ГлавнаяКультура

Демієн Хьорст: смерть як кітч

Провідна неділя, 26 квітня, київське Південне кладовище. Зазвичай на його величезній території, де заборонено садити дерева і ставити огорожі (хоча садять і ставлять), не так просто помітити живих людей. Алеями, вздовж яких завжди звалюють сміття, гуляють хіба що вітри та собачі тічки. І чорні брили надгробків у такі дні - це звичайні пам´ятники. Величезні чи крихітні, з хрестами чи без, із зображеннями та навіть цілими картинами чи лише з іменами і датами народження та смерті.

Демієн Хьорст: смерть як кітч
Фото: УНИАН

Але раз на рік - на провідну неділю - Південне кладовище разюче змінюється. Воно стає схоже водночас на Гідропарк та на PinchukArtCentre. Безкінечний потік людей, які снують поміж пронумерованими рядами; тут дуже просто зрозуміти, що таке справжня дезорієнтація на місцевості; могили розташовані щільно, тому місця між ними заледве вистачає, щоб родичі могли влаштувати свою тризну; добре, коли поруч - якесь занедбане поховання: можна повісити куртку на сусіднього хреста, а частину страв та пляшок розташувати на ближньому бордюрі. Люди п´ють і їдять, і всі вони стають елементами якихось химерних мистецьких композицій. І тоді ти звертаєш увагу, що зображення на пам´ятниках дуже пасують до того, що відбувається біля них. І недаремно десь поруч з´являється духовий оркестр, який - на прохання родичів - виконує композицію «Я люблю тебя, жизнь». Смерть як кітч зирить на тебе зусібіч підпилими очима, але не перетворюється на мистецтво. Південне кладовище залишається цвинтарем.

У той-таки час до галереї PinchukArtCentre тягнеться довжелезна черга: череп на темному тлі гостинно закликає киян на побачення з різновидом смерті як кітчу, який - на відміну від масового перформансу на Південному кладовищі - називається мистецтвом.

Ретроспективна виставка скандального контемпорарі-магната Демієна Хьорста «Реквієм» спонукає говорити про себе «так» або «ні». Сотня різноманітних робіт - інсталяція, скульптура та живопис - і настільки убоге, спрощене сприйняття. Ніби й не про мистецтво йдеться, а про службу ритуальних послуг - вони або потрібні, або поки що ні. Мистецтво Хьорста - потрібне. Інакше б не було десяти тисяч відвідувачів протягом перших трьох днів. Тобто людей, які сказали «так», - і пішли у PinchukArtCentre дивитися на повішену корову з виваленими тельбухами («Жадоба до наживи»), на знамениту розрізану акулу («Пояснення смерті» та «Заперечення смерті») й на інші твори кшталту «Шизофренічного генезису» (нержавіюча сталь, скло, голови корів, розчин формальдегіду) чи «Воскресіння» (скло, фарба, людський скелет).

У Хьорста дуже незвичні взаємини з мистецтвом. Звісно, його нікчемний живопис («Два на щастя», «Небеса зачекають») навряд чи міг би зацікавити світ, якби існував поза контекстом тварин у формальдегіді. Але й самі тварини - як і сигаретні недопалки на позолочених сталевих смужках - стають творами мистецтва лише тоді, коли тисячі людей кажуть «так».

Власне, мистецтво Хьорста - це кітч смерті у його наймерзеннішому, фінансово-медійному, прояві. Бо єдине, що він показує і продає людям, - це їхні власні фобії, жадання цинізму та відчуття збридження. Той емоційний букет, який безпосередньо пов´язаний із спогляданням мертвої плоті та її плодів, але в жодному разі не зі смертю. Скло і золото, простота і успіх - ось те дзеркало, в якому кітчева смерть подобається не лише сама собі, а й публіці. До того ж, обслуговувати її набагато приємніше, ніж виготовляти цвинтарні надгробки.

Можна було б трактувати череп, інкрустований діамантами, як безжальний вирок цивілізації, яка уможливила таке мистецтво, але Хьорст задовольняється «скромнішими» ужинками - він лише адекватно реагує на попит, а точніше - на технологію його стимулювання. Мовляв, якщо така можливість існує - гріх нею не скористатися. Навіть баран у формальдегіді каже «так».