Україна залишається одна проти імперії. Будапештський меморандум на дні смітника, Мінські угоди смертельно хворі, що їх не наважуються везти в реанімацію. Тому, Крим все частіше включають у мапу великодержавної Росії а на Донбасі не втихаючи кипить війна низької інтенсивності. У будь-який час вона може запалити вогонь масштабного воєнного конфлікту аж до адміністративних кордонів Європи. Невипадково поляки прагнуть угоди з Трампом на два мільярди доларів в обмін на американську базу на своїй території.
Київ хоче покінчити з війною. Це реальне і політтехнологічне бажання національного гаранта Порошенка. Але на п’ятий рік російської агресії його мирні ініціативи не знайшли жодної підтримки не тільки в Москві, але й в Заходу: Росія так і не сіла за стіл переговорів з Вашингтоном-Брюсселем у присутності Києва для підписання якогось мирного плану з двох причин – Москва ще не зламала Західний північноатлантичний альянс, а правлячий політичний клас України виявився настільки слабким і заточеним на збиранні корупційного податку, що втратив повністю довіру у вчорашніх Західних союзників. Більше того, окрім ворога-опонента Росії в агресивну опозицію до України стали молоді члени ЄС: Угорщина, Польща, Чехія, Румунія. А вчорашні активні солідаристи – країни Балтії – демонструють нейтральність і все менше б’ють на сполох про врятування колишніх спільників по Литовських часах. Київ давно хотів би капітулювати, але зробити це таким чином, аби капітуляція виглядала перемогою. Мінський план був ідеальним для цього із створенням широкої квазі-автономії на Донбасі (без демонтажу – демілітаризації – потужної воєнної машини та всеосяжної політичної амністії всіх терористів бойовиків), вилучивши із незрозумілих для статистичного українського патріота з них всіляку згадку про анексований Крим. Загроза чергового Майдану зупинила «Мінськ».
На його зміну прийшли миротворці. Пілат може вмити руки. Донбас віддадуть під їх контроль а ОБСЄ проведе ще більш демократичні вибори аніж у Косово. Те саме обличчя, тільки портрет збоку. За інсайдом, канцлер Меркель запропонувала розслабленому в танці з австрійським міністром Кнайсль і її кніксенами президенту Путіну формулу для почесної капітуляції Києва: 30-40 тис. миротворців і міжнародна адміністрація мають в якомусь майбутньому, покінчивши з війною на цій території і взявши її під контроль, провівши там політико-адміністративні процедури, повернути Донбас разом із кордоном в суверенне лоно України. Це ідеальний план, який одного разу вже був реалізований Заходом в переговорах між Сербією і Хорватією для сепаратистських анклавів у Південній Славонії, Барані і Західному Сремі. Правда це сталося після блискучої військової операції хорватів «Буря», якою було ліквідовано самопроголошену сербську Країну.
Петро Порошенко до виступу на Генасамблеї ООН, ефектно протролив Путіна за його впертість згодитись на миротворчу місію виключно для охорони спостережної групи ОБСЄ. Якби Резолюцією цієї Генасамблеї можна було зобов’язати Росію і бойовиків Донбасу прийняти войовничо налаштованих миротворців то тональність українського президента цілком виправдана. Але, ще у березні 2014 року цей орган прийняв Резолюцію про тер-цілісність України в 100 голосів, жодним словом не засудив Росію і не згадав про анексію нею Криму. На нинішній 73 сесії питання про ситуацію на окупованих територіях України було підтримане про включення в порядок денний лише 68 країнами, чого недостатньо для серйозного тиску на Росію і підтримки України.
Курт Волкер, який змінив в Києві у представництві від США різних віце-президентів, держсекретарів, міністрів і високопосадовців Держдепу, бачить перспективу миротворців у «форматі Меркель». Тобто це мають бути реальні сили з підтримки миру, які контролюють ситуацію з безпеки усього регіону з одночасним введенням управляючої міжнародної адміністрації. Схожий план по мирному врегулюванні – почесній капітуляції з участю миротворців під керівництвом адміністрації ООН запропонував екс-Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. Зрозуміло, що він діє від імені президента Порошенка.
Проблема в тому, що ми бачимо. З одного боку, Порошенко і Путін мають абсолютно протилежні позиції щодо миротворців, які би могли реально забезпечити мир на Донбасі. З іншого боку Захід серйозно запав на ідею закінчити з війною у підчерев’ї Європи миротворчим проектом. Гальмом виступають зміцнілі військово-політичні групи керівників Л/ДНР і яструби-силовики навколо Владіміра Путіна, які тримають його, виходячи із катастрофи знищенням розвідника ІЛ-20 з 15 офіцерами на борту в Латакії, під невсипним контролем. Представник РФ в ООН пан Небензя заявив, що пропозиції Києва разом із спецпредставником Волкером про миротворців на Донбасі означають «окупацію». Не менше і не більше.
В умовах, які склалися, зважаючи на військовий, економічний і політичний потенціали України, план Меркель-Волкер-Порошенко можна було би вважати кращим із існуючих гірших. Він майже ідеальний, якщо відкинути в сторону дискусію про визнання анексованого Криму російським, створення на Донбасі ракової пухлини, якщо він не буде повернутий Україні на її умовах, і, що зовсім не виключено, створення за згодою Заходу буферно-санітарної захисної зони перед фронтом проснулим НАТО, яке рішуче перейшло до гонки озброєнь. Для цього потрібен новий, зовсім не Мінський переговірний процес. За участю всіх тих же членів Будапештського меморандуму і, що варто враховувати для реалістичності прогнозів, нових лідерів сепаратистсько-терористичного Донбасу. Без них Мінськ був би неможливий. А це, як мінімум, загрожує перетворення України у федерально-союзну державу, що може потягнути за собою ланцюгову реакцію. І не тільки в Закарпатті і Буковині, а й у інших регіонах.
Звичайно, було б здорово, якби Петро Олексійович, в ім’я національного інтересу і відродження української державності відмовився від боротьби за владу та став би історичним арбітром для формування нового, державницько-політичного класу і адекватної викликам глибокої внутрішньої і зовнішньої кризи українців політичної системи. Але він зараз набирає тільки швидкість як учасник політичних змагань в погоні за президентською булавою. Мусимо розуміти, що це посилює кризу і непередбачуваність завтра.