Громадськість континенту мала підстави замислитися: чи справді військова сила є гарантом національної безпеки, чи, навпаки, джерелом нестабільності та небезпек? В більш щасливих регіонах світу збройні сили протягом багатьох поколінь суворо дотримуються своїх статутних обов’язків, однак мистецтвом тримання вояків під надійним контролем закону латиноамериканські уряди довший час не спроможні були оволодіти.
Протягом більш як століття свого суверенного існування Коста-Ріка була типовою латиноамериканською державою, історія якої насичена війнами, заколотами, розгулом збройної «самодіяльності» тощо. В 1948 р. чергове з’ясування внутрішніх стосунків обернулося кількатижневою громадянською війною, яка коштувала життя 2 тисячам костаріканців. В підсумку переможцем виявився лідер строкатої політичної коаліції Х. Фігерес Феррер. Він прийшов до влади, спираючись на підтримку військових, проте 1 грудня того ж року оголосив ошелешеним законодавцям країни й представникам дипкорпусу про свій намір ліквідувати армію, як національний інститут. Цього самого дня сеньйор Фігерес власноруч почав трощити кувалдою огорожу центральних столичних казарм Беллавіста, відповівши на застереження своїх більш обережних прибічників щось на кшталт «а чому би й ні?..».
Наступного року заборона створення професійної армії була зафіксована в конституції Коста-Ріки, а в 1986-му День ліквідації збройних сил був визнаний національним святом. Відтоді розвиток країни пішов шляхом, незнаним та незвичним для решти держав континенту – вже понад 70 років усі політичні протистояння в ній розв’язують винятково шляхом легальних, переважно парламентських процедур. Коста-Ріка перетворилася на острівець стабільності й відносного достатку в злиденному, зворохобленому конфліктами та злочинністю регіоні. В натовпах центральноамериканських нелегалів, які штурмують нині кордони США нема костариканців, натомість тисячі іноземців, нераз із найзаможніших країн світу обирають маленьку тропічну республіку своїм осідком.
Стабільність і високий рівень освіченості населення приваблюють іноземних інвесторів, відтак у традиційно аграрному експорті країни зростає частка електроніки, медичного обладнання тощо. Костариканці докладають великих зусиль, аби зберегти незайманим чарівне розмаїття свого природного довкілля. Вони використовують майже винятково «зелену енергію», вироблену сонячними, вітровими та гідрогенераторами. В країні склалася культура пацифізму: приміром, на честь знаменних дат парадною ходою замість військових проходять студенти – адже після ліквідації армії ті кошти, які раніше вкладалися у підтримання боєготовності були скеровані на розвиток освітньої сфери.
Чимало людей вбачають в костаріканському досвіді побудови демілітаризованого суспільства гідний приклад для цілого людства. Приміром, японський бізнесмен і філантроп Ріочі Сасакава під час одного зі своїх візитів до країни заявив: «Щаслива костаріканська мати, даючи життя, вона знає, що її син ніколи не стане солдатом». Однак при ближчому розгляді виявляється, що її щастя теж не є геть зовсім безхмарним…
Готуючи цей матеріал, автор використав зокрема минулорічну публікацію в костариканській газеті «La Nacion». Докладно описавши обставини прийняття в уже далекому 1948 р. історичного рішення про демілітаризацію країни, авторка тексту далі згадала спробу збройної агресії проти країни в 1955 р. з території Нікарагуа, коли, за її словами, зусилля уряду для ліквідації загрози були скеровані в двох напрямках: дипломатична активність і пересування військ у прикордонну зону. Але ж про які війська могло ходити, якщо армію вже від кількох років було ліквідовано?.. Далі більше: як виявилося, 12 різномовних розділів Вікіпедії містять інформацію про… збройні сили Коста-Ріки.
Отже, як виглядає в стислому вигляді військова історія країни, яка відмовилася мати власне військо?
Конституція 1949 р., заборонивши створення та утримання в мирний час постійної професійної армії, передбачила існування замість неї «цивільної гвардії». Станом на 1952 р. в ній було задіяно 500 осіб, озброєних переважно стрілецькою зброєю – це справді небагато, хоча для такої маленької країни… Тим більше що зі США регулярно надходили нові партії озброєнь – і, як виявилося, немарно. В 1955 р. гвардійці успішно відбили збройне вторгнення з нікарагуанської території, що стало приводом для закупівлі 4-х винищувачів «Мустанг». Сукупно з наступними поставками це дало змогу «цивільній гвардії» в 1964 р. сформувати вже цілу ескадрилью бойових літаків.
Доволі сумнівною в сенсі «пацифістського» статусу країни виглядала участь її представників, щоправда нечисленних, у такій суто військовій акції, як окупація в 1965 р. Домініканської Республіки. Пригадую просякнуту відчуттями болю й національної образи експозицію в історичному музеї Санто-Домінго, присвячену цим подіям…
Протягом наступних років в складі «цивільної гвардії» виникали дедалі нові відділи та підрозділи. В 1976-му вона вже нараховувала в своєму складі 5 тис. «багнетів», 6 літаків і 5 катерів, тобто за масштабами регіону була «майже армією». І мала, до речі, чим займатися – в 1977-му, переслідуючи сандиністів, кордони Коста-Ріки порушувала Національна Гвардія Нікарагуа. Після цього військові витрати країни було збільшено й сформовано, на додачу до цивільної, ще й т. зв. сільську гвардію – сукупно 8 тис. осіб.
В 80-х рр. США допомагали цій миролюбній країні бойовими літаками, вертольотами, катерами, військовими джипами, мінометами, гранатометами та іншим «суто цивільним» обладнанням. На місцевому ринку озброєнь тусувалися також Ізраїль, Тайвань, Аргентина, Венесуела, Чилі, Японія, Південна Корея, Іспанія, ФРН… Тривало створення нових підрозділів, у тому числі спеціального призначення й підготовка резервістів, зокрема за допомогою іноземних інструкторів. Закон 1985 р. дозволив уже майже 10-тисячній «цивільній гвардії» використовувати важке озброєння, в т. ч. артилерію й танки. Формально країна втримувалася від участі в збройних конфліктах, проте її причетність до збройного протистояння в сусідній Нікарагуа була секретом полішинеля. Мали місце й кілька збройних інцидентів, у ході яких підрозділи Коста-Ріки понесли бойові втрати загиблими та пораненими.
В 1993 р. загальна кількість збройних воєнізованих формувань країни сягнула 12 тис. осіб, а в 1996-му всі вони отримали спільне командування й єдину назву «Громадянські сили Коста-Ріки» (Fuerza Pública de Costa Rica). Сьогодні чисельність цієї структури сягає вже 19 тис. осіб (для порівняння: такі сусідні країни, як Сальвадор, Гондурас чи Нікарагуа постійно тримають при зброї по 25-30 тис. кожна). Мала місце спроба задіяти коста-риканських силовиків в Іраку, заблокована Конституційним судом через її очевидну невідповідність нейтральному статусові країни.
Ми жодною мірою не ставимо під сумнів ні щирість намагань костаріканців побудувати демілітаризоване суспільство, ні серйозність їхніх досягнень на цьому шляху, проте реальне життя, як відомо, вносить свої корективи навіть в найкращі наміри. Формально нейтральна країна теж мусить закупати зброю, готувати кадри силовиків, використовувати їх у певних ситуаціях і, так, зазнавати людських та матеріальних утрат, оскільки досягти цілковитого миру однобічним роззброєнням ще нікому не вдалося. Тож коли українцям намагаються навіяти думку про те, що «треба просто перестати стріляти», аби зупинити війну на Донбасі – згадаймо бодай досвід маленької, справді миролюбної країни в Центральній Америці, яка до того ж не має під боком великого божевільного сусіди.