Велосипед винайдено до нас: світова практика знає багато форм вшанування пам’яті видатних меценатів, дарувальників колекцій і музейних діячів минулого. Цивілізовані музеї наголошують їхні заслуги у своїх постійних експозиціях (наприклад, створюють спеціальні меморіальні кімнати), організовують тематичні виставки, проводять наукові конференції та інші заходи, випускають видання (альбоми, каталоги, монографії), присвячені знаковим постатям своєї історії, – а головне, намагаються зберегти вірність тим ідеям, якими надихалися і яким служили ці непересічні постаті.
І ми не гірші за інших: у Музеї Ханенків після повторного відкриття в 1998 році близько двох десятиліть у найкращих культурних традиціях Європи існувала меморіальна зала, присвячена Богдану Ханенкові. У ній було відтворено (зі зрозумілою в таких випадках часткою умовности) інтер’єр його особистого кабінету і показано твори мистецтва, які ілюстрували різні періоди й напрями його багатогранних збирацьких захоплень. Експозицію доповнювали копії архівних фотографій та інших документів, які розповідали про подружжя Ханенків, їхню мистецьку збірку та її долю. Ця зала не тільки задавала тон усій музейній експозиції, не тільки налаштовувала відвідувачів на потрібну ноту для подальшого знайомства з музеєм – а й подавала іншим українським музеям гідний наслідування приклад уважного ставлення до своєї історії, формування власної історичної пам’яті.
Кілька років тому ханенківську залу ліквідували – сюди перевели збірку греко-римського мистецтва, якій з 1990-х років не знаходилося місця в постійній експозиції музею. Парадоксально: до закриття музею на ремонт у 1990 році однієї музейної будівлі вистачало на експонування і єгипетських скульптур, і античних старожитностей, і середньовічних вітражів, і живопису та скульптури старих майстрів, і творів західного мистецтва ХІХ–ХХ століть, і східної колекції. Сьогодні експозиція займає дві будівлі, але ні Єгипту, ні середньовічних вітражів, ні творів західноєвропейського й американського живопису Нового часу глядачі не бачать уже 30 років, якщо не рахувати рідкісних тимчасових виставок. Але це інша тема.
Безперечно, експонувати античну колекцію Музею Ханенків потрібно – але не коштом пам’яті про його засновника. Історія знає дітей, які викидали батьків на вулицю з їхніх власних будинків, – але Ханенко заслужив на інше ставлення з боку працівників музею його імені.
Основна експозиція Музею Ханенків тепер, як і в радянський час, великою мірою (але не винятково) складається з предметів, які зібрав його фундатор. Розпізнати їх у музейних залах пересічний відвідувач, не озброєний спеціальними знаннями, проте, не зможе. З дня відкриття оновленого музею минуло майже чверть століття, але цього часу виявилося замало, щоб виготовити етикетки західного зразка з обов’язковою інформацією про походження експоната, де навпроти кожної речі, яку залишив у спадок киянам Ханенко, стояло б його ім’я.
З 1999 року Музей Ханенків проводив щорічні наукові Ханенівські читання, матеріали яких з’являлися у вигляді однойменних збірників – саме так, у минулому часі. Серед доповідачів і авторів в різні роки були як працівники музею, так і широке коло його шанувальників – відомих науковців, реставраторів та колекціонерів (достатньо назвати імена Сергія Білоконя, Ігоря Диченка, Михайла Кальницького, Віталія Ковалинського, Вадима Скуратівського та Лариси Членової). Професійний рівень читань був незмінно високим. Не минуло й кількох років, як вони виросли в найкращу міжнародну наукову конференцію з історії музейної справи в Україні, а збірник став одним із найкращих профільних видань у нас. Достойнішу данину пам’яті Богдана Ханенка в день його народження годі уявити. Але з 2005 року традиція читань почала сходити нанівець. Спершу з фінансово-економічних причин перестали виходити збірники (хоча мені здається, що за бажання гроші на їх видання можна було б знайти). Потім до участи перестали запрошувати науковців з-поза музею – з відкритої дослідницької трибуни Ханенківські читання фактично перетворилися на відомчий звітний захід. Завершилося тим, що цього року їх, як я розумію, вирішили не проводити взагалі.
У це важко повірити, але про Ханенка та його колекцію як цілість за багато років не написано жодної книжки. На музейному порядку денному навіть не стоїть питання про наукову реконструкцію ханенківської збірки, хоча воно є фундаментальним з огляду на її драматичну долю у ХХ столітті. Цих прогалин, на жаль, не компенсують ні розкішний новий альбом Музею Ханенків, виданий 2010 року, ні підготовані на високому фаховому рівні путівники східною та західною колекціями, ні численні каталоги виставок, ні, нарешті, поодинокі спеціалізовані видання, присвячені окремим експонатам і групам експонатів ханенківського музею, серед яких виділяється ґрунтовністю й обсягом каталог збірки візантійських, близькосхідних і балканських середньовічних хрестів, що його видала 2012 року петербурзька дослідниця Анна Пескова спільно з киянкою Людмилою Строковою – тодішньою директоркою Музею історичних коштовностей, де зберігається в наші дні ця колекція. У 2008 році зусиллями музейчиків та ентузіастів було надруковано автобіографічні записки Ханенка про історію його збірки. Важливу лакуну в українській мемуаристиці було заповнено нашвидкуруч – рівень супровідних статтей у книжці помітно вищий, ніж якість опрацювання Ханенкового тексту. На часі повноцінне наукове видання з докладним реальним коментарем і допоміжними покажчиками. Неоране поле – епістолярій Ханенка, розпорошена по фондах архівних установ Європи. Упорядкувати й видати корпус Ханенкових листів до мистецтвознавців та художників тим важливіше, що його особистий архів досі не виявлено. Варто замислитися над ідеями коментованого альбому архівних фотографій інтер’єрів особняка на Терещенківській і наукового перевидання перших описів та каталогів ханенківської збірки.
Болюча тема – поховання Богдана Ханенка та його дружини у Видубицькому монастирі. Після того, як у 1950–1960-ті роки під виглядом благоустрою монастирської території історичне кладовище знищили, а поодинокі зацілілі хрести й надгробки (зокрема й Ханенків) розставили на довільних ділянках, місце поховання подружжя меценатів втрачене. Пам’ять про нього зберігалася лише у вигляді усної традиції, останнім відомим мені носієм якої була Наталя Крутенко – самовіддана дослідниця історії музею, яка ні дня не працювала в ньому. На жаль, нове покоління музейних працівників свого часу не виявило зацікавлення цією інформацією. Тепер, після раннього відходу дослідниці, залишається сподіватися лише на те, що з часом знайдуться архівний план або фотознімок, які допоможуть локалізувати справжню могилу Ханенків. Але з символічною могилою теж не все спокійно. Лаконічний надгробок, який багато киян пам’ятають з 1990-х років, у наш час замінили на новий. Передбачити цей хід було неважко: на старому пам’ятнику було викарбувано радянську назву музею, яка в 2000-ні роки втратила актуальність. Найприкріше, що в перебігу цієї заміни старий надгробок, відомий з багатьох фотографій і путівників, безслідно зник за спиною музею, який не подбав про його збереження.
Усі ці та інші, менш важливі частковості складаються в ширшу, концептуальну проблему – якою мірою сучасний Музей Ханенків є тим музеєм, що його вимріяв і втілив Богдан Ханенко? У чому полягає його ідентичність? На жаль, чіткої відповіді на це питання від музею не чути. Буремне ХХ століття зруйнувало Ханенків цілісний задум, втілений у крихкій архітектоніці його київського особняка. Уявлення про них дають лише вже згадані старі фотографії інтер’єрів ханенківського будинку та перші каталоги музею. Із них ми дізнаємося, як бачив своє зібрання і свій музей їхній власник. Тисячолітній художній процес як єдиний організм. Симбіоз Заходу і Сходу. Еклектика як погляд на речі і художній прийом. Мозаїчна модель культури. Суміш високих і низьких жанрів. Ризиковані аналогії, несподівані протиставлення, поєднання непоєднуваного. Усе те, що ріднить ханенківський особняк із бостонським музеєм його сучасниці Ізабели Стюарт Ґарднер і відрізняє, наприклад, від гельсинського аналога – музею Павла Синебрюхова з його сухим, передбачуваним підходом до побудови експозиції. І все те, чого так бракує сучасному Музеєві Ханенків, котрий, повернувши собі історичну назву, концептуально й експозиційно все ще залишається суворо уніфікованим, певною мірою позбавленим індивідуальности Музеєм західного та східного мистецтва, на який перетворила ханенківське дітище сталінська музейна реформа 30-х років.
Якщо головна якість, яку колекціонер творів мистецтва залишає нащадкам, – це його художній смак, то нинішній Музей Ханенків у великому боргу перед своїм засновником. У лихоліття Червоного терору та Другої світової війни, коли музей втратив тисячі експонатів, змінився не просто склад його колекції – нищівних змін зазнав образ музею, яким його бачив Ханенко. Музейна експозиція в її нинішньому вигляді нагадує неправильно складений пазл: елементи справжні, ханенківські, а загальна картина – ні. Відтворити сьогодні ханенківський образ музею в усіх деталях, певна річ, не варто й намагатися: замало вціліло від того, чим він був понад сто років тому, забагато втрачено безповоротно. Але й відмовитися від спроб бодай частково актуалізували цей образ – означає надалі залишатися Музеєм Ханенків без Ханенка.
У зв’язку з цим мені незрозуміло, чому за двадцять з гаком років музей не ініціював у своїх стінах серії виставок ханенківських речей, які в радянський час волею долі (а точніше, недолі) опинилися в різних музейних закладах Києва й інших міст України. Це тим паче дивно, що запасники Музею Ханенків – не ґумові, і вигадувати теми та сюжети нових виставок його працівникам стає дедалі важче. Античні, близькосхідні та руські старожитності і зброя різних епох і народів з Національного музею історії України та Києво-Печерського заповідника, ікони й родинні портрети з Київської картинної галереї, етнографічні предмети з Музею народного декоративного мистецтва давно чекають на своє повернення додому – нехай покищо тимчасове. Першими ластівками стали експонування предметів ханенківської збірки з інших музеїв 2013 року на виставці, присвяченій Варварі Ханенко, та нещодавня виставка двох панно Вільгельма Котарбінського, які свого часу прикрашали ханенківський особняк, а тепер зберігаються в Київській картинній галереї. Але цього не досить.
Поза сумнівом, Музей Ханенків повинен одверто ставити питання якщо не про повне повернення йому ханенківських речей з інших установ, то про передачу найважливіших з-поміж них (як-от згадані панно Котарбінського) у тривале користування для довгострокового показу. Це не тільки його символічний обов’язок перед іменем фундатора, а й умова, без виконання якої і візуальний образ, і концепція сучасної експозиції сильно програватимуть у порівнянні з ориґінальними ханенківськими.
Усім відомо, що сьогодні Музей Ханенків робить багато. Про його наукові проєкти, виставки, екскурсії, концерти, заняття з дітьми в Києві не чув лише глухий. І все ж цього поки недостатньо для того, щоб перестати бути сталінським Музеєм західного та східного мистецтва і стати справжнім музеєм Ханенка. А це – найменше, що сучасний музей може і повинен зробити для пам’яті про людину, без якої його б не існувало.