Українські журналісти поки лише нарікають на закритість державних структур, які створюють додаткові перешкоди та обмеження щодо візитів та зйомок у зоні АТО. Переважна більшість репортажів досі журналісти робили саме із добровольчими батальйонами: з ними було простіше домовитися, вони брали журналістів на операції, спілкувалися, давали коментарі та загалом були більш активні у роботі з пресою. Це, до речі, одна із причин, чому саме про добровольців у ЗМІ з'являлись і різні негативні історії – власне саме тому, що вони були більш відкритими до преси, а тому й оприлюднена інформація була дуже різною.
У держави єдиної стратегії співпраці зі ЗМІ в умовах військової агресії немає, попри створення профільного Міністерства інформації. Максимальний рівень доступу, що досі був – окремі короткочасні завчасно сплановані і погоджені показові візити, зйомки на навчаннях або «протирання штанів» у штабі АТО. Упевнено можна стверджувати, що найкращі військові репортажі з часів початку АТО були створені без організаційного супроводу МО.
З грудня виникла необхідність також отримувати та постійно поновлювати спеціальні прес-карти для роботи у зоні військових дій. Остання новація – проект Embedded journalists, за яким журналіста закріплюватимуть за певною військовою частиною, яке Міноборони реалізуватиме спільно з Мінінформполітики. Окремі журналісти уже відреагували на нововведення: Леся Ганжа, наприклад, пише у Facebook, що проект передбачає доволі «жорсткі умови щодо здоров'я та страхування» і вважає, що через вимоги до журналіста мати страховий поліс «перевагу матимуть медіахолдинги і великі ЗМІ, а «решті доведеться самим купувати собі страхування, а це додаткові непотрібні витрати».
На практиці, з самого початку бойових дій очевидним стало бажання влади контролювати, нехай і невдало, поширення інформації: неодноразово Міноборони зверталось до громадян із закликом не поширювати інформацію про пересування військової техніки, базування військ тощо, а саме відомство було звинувачене у приховуванні, викривленні правдивої інформації про події на фронті. З одного боку, це ніби потрібно для безпеки проведення операцій, однак чи справді це виграшна стратегія?
Зимовий скандал з українськими комбатами, котрі привезли до США фото з Грузії як докази військової агресії РФ в Україні тільки підтвердив: ніякої стратегії насправді немає, тож іноді справді «краще мовчати, ніж говорити». Однак треба бути готовими і до того, що як держава ми дуже багато втрачаємо, «провалюючи» нашу комунікацію зі світом.
Минулого тижня до Києва у рамках Інформаційної кампанії «Сильніші разом!» приїздив колишній прем’єр-міністр Словенії Янеш Янса, який також протягом 1990-1994 рр обіймав посаду Міністра оборони, зокрема і під час війни Словенії за незалежність у червні-липні 1991.
Одним із головних факторів швидкої перемоги словенців пан Янша вважає відкритість словенської армії до західних медіа у критичні моменти військових дій. «Словенській армії знадобився 1 тиждень, аби кардинально змінити імідж про себе, просто допустивши до роботи іноземні медіа без обмежень: ми показали, що не використовуємо зброю проти цивільних, що ми є стороною, котра захищається» - коментує події літа 1991-го політик.
У своїй книзі «Творення Словенської держави 1988-1992 рр» Янша наводить свідчення молодого офіцера Югославської народної армії, який переповідає історію розстрілу двох австрійських журналістів. Югославські військові сприйняли журналістів за військових через труби, що стирчали з їхнього авто, попри те, що на ньому був напис «преса».
Завдяки роботі міжнародних журналістів «цей розстріл було знято і вже не було ніякої можливості заперечувати його» - коментує ту історію пан Янша. Словенський політик вважає, що «відкритість – чи не головна зброя, яку обов’язково мусить застосовувати Україна»: «ви захищаєте країну всередині своїх кордонів, правда на вашому боці, але ви маєте бути відкритими та чесними. Якщо помиляєтесь, то теж маєте про це сказати, відшкодувати заподіяні втрати тощо. Якщо ви брешете - однаково всі про це дізнаються, але довіру уже буде втрачено».
В Мінінформації у свою чергу запевняють, що вони використовують найкращих досвід НАТО у співпраці із журналістами. Та чи готові міністерства забезпечити ті рівні доступу до інформації, які потребує українська та міжнародна спільнота?