ГлавнаяКультура

Надто доброзичливе кіно

Про новий фільм відомого британського режисера Стівена Долдрі «Читець» складно писати в тому сенсі, що так чи інакше доведеться вступати в заочну дискусію з Американською кіноакадемією, котра, як відомо, дала виконавиці головної ролі Кейт Уінслет «Оскара» за кращу головну жіночу роль. Власне, до цієї ролі все одно доведеться повернутися пізніше, поки що ж спробуємо зосередитися на інших моментах.

Надто доброзичливе кіно

Отже, оповідь розгортається у Німеччині у двох часових планах: 1958-му та 1995 роках; поєднані ці, по суті, цілковито різні епохи через двох героїв - Майкла Берга (Девід Кросс, Ральф Файнс) та Ханну (Кейт Уінслет). У 1958-му він ще підліток, школяр, вона ж - молода, але вже зріла, не усміхнена, загадкова і вкрай приваблива для нього жінка. У наш час він - дорослий чоловік, успішний юрист, вона ж - всіма забута самотня ув´язнена.

Загалом тут всі умови для чергової лав-сторі, мелодрами про нещасливе кохання, якби не деякі (так і хочеться написати «обтяжуючі») обставини: адже Майкл - ще, по суті, дитина, тож дії Ханни є карним злочином - розбещення неповнолітнього. Однак то найменший з її гріхів. На сумлінні Ханни насправді ще й робота охоронцем у нацистських концтаборах. Вона мала відправляти засуджених до Аушвіца - на вірну смерть. До того ж вона разом зі своїми колегами-охоронницями, аби уникнути можливих проблем, дала згоріти живцем кільком сотням підконвойних євреїв, коли зайнялася будівля, де тих заперли на ніч. Жахливе відкриття приходить до Майкла вже у 1966-му, під час практики у правничій школі.

Насправді з цього могла б вийти дійсно серйозна, напружена, в певному сенсі навіть провокаційна драма, тим паче що Долдрі уважний саме до таких сюжетів, про що свідчить його фільмографія. У романі Бернгарда Шлінка і, відповідно, у сценарії Девіда Хейра такі можливості, вочевидь, закладені. Однак на екрані не реалізовані. Долдрі все зводить до мелодрами, до сліз, за якими нема справжньої трагедії. Можливо, тут не вистачило, якщо можна так сказати, акторських потужностей. З виконавцями ролі Майкла все гаразд. Що ж до Кейт Уінслет, то, віддаючи належне її красі та вмінню зіграти цілковито різні вікові стани - за це, мабуть, і дали статуетку, все ж доведеться зауважити: кат з неї вийшов кепський. Одних лише старанно насуплених брів недостатньо, аби зіграти людину, що не зморгнувши оком відправляла тисячі невинних у газові камери. Тут потрібна така глибина проникнення в сутність персонажа, така переконливість, які Уінслет просто не снилися. Важко собі навіть уявити, яка акторка могла б з тим упоратись, не втрачаючи почуття міри.

В будь-якому разі, зроблено те, що зроблено. Долрі зняв свого часу чудові картини про хлопчика, котрий всупереч всьому робить кар´єру балетного танцівника («Біллі Еліот), про життєву драму знаменитої письменниці Вірджинії Вульф («Години» з Ніколь Кідман у головній ролі), але коли треба було відтворити на плівці справжнє зло і понівечених цим злом людей - його режисерський талант дав збій. У Долдрі вийшло надто добре кіно - і саме тому не надто вдале.