Моя картина присвячена дуже актуальній у сучасній Японії темі геніальної дитини. Останнім часом у нашій країні щоденні відкриття нових геніїв щедро заповнюють передовиці газет. Ці діти ростуть як гриби. Один складає музику, інший пише вірші або співає і малює. Коли маленькі таланти підростають, про них більше ніхто і ніколи не чує. Мені захотілося уявити, куди йдуть ці діти-знаменитості і що з ними трапляється потім. Тому я зняв фільм про маленького Матісу. Дитина з багатої родини, і його батькові не бракує грошей, аби вдовольняти забаганки свого нащадка. Але ось бізнес прогорає, і батько накладає на себе руки. Матісу лишається сам, без грошей в кишені, одначе з твердим бажанням стати великим художником. Роки минають, він розносить газети, працює на фабриці і малює ночами, а слава все ніяк не приходить».

Цей коментар, який дав один з найвідоміших на сьогодні японських режисерів Такеші Кітано щодо свого останнього фільму «Ахіллес і черепаха», можна було б вважати вичерпним. Фільм дійсно починається як оповідь про маленького вундеркінда, чиї малюнки розхвалюють підлабузники, ласі до батькових грошей. Щойно татова фірма банкрутує – життя обертається зовсім іншим боком. Але найцікавіше починається якраз поза тим сюжетом.

Назагал, у житті навіть найталановитіших режисерів рано чи пізно настає період не то що б навіть спаду – радше, релаксації. Адже зафільмовано не одну чудову стрічку, славу здобуто, отже, можна дозволити собі певну гру з професією. Ось такими фільмами-забавками і були останні роботи Кітано: «Такешіз» (2005) і «Банзай, режисере!» (2007). Обидві картини майже цілком складалися із самоцитат і самокопань, і, відверто кажучи, здавалися просто розв’язанням проблем режисера за рахунок глядача. «Ахіллес і черепаха» так само спершу не давав приводу для оптимістичних очікувань. Але виглядає на те, що Кітано таки подолав власну кризу – можливо, навіть у такий дивний спосіб – фільмуючи невдале кіно.

Найзахопливіше тут – це пошуки Матісу самого себе. Аби досягти визнання, він мавпує знаменитих митців або старанно копіює загальновизнані стилі ХХ століття, починаючи від пізнього імпресіонізму аж до концептуалізму і постмодерну. Причому робить це з такою самовідданістю і фанатизмом, що руйнує і власне життя, і життя своєї родини. Матісу і виступає отим Ахіллесом з давньогрецького парадоксу, згідно з яким великий атлет ніколи не дожене повільну черепаху, позаяк на кожний крок героя черепаха відповідатиме своїм, хай маленьким, але поступом наперед. Матісу насправді женеться не за славою: він хоче видобути з мішанини стилів і технік оту чисту субстанцію мистецтва, котра і зробить його справжнім художником, – але у вирішальну мить суть вислизає, тікає від нього.

Так що, попри силу-силенну комічних моментів, у Кітано вийшла насправді трагічна історія. І кожний митець – байдуже, малює він, фільмує, пише романи, складає вірші, ставить спектаклі чи робить скульптури – з усією силою переживає цю історію у власному житті, варто лишень покласти перший мазок.

Источник: Дмитро Десятерик
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook