Сьогодні все змінилось.
Юлія Тимошенко посіла перше місце у «Першому рейтингу популістів і брехунів в українській політиці від VoxUkraine». У першій п’ятірці також опинилися троє представників «Опозиційного блоку» (колишньої «Партії регіонів»): Вадим Рабінович (2-е місце), Юрій Бойко (3-є) і Олександр Вілкул (4-е), а замкнув її лідер парламентської фракції «Самопомочі» Олег Березюк.
Той факт, що троє з п’ятьох найбільших брехунів української політики представляють «Опозиційний блок» (колишню «Партію регіонів» на чолі з дискредитованим колишнім президентом Віктором Януковичем), не має дивувати. Однак те, що перше і п’яте місця посіли прозахідні політики (Тимошенко і Березюк), змушує нас замислитись, чи дійсно вони та їхні політичні сили («Батьківщина» і «Самопоміч») віддані європейським цінностям.
Соціалістичні й популістські погляди Тимошенко найяскравіше проявляють себе в її відчайдушній критиці продажу земель сільськогосподарського призначення (створення вільного ринку землі) й іноземних інвестицій в українські газопроводи.
Приватизації земель, окрім Тимошенко, також опонують «Опозиційний блок» і Соціалістична партія. Серед них саме Тимошенко найбільш завзято відстоює продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, попереджаючи, що інакше «розпочнеться велика громадянська війна аграрної мафії проти фермерства». Тимошенко також ініціювала кампанію зі збору підписів за проведення референдуму проти земельної реформи, в разі запуску якої вона лякає настанням голоду чи навіть чогось гіршого.
Тимошенко також виступає проти будь-яких іноземних інвестицій – західних чи російських – в українську газотранспортну систему (ГТС). На думку Тимошенко, європейське управління українськими газопроводами означатиме ледь не зраду національних інтересів України. Однак, на думку аналітиків “VoxUkraine”, Україна як член Енергетичного співтовариства ЄС має заохочувати європейських інвесторів вкладати кошти в українську ГТС, аби її газопроводи зберігали свою комерційну привабливість, особливо зважаючи на побудову «Північного потоку 2» з Росії до Німеччини. У 2006 і 2009 рр. газові конфлікти між Україною і Росією призводили до перебоїв у постачанні газу до Європи.
Тимошенко заявляє, що ГТС планують секретно передати в управління невідомій компанії. Насправді результати тендеру щодо права управління 49% української ГТС, в якому візьмуть участь іноземні компанії (десять європейських корпорацій уже висловили інтерес долучитись до цього тендеру), визначить український уряд. Далі це рішення має ратифікувати Верховна Рада. «Батьківщина» голосувала за закон про ринок газу майже одностайно (сама Тимошенко була тоді відсутня).
Іноземна компанія, яку обере уряд, може представляти лише державу-члена Енергетичного співтовариства або США. Оскільки Росія не входить до складу Енергетичного співтовариства і завжди активно критикувала його, російські компанії не мають права брати участь у тендері. Тому заяви Тимошенко про відсутність будь-яких гарантій, що українська ГТС перейде в управління «Газпрому», безпідставні.
Нема сумнівів, що Москва – незалежно від імені російського президента – завжди прагнула отримати контроль над колишніми радянськими газопроводами і зуміла досягти успіху в Білорусі, Вірменії та значній частині країн Центральної Азії. Водночас усі українські президенти, за винятком Януковича, протидіяли цьому.
Янукович погодився на російське управління українською ГТС як елемент угоди з російським президентом Володимиром Путіним у грудні 2013 р., згідно з якою Росія мала надати Україні «позику» в обсязі 15 млрд доларів. Створення газового консорціуму під контролем Росії було частиною плану Путіна щодо утримання Януковича при владі попри масові протести проти нього, забезпечення його переобрання на президентських виборах 2015 р. та приєднання України до Митного союзу, який з 1 січня 2015 р. перетворився на Євразійський економічний союз. Однак сподівання Путіна не справдились, оскільки Євромайдан завершився втечею Януковича з України і зміною вади в лютому 2014 р.
І українське законодавство, і документи Енергетичного співтовариства вимагають розділити управління різними частинами газового комплексу між різними суб’єктами. Відповідно, газопроводи більше не перебуватимуть в управлінні державної енергетичної компанії «Нафтогаз України».
Українська ГТС лишатиметься у власності держави, однак управляти нею буде іноземна компанія. Один із шести міфів Тимошенко, які спростовує “VoxUkraine”, стосується змішування докупи права власності та права управління. Її неодноразові виступи з цього приводу свідчать, що вона не розуміє різниці між цими категоріями. Уряд не планує передавати українську ГТС в іноземну власність. Насправді іноземна компанія управлятиме ГТС, яка лишиться у власності держави. Тимошенко навмисне плутає ці два поняття, зображаючи себе «захисницею» українських національних інтересів і суверенітету, яка бореться з корумпованими елітами.
Тимошенко також заявляє, що зовнішнє управління газопроводами принесе Україні збиток у розмірі 3 млрд доларів щорічно, які вона зараз отримує від транзиту. Аналіз “VoxUkraine”, знову ж таки, стверджує, що це неправда: дохід отримуватиме і європейська компанія-управитель, і український уряд, хоча обсяг доходу України, вочевидь, зменшиться.
“VoxUkraine” наводить чотири аргументи на користь залучення європейського менеджменту.
По-перше, це стимулює розвиток української ГТС. По-друге, європейські споживачі збережуть зацікавленість купувати газ, який транспортують через українські газопроводи. По-третє, таке рішення покладе край монополії «Нафтогазу» в українській енергетичній сфері. По-четверте, це суттєво зменшить корупцію у газовому секторі, який до Євромайдану був поживним ґрунтом для неї, і підвищить його прозорість. Зрештою, це принесе в Україну західний досвід менеджменту та кращі міжнародні корпоративні практики.
Тимошенко протистоїть реформам у сфері земельних відносин, енергетики, медицини і пенсійного забезпечення, що їх МВФ і західні уряди вимагають від України в обмін на фінансову допомогу і які Україна має здійснити відповідно до Угоди про асоціацію з ЄС. Риторика Тимошенко прямо суперечить членству «Батьківщини» у правоцентристській Європейській народній партії і ставить під сумнів проєвропейську спрямованість її партії.