Сьогодні в містах проживає понад 50% жителів планети. До 2050 року цей показник за прогнозами сягне 70%. Ми досі думаємо про політичну карту світу категоріями держав. Хоча, ймовірно, більш доцільно починати розглядати її крізь призму мегаполісів.
В Середньовіччі говорили, що «повітря міста робить людину вільною». Тепер можна сказати, що інфраструктура міста робить життя людини комфортнішим, створює більше можливостей. Так, сучасні технології дозволяють дистанційно працювати «на місто» навіть перебуваючи у селі. Але вони не здатні перенести в села міську медичну, освітню чи рекреаційну інфраструктуру. 3 000 000 землян, які щотижня полишають свої села заради міста – тому підтвердження.
Люди рухаються в мегаполіси заради комфорту та безпеки. Але наївно уявляти, що все це існує в місті «за визначенням». Протести, які охопили великі міста США, – хороший привід замислитися про те, як уникнути помилок урбанізації – чи, принаймні, мінімізувати їх.
Те, що сьогодні відбувається в Америці, ще в 2017 році описав Річард Флорида у своїй книзі «Криза урбанізму». Автор, затятий урбаніст і оптиміст у минулому, звертає увагу на кризу класичної моделі урбанізму суперміст.
Міста збільшують не тільки комфорт, але й суспільну диференціацію. 20% міського населення світу, яке живе у нетрях, все одно зазвичай має вищий рівень життя, ніж їхні сільські родичі. Проте людям властиво вимагати більшого. І умови нетрів, які ще вчора могли здаватися мрією для новоприбулого, за деякий час починають сприйматися як гнітюча соціальна несправедливість.
«Суспільна верхівка оселяється у місцях, що надають привілейований доступ до найкращих шкіл, послуг і економічних можливостей. Водночас решта отримує райони-об’їдки, котрі пропонують гірші варіанти усього згаданого і, відповідно, надають менше можливостей прокласти собі шлях у житті», – пише Флорида.
Якщо говорити про США, то 11 доларів за годину роботи десь в підсобці Walmart може здаватися непоганою survival job для початку. Але немає нічого тривалішого за тимчасове: значна частина мешканців так і залишається на «мінімалці» – без медичної страховки, власного житла, без шансів його придбати. І без особливих перспектив для дітей, які підростають та вимушено повторюють шлях батьків. Коло замикається, соціальна напруга зростає. І це в Америці, яка може здаватися «землею обітованою». Але ті самі проблеми властиві й іншим містам світу. В тому числі, українським.
Деякий час підтримувати видимість соціальної стабільності ще можна силами поліції. Але це – дуже коротка «стратегія». Навряд чи одного дня ми хочемо прокинутися та виявити, що наші вулиці перетворилися на Каракас, Сан-Паулу чи Детройт.
У великих містах соціальна нерівність часто поглиблюється через кластеризацію міського простору. Очевидно, що якщо в одному місці будувати тільки «елітні мікрорайони» за парканами, а в іншому – бюджетне житло, то ці райони замкнуться в собі, плекаючи неприязнь один до одного.
Річард Флорида вважає, що виходом із цієї «урбаністичної кризи» є інвестиції в міську інфраструктуру (в першу чергу, муніципальний транспорт), доступне житло в різних районах міст, в т.ч. – центральних, реформування законодавчої бази щодо зонування та будівництва (а також податкової політики) таким чином, щоб кластери не ділили людей, а давали доступ до рівних можливостей. І, звісно, розширення прав і можливостей громад для посилення їхніх власних економік.
Українські великі міста, насамперед Київ, за своїм рівнем розвитку сьогодні нагадують європейські 1970-80-х рр. Якщо ми подивимося на київські затори та на фото, скажімо, Амстердаму п'ятдесятирічної давнини, то побачимо схожу картинку. Але Амстердаму вдалося змінитися та перетворитися на затишне місто каналів та велосипедів без погромів та соціальних криз.
Тож ми можемо йти далі еволюційним шляхом (або окремим «своїм»), традиційно запізнюючись на 50 років. Або спробувати перейти на стадію «урбанізму для всіх» спільно з розвиненими державами.
Адже, за Флоридою, «світовий прогрес тепер рухають не природні ресурси чи великі корпорації, а здатність міст концентрувати талановитих людей, надаючи їм можливість об’єднувати ідеї та зусилля, що масштабно розширює інновації та примножує продуктивність».
Я переконаний, що Київ й інші великі міста України цілком здатні посісти своє місце на політичній карті міст ХХІ століття. Але для цього нам потрібно скористатися наявним світовим урбаністичним досвідом – і створювати сучасні агломерації без болісного шляху власних спроб та помилок.