ГлавнаяБлогиБлог Тараса Добка

Реформа системи визнання закордонних наукових ступенів в Україні: потрібен здоровий глузд, самокритичність і щедрість

Нещодавно у ЗМІ з’явилося повідомлення, що, за словами Сергія Квіта, Міністерство освіти і науки України готує постанову «Про визнання західних дипломів в Україні». Ідея полягає у тому, щоб автоматично, тобто без додаткової процедури нострифікації, визнавати в Україні дипломи 100 кращих університетів світу.

Тарас Добко Тарас Добко , Перший проректор Українського католицького університету, доктор філософії PhD

Фото: Георгий Эрман

По суті, Міністерство пропонує нам піти шляхом, на який ступила Росія у травні 2012 року, коли склала перелік 210 університетів з 25 країн світу, чиї дипломи і наукові ступені визнаються в Росії без проходження додаткової процедури нострифікації.

На минулому тижні з’явилася оновлена редакція закону «Про вищу освіту», схвалена профільним комітетом Верховної ради України для другого читання. У ньому передбачено, що кожен вищий навчальний заклад України самостійно визнаватиме дипломи про вищу освіту і закордонні наукові ступені тих осіб, які мають намір продовжувати навчання в цьому українському університеті, або яких приймають туди на роботу як науково-педагогічних працівників. Це вже більше нагадує польську практику вирішення питання визнання вищої освіти, здобутої за кордоном.

Яким шляхом піти Україні? Який інструмент – російський чи польський – нам ближчий і краще відповідає тим цілям, які стоять перед українською вищою освітою? На мою думку, український шлях визнання іноземних наукових ступенів має бути максимально запозичений з польського досвіду. В чому він полягає і чому він є цінним для нас?

Польська практика нострифікації чітко структурована і логічна.

По-перше, є окремий закон про наукові ступені. Вст. 24.1 закону стверджується рівнозначність з вітчизняними наукових ступенів, здобутих в університетах країн Європейського Союзу, Організації економічного співробітництва та розвитку, а також Європейської асоціації вільної торгівлі. Йдеться про такі країни як: Австралія, Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Ісландія, Ірландія, Італія, Ізраїль, Канада, Кіпр, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Мексика, Німеччина, Норвегія, Нова Зеландія, Нідерланди, Південна Корея, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чеська Республіка, Чилі, Швейцарія, Швеція та Японія. Міністерство при цьому затверджує офіційний перелік тих інституцій, чиї дипломи визнаються автоматом. У перелік входить не 100, не 210, а 3041 вищий навчальний заклад.

Якщо науковий ступінь здобуто в інституції, що не входить у цей перелік, його автоматичне визнання може бути врегульоване додатковою міжнародною угодою між Польщею та іншою державою, в якій діє цей навчальний заклад. В іншому разі, особі доведеться пройти формальну процедуру нострифікації.

Треба наголосити, що польське законодавство керується правилами здорового глузду, перш ніж зобов’язати особу з закордонним науковим ступенем пройти процес нострифікації. Так, від цієї процедури воно звільняє осіб, які подають документи на здобуття габілітації (вступають у докторантуру "по нашому") і мають науковий ступінь, здобутий в країні-підписанті Лісабонської конвенції. Україна є таким підписантом, так що це поширюється на громадян України, які би намагалися у Польщі закінчити докторантуру.

Від нострифікації наукового ступеня може бути звільнена особа, яка подається на роботу в польський університет. Іншими словами, сам процес участі в конкурсі на академічну посаду і встановлення відповідності кандидата кваліфікаційним вимогам стає своєрідною неформальною «нострифікацією». Логіка проста: академічна спільнота найкраще знає, чи відповідає закордонний науковий ступінь особи тим вимогам, які висуваються перед кандидатами на університетську посаду, де наявність ступеня обов’язкова.

Якщо ж особі все ж таки доведеться пройти формальну процедуру нострифікації її наукового ступеня здобутого за кордоном, це не повинно скласти для неї значних труднощів. Право здійснювати нострифікацію міністерство повністю делегувало самим університетам. А точніше – науковим підрозділам, які мають повноваження на підготовку наукових кадрів в докторантурі за відповідним напрямком. До речі, є також офіційно затверджений публічний список цих підрозділів за напрямками по всіх університетах Польщі.

Особа має право клопотати про нострифікацію в тому університеті, де вважає за потрібне. При цьому міністерство не здійснює ніякого мікроуправління процесом, не є ані замовником, ані посередником між особою і ВНЗ. Остаточне рішення приймає сам підрозділ університету, в який зголошується зацікавлена людина.

Як бачимо, поляки намагаються виявляти при нострифікації наукових ступенів максимальну гнучкість:

- багато рішень приймають автоматично;

- міністерство впливає на процес тільки опосередковано (через видання дозволів університетам на докторантуру);

- передбачено умови звільнення людей від проходження формальної процедури;

- є реальна автономія самих університетів і довіра щодо їх спроможності приймати рішення про нострифікацію.

Відтак, виникає питання, навіщо? Для чого нам в Україні потрібна процедура нострифікації? Відповідь здається очевидною. У різношерстому за освітніми системами та академічними стандартами світі, вона дозволяє упевнитися у відповідності закордонних освітніх і наукових кваліфікацій вітчизняним вимогам до підготовки фахівців з різних сфер суспільного життя. В силу різних причин, в Україні нострифікація з нейтрального способу встановлення такої відповідності перетворилася в інструмент протекціонізму і нейтралізації конкуренції.

Практика нострифікації останніх двох десятиліть була спрямована на створення в Україні академічного заповідника, максимально непроникного для зовнішніх впливів і міжнародних стандартів. Викладачів зі ступенями з найпрестижніших університетів світу, якщо вони не пройшли по-суті повторного захисту своєї дисертації в українській спецраді, викреслювали з таблиць по кадровому забезпеченню. Відтак вони не могли допомогти нічим з акредитацією навчальних програм. І це діялося навіть тоді, коли вже стало неможливо приховувати, що українська вища освіта починає пасти задніх на світовому ринку. Ми ж продовжували поводитися так, ніби в Україні Мекка світової вищої освіти і всюди навколо нас суцільна «Африка».

Прийшов час отямитися від летаргічного сну і навіяного самовдоволення. Слід настіж відчинити двері нашої вищої освіти для всіх тих, хто приходить із міжнародним дипломом і досвідом з тих країн, які спромоглися побудувати багато успішніше життя і суспільство, ніж це вдалося нам. Існують чіткі критерії, за якими можна визначити країни та університети, чиї освітні та наукові стандарти не нижчі за українські, і побудувати більш нормальну і більш ліберальну систему нострифікації. Польщі це вдалося зробити. Чому б не зробити це і нам?

PS: Корисною для розуміння польського досвіду може бути інформація за посиланнями:http://www.nauka.gov.pl/dodatkowe-informacje/dla-uczelni.html, http://www.nauka.gov.pl/dodatkowe-informacje/akty-prawne.html#Lista_instytucji.

Тарас Добко Тарас Добко , Перший проректор Українського католицького університету, доктор філософії PhD