«Ма». Документальна ода прифронтовій самотності

«Там музика грає, там снаряди падають», — промовляє героїня документальної короткометражної стрічки Марії Стоянової «Ма». Цією фразою можна влучно описати усе, що діється на екрані протягом 17 хвилин фільму. Хоча стрічка не про війну — радше про звичку до неї. І ця звичка постає тут лише тлом, на передній же план у «Ма» виходить самотність і щось до болю знайоме, ностальгійне та рідне.

Кадр з фільму "Ма"
Фото: opinionua.com
Кадр з фільму "Ма"

Цей короткий док — дещо хаотична нарізка із домашніх відео, знятих чи то на телефон, чи то на дешеву відеокамеру. Ці ролики головна героїня Зінаїда розміщує на своїй сторінці у фейсбуці. Такий собі привіт із рідного Донбасу доньці Зої, яка мешкає у Києві.

До таких віртуальних щоденників у соцмережах наших родичів багато хто з глядачів звик – і саме у цій щемкій знайомості пересічна історія відгукується глядачеві. Тож, цілком доречно, що постаті героїнь та їхні імена ми дізнаємося лише всередині стрічки, і то з профайлу фейсбуку. Обличчя Зінаїди ми так і не побачимо, та й Зоїне з’явиться хіба що на крихітній аватарці. Так кожен може відчути себе на місці героїв.

Ми бачимо лише оточення Зінаїди, через яку чітко проступає її внутрішня одинокість. З відео героїні можна відстежувати погоду, зміну сезонів і ритміку пострілів десь зовсім поруч. Ось героїня годує синичок на підвіконні, ось вишукує за слідами на снігу зайців, які хазяйнують взимку на дачному подвір’ї. Вона спостерігає з вікна багатоповерхівки за собачниками на пустирі, а, збираючи гриби у лісі, лякається, що «ненаші» можуть здалеку запідозрити її у диверсії.

Донька ж у цьому фільмі занадто зайнята своїм київським життям. Та серйозно винити її у байдужі не виходить. Знову ж таки — щось схоже кожен із нас бачив та переживав. За чергово-ввічливе «ма, ти дзвонила?» пробачаєш їй довгі гудки в слухавці Зінаїди.

Ця коротка документальна робота нагадує художнє кіно у своїй дещо сентиментальній реальності. Її ми бачимо у незграбних рухах камери Зінаїди, яка не завжди розуміє, чи вже розпочався запис, у тому, як вона свариться поза кадром і як смішно вітається із дворовим собакою. Цікаво, що в одній зі сцен склеєні відео постають у трохи іншому вигляді — ми бачимо ролик матері на екрані Зої. Донька переглядає сторінку, часом тицяючи на лайк і дещо ліниво пишучи коментарі.

У фільмі відсутні сторонні звуки чи музика. Глядача супроводжує лише голос матері, довгі гудки у її слухавці, вибухи десь далеко та короткі фрази доньки по той бік зв’язку. Це ще більше повертає до самотності — головного лейтмотиву стрічки. І до терплячості жити поруч із війною.

Цей фільм тримається на простоті й наївності, на легкій зйомці часом складної буденності, у якій усе –  навіть постріли, звичне. Саме ця простота позбавляє короткометражку дешевої гри на емоціях глядача. У таке кіно віриш і хочеш підтримати Зінаїду там, де це не зробила Зоя — наприклад, відшукати поміж хмаринками сонце й щасливе життя.

Авторка: Анастасія Нерознак.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram