Дуже показовий приклад “кнопкодавства” вдалося зафіксувати під час чергової сесії облради, що відбулася 17 липня. Двоє “ливтинівців”, до речі, керівники потужних агрогосподарств Петро Іващук і Володимир Марченко так “бажали” картку свого однопартійця, що не могли її поділити між собою. Перший голосував чужим апаратом з карткою більшу частину сесії. На резонансне голосування (розглядалося звернення до президента щодо закону “Про засади державної мовної політики”) “пульт” відсутнього колеги опинився на робочому місці Марченка.
Були помічені у зловживанні депутатським становищем і два заступники голови Хмельницької облдержадміністрації Леонід Гураль і Микола Катеренчук, котрі у раді представляють фракцію Партії регіонів. Між іншим, пан Катеренчук не лише голосував чужою карткою, а й зайняв місце колеги Галини Червонюк.
Що стосується правових “запобіжників”, що розвінчують міфи українського “кнопкодавства”, то все чітко, лишень було б бажання у депутатів дотримуватися відповідних правил гри. По-перше, четверта частина 49-ї статті закону України “Про місцеве самоврядування”, говорить: “Депутат зобов’язаний брати участь у роботі сесій ради, засідань постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано”. Уважно: не сусід депутата по робочому місцю, а сам депутат.
По-друге, закон “Про статус депутатів місцевих рад”, діє з 2002 року, передбачив ланцюжок зобов’язань для місцевих слуг народу. А саме, 18-та стаття практично копіює статтю 49 закону про місцеве самоврядування, чим вкотре наголошує на персональній відповідальності.
Стаття 19 Закону України “Про статус депутатів місцевих рад” ставить перед фактом: “Кожний депутат місцевої ради у раді та її органах, до складу яких він входить, має один голос”. Один!
У доважок даємо третю частину 20-ї статті цього ж закону: “Депутат місцевої ради зобов’язаний бути присутнім на пленарних засіданнях ради, засіданнях постійної комісії та інших органів ради, до складу яких він входить”.
