)
Літак прорізав крильми біле простирадло хмар і перед очима постали квадрати ретельно оброблених ланів та гордо піднесені в небо верхівки пальм. Щедра земля, старанні господарі. «Ця країна має процвітати!» - вголос розмірковувала моя дружина по дорозі з аеропорту. «А ось і перші ознаки процвітання» - делікатно звернув я її увагу на купи сміття вздовж дороги. Екзотична країна «на краю світу» починала нагадувати далеку батьківщину.
Таких «нагадувань» виявилося згодом чимало. Сільські крамнички з напівпорожніми полицями. Рукописні оголошення на придорожніх стовпах про те, що на такому-то подвір’ї можна купити цемент, а в такої-то тітки – заправитися бензином. Нав’язливі «бігморди» політиків, які підозріло палко прагнуть стати для своїх співвітчизників провідниками у світле майбутнє. Переповнені маршрутки, вибоїсті шляхи, загорнуті в строкаті хустки сільські жіночки з важкими клунками, каплички вздовж доріг. Бідність у затінку розкошів, архаїка в добу тотальної модернізації.
Домініканці — народ гарний, привітний та приязний. У нашій подорожі зовсім незнайомі люди нераз допомагали нам щиро та абсолютно безкорисливо. Окремі малоприємні дисонанси не одразу вловлюєш у цій атмосфері загальної доброзичливості. Приміром, вам охоче вказують шлях до музею чи готелю, починають невимушену бесіду про пам’ятки, історію, життя-буття й годі вловити момент, коли таке «дружнє спілкування» починає тягнути за собою цілком конкретні (принаймні в очах вашого співрозмовника) фінансові зобов'язання. При тому ціна певної послуги, яку назвуть спочатку, майже ніколи не виявиться остаточною.
За підсумками перших днів напрошувався прикрий висновок: знання іспанської в багатьох випадках краще не демонструвати. Черговий «гід» однак купив нас тим, що почав розмову німецькою – мовою, яку я дуже люблю і в цій країні почути не сподівався. Відтак було твердо вирішено: для охочих поспілкуватися «на вільні теми» - Ukrainian only! Ця фраза, вимовлена зумисна неоковирною англійською (довелося потренуватися в готелі) забезпечила нам зрештою відносну свободу пересування та витрачання коштів. То була прикра свобода, оскільки нам вельми не вистачало якраз компетентного місцевого співрозмовника, здатного роз’яснити цікаві особливості історії країни та її сьогодення.
Лагідний клімат й обмеженість житлових площ спонукають домініканців проводити багато часу просто неба. Від глухого села до столичного барріо (міський дистрикт) повсюди можна бачити людей на лавках або розкладних кріслах, винесених на веранду, подвір’я чи просто на вулицю. Сусіди спілкуються з сусідами, грають у шахи чи доміно, не оминаючи нагоди послухати музику, поспівати чи потанцювати.
Молодь, ясна річ, шукає більш активних способів відпочинку. Своя машина тут доступна далеко не кожному, велосипед чомусь не тішиться популярністю, натомість справою честі кожного мучачо (парубок) є володіння мопедом або мотоциклом. Який домініканець не любить швидкої їзди! Правил дорожнього руху не вельми дотримуються, більше покладаючись на інстинктивне відчуття ситуації. Гонорові «вершники» відверто хизуються вродою своїх подруг, які туляться до них на задніх сидіннях, а в дещо старших пар між одним і другою примудряються розміститися ще й двійко-трійко гарненьких малюків.
Загалом у республіці робочі місця не є великим дефіцитом, однак далеко не кожне таке місце дає працівникові бодай скромний достаток. Утім, очевидні злидні тут побачиш нечасто, а жебраки «з простягнутою рукою» зустрічаються рідше, ніж в багатьох містах США. На користь країни та її народу промовляє й відносно спокійна криміногенна ситуація, що для Карибського регіону є радше винятком, ніж нормою.
Маленька держава принаймні за одним показником посідає дуже високі позиції у світових рейтингах – це вияви патріотизму її мешканців. На душу населення тут припадає така кількість пам’ятникової бронзи та монументного мармуру, яку не дозволяють собі витрачати на схожі цілі набагато заможніші країни. Дарма що видатні домініканці, як і «великі українці» мало кому відомі за межами свого острова. Вівтар Вітчизни, національний Пантеон, Музей Героїв, численні погруддя, монументи та кінні статуї можна побачити у кожному населеному пункті. А Пабло Дуарте, одного із «батьків-засновників» республіки ми жартома прозвали «тутешній Ленін», бо лише через малі розміри країни він поступається вождеві російських пролетарів за кількістю поставлених йому пам’ятників та названих на його честь об’єктів.
Найвища гора країни, звичайно ж, носить горде ім’я Pico Duarte; на її вершині встановлено погруддя засновника держави, над яким майорять національні прапори, а в грудні туди традиційно піднімаються домініканці, влаштовуючи патріотичні маніфестації. Місцевий гід зауважив однак, що воліє ходити на гору з іноземцями: до живої природи, яку не вельми шанують його земляки ті ставляться поштиво. При цих словах згадалися українські патріоти на полонинах Говерли. Мабуть, ми з домініканцями сповідуємо ту саму версію патріотизму, що в ній замилування національними кольорами сусідить із браком елементарної поваги до вітчизняного довкілля.
Нам не вдалося з’ясувати, наскільки така активна політика історичної пам’яті відповідає почуттям широких верств населення, але... Національний прапор, нераз і не один, тут можна побачити чи не на кожному подвір’ї. А ще автор цих рядків згадує свою нью-йоркську знайому Росіну, скромну вчительку математики й мати двох дітей, яка на питання про її native country завжди з ентузіазмом відповідає: «Я з Домініканської Республіки – найкращої в світі країни!». За що так люблять домініканці батьківщину – малозаможну, не завжди затишну, помережану соціальними розколами? На думку автора, в плеканні цього почуття важливу роль відіграють не лише природні принади острова, а й теплі сусідсько-родинні стосунки, щільність яких в українців помітно підупала протягом останніх десятиліть.
Якщо давніше минуле постає в уяві домініканців переважно у романтичних тонах, то недавня історія виглядає радше драматичною. В 30-50-х рр. ХХ ст. республіка пережила правління Р. Л. Трухільйо – одного з найодіозніших диктаторів континенту. Він лишив по собі вкрай негативні спогади, натомість ореолом героїзму та мучеництва оточено пам’ять борців проти його диктатури. Подібно як на сусідній Кубі, тут теж були свої Монкади, морські та повітряні десанти патріотів, партизанські бої у горах – для перемоги революції забракло хіба що власного Фіделя. Потім відбулася кривава громадянська війна, супроводжувана незграбною, образливою для національної гідності інтервенцією США, після чого ще довго тривав період нестабільності. Й лише протягом останніх двох-трьох десятиліть домініканці тішаться повним набором демократичних свобод.
Доба «бурі й натиску» залишила по собі принаймні два помітних наслідки. Першим з них є назви місцевих партій, які рясніють словами на кшталт «визвольна», «революційна», «робітнича» тощо, хоча під цими гучними брендами квітнуть банальні кумівство, корупція та нехіть до рішучих кроків. Іншим, набагато вагомішим спадком згаданої епохи є активна роль держави у економічному житті країни. Так, коли один з президентів продав був іноземцям три місцевих «обленерго», його наступник викупив і повернув у державну власність акції двох із них; влада воліє радше виплачувати величезні енергетичні субсидії, ніж випустити галузь зі своїх рук. Державна компанія виробляє половину домініканського цукру – головного продукту аграрного сектору. Вартість бензину й перевезень, розподіл площ під аграрними культурами, дорожнє будівництво – в цих та багатьох інших питаннях довіра місцевих урядовців до ринкових чинників є далеко не безмежною.
Щільна державна опіка над господаркою має свої недоліки, породжуючи, приміром, значні втрати енергії (тут республіка входить до п’ятірки світових «лідерів») чи нерідкісний брак пального на автозаправках. Але при тому ціни найважливіших продуктів та послуг залишаються низькими, магазини заповнені товарами місцевих виробників, економіка динамічно зростає... Й дивна річ – ніхто не виганяє Домініканську Республіку з ВТО, не відмовляє їй у кредитах, не звинувачує в смертних гріхах протекціонізму!
До таких традиційних «брендів» острівної країни, як ром, пляжі, гарні жінки сучасність додає нові акценти. Приміром, чудові автостради, які, з’єднавши головні міста, починають проникати у віддаленні райони. Гарне й охайне столичне метро – наразі працюють лише дві лінії, але згодом їх буде п’ять, бо за розмірами Санто-Домінго не поступається Києву. Ґрунтовні шкільні підручники з фізики й хімії – дисциплін, які в школах США та низки латиноамериканських країн «розчинені» в загальноописових sciences. Якщо ці окремі ноти зіллються в єдину мелодію поступу, майбутнє Домінікани буде таким же погідним, як світанок над Карибським морем. Дав би то Бог — цим людям і цій гарній країні!
