Під час згаданого опитування старожили нарахували в Ірпені 10 парків. Але насправді до листопада 2014 року відпочивати і гуляти з дитиною можна було лише в одному місці – у парку ім. Заріфи Алієвої, створеному представниками азербайджанської діаспори. Усі інші так звані парки насправді були занедбаними чагарниками між житловими масивами, де панували безпритульні собаки, молоді люди зі шприцами і любителі оковитої.
У листопаді 2014 року ми відкрили перший сквер і назвали його іменем видатного ірпінського художника Володимира Сидорука. Через два тижні відкрили сквер на вулиці Миру, на день Святого Миколая – парк імені Володимира Правика, у березні – дитячий сквер біля нової дитячої поліклініки, а у квітні 2015-го – парк Дубки. Щодо останнього довелося вирішувати непросту задачу повернення землі громаді – бо частина паркової території була вже приватизована.
Потроху почали впорядковувати парк Перемоги: збудували там мотузковий парк, облаштували куточок для вуличних воркаутів, оголосили конкурс на проект повної реконструкції паркової території. Паралельно домовлялися про повернення місту ще однієї приватизованої зеленої ділянки, яку громадські активісти назвали парком Стельмаха і прикрасили відповідним банером. Нарешті, ми знайшли порозуміння з її власником і маємо результат – наступного року займемося впорядкуванням іще одного міського парку. Можливо, це буде дитячий парк ім. Стельмаха. У будь-якому разі назву буде винесено на обговорення.
Прикро, але іноді, особливо у фейсбуці, зустрічаю закиди на свою адресу, щодо несвоєчасності будівництва парків і благоустрою міста. Нібито під час війни є більш нагальні питання. Але я переконаний, що парки – це не розкіш і не піар. Бо бруд і безлад навколо породжують бруд і безлад у головах. Наша ж мета – здорова громада і здорове місто, де хочеться жити і творити. Для цього місту потрібні не лише потенціал і можливості, а й особлива аура. В Ірпені її створюють парки.
