ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Миропотворність

Політична влада не має зрозумілої стратегії розвитку, розбудови української державності. Попри три революції, які послідовно виписали український курс і сформували базову частину політичної нації. Та вона безперервно хворіє, інфікована підступною російською і внутрішньою пропагандою, корупцією, страхом перед війною, етнокультурним, спадково-історичним взаємопоборництвом, хуторськими амбіціями і західним фетишизмом. Це еволюційний примітивізм, де творення державності співпало із формуванням єдиного політичного народу. Ним і користаються олігархи. Вони в стихійній, дикій конкуренції створили могутні холдинги, корпорації, сім’ї. Сильніші за державу. Встановили повний контроль над формуванням і діяльністю політичної системи. Політичні принципи і цінності, публічну демократію і змагальну конкуренцію підмінили економічною доцільністю, правом сильнішого і власними понятійними звідами правил, «смотрящими», непотичними політичними партіями з «клієнтів», як дохідні бізнес-філії. Зруйнували стабільність і спільний порядок. Тепер їм для утримання контролю над державою потрібна сильна поліцейсько-фіскальна влада і управління мізками українців. Фейки, пропаганда, містифікації, маніпуляції, метафори і брехня заполонили весь простір життя.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»

Фото: Макс Левин

Так виникла і діє в Україні, всередині крихкої державності українців, закута в броню, потужна система олігархату. Її цілі абсолютно протилежні суспільним і побудові держави, яка використовується нею тільки як високодохідний рентний ресурс. Крупні олігархічні клани, володіючи більшістю монополій, все досконаліше, цинічно і тотально, контролюючи мізки українців, банально купують, у хворого ілюзіями, з фантомами радянщини, свідомо збідненого, здепресованого електорату, владу. Дешево і примітивно. З єдиною метою – збагачення. Навіть, за нетривалі терміни управління політикою, фінансами, економікою, вони нарощують свої офшоризовані статки з неймовірною швидкістю. Кругова порука дає їм імунітети недоторканих з візією «непогрішних батьків сімейства». Це фундаментально спотворює весь ландшафт держави. Вона поволі втрачає легітимність і суверенну стійкість. Дистанція між владою і суспільством стає проваллям. Незалежні, непідконтрольні їй системи стримувань і противаг свідомо руйнуються «точковими реформами». Влада, шляхом безперервних маніпуляцій і, майже, повним контролем за щоденною інформацією, зосереджується в одному центрі, в одних руках, політична опозиція маргалізується, на суспільство, постійним нарощуванням фіскальних навантажень-вилучень, криміналізації його свобод, перекладається вся відповідальність за утримання країни і влади. Без шансів на справедливий доступ до державної підтримки, економічних, соціальних, політичних і особистих свобод. З комплексом постійної вини.

Під видом боротьби з «ворогами» поза судом можуть бути вилучені будь-які активи і перерозподілені всередині правлячої олігархії. У випадку супротиву, під прикриттям масованої пропаганди, силовики миттєво встановлюють контроль над бізнесом, свободами незгодних, а президент, без суду, позбавляє громадянства особливо дратівливих і неприємних йому особисто опонентів. Навіть, якщо це вчорашні партнери чи друзі. Поступово й непомітно він зосереджує в руках все більше виконавчих, розпорядчих і судових функцій. Це режим особистої влади як вид авторитаризму.

Зламати цю систему в українських реаліях можуть: а) більш сильні олігархи , які особисто захоплять і (куплять) владу або призначать туди свого «клієнта»; б) революційні маси на черговому Майдані, але вже з використанням непереборної сили, що несе загрозу громадянського протистояння внаслідок якого до влади прийдуть нові, радикал-революційні лідери; в) Москва із своїм ставленником, використовуючи війну на Сході, компрадорство правлячих і наближених до влади груп, страх перед війною люмпен-електорату, генетичну «совковість» активно голосуючих пенсіонерів, дитинство яких пройшло з червоними піонерськими галстуками; г) США, які можуть зробити ставку на нового перехідного президента-уряд-парламент для антикорупційного і антиросійського перезавантаження країни. Якщо Трамп зламається і стане Рейганом-2 або піде.

У цих умовах ми й говоримо про миротворців ООН для переформатування військово-політичної ситуації у вже тривалій і дивній війні на Донбасі. Бо, попри чисто пропагандистські спічі влади і неспровоковану анексію Криму, вона ведеться зовсім не з Росією. Київ принципово не вважає себе в стані війни з нею. Політично-дипломатичні відносини якщо й не процвітають, то мало змінились і всі основні обопільні угоди та зобов’язання не денонсовані, а взаємна торгівля постійно зростає. Позови-звернення ж в кримінальний суд ООН є швидше вимушено-символічним, аніж засобом визнання Росії воюючою стороною, військовим агресором, а її керівників – військовими злочинцями. З іншого боку військовий конфлікт на Сході ми не визнаємо внутрішньо-громадянським. На цьому наполягає Москва і до чого все більше схиляються провідні еліти ЄС. Це і є внутрішній конфлікт-роздвоєння колективної свідомості, який демонтує будь-які зусилля до прогресу.

Фото: globallookpress.com

Тому, найбільшою драмою «Мінська» стала стратегія президента перемогти Путіна дипломатичним мирним «оливковим вінком». Жодної серйозної і переконливої теорії, що без «Мінська» Путін би захопив усю, чи більшу частину України, до цього часу не з’явилось. Як і польових, практичних доказів такому сценарію національних і стратегічних глобальних розвідок: ЦРУ, Мосаду, Мі-5 і Мі-7, Стратфору, БНД, Розвідспівтовариства Франціїї, Канадської служби безпеки і розвідки. Чи, так званої розвідки з відкритих джерел (OSINT), яку практикують ІнформНапалм, Миротворець, Bellingcat, Strategist intelligence, Private intelligence agency, тощо.

Мінські угоди призвели до нової реальності.

Перше. Вони вилучили із конфлікту і практичного переговорного процесу питання про воєнну анексію Криму і стерилізували Будапештський меморандум. Вперше в історії підписи терористів отримали більшу легітимність і політюридичну силу, аніж документ міжнародного права, підписаний главами головних ядерних держав. Це було потрібно і вигідно тільки Москві. Отже, Києву Мінські угоди могли тільки нав’язати, написати як стратегію гібридної війни РФ з кінцевою капітуляцією України. При цьому, за задумом начальника Генштабу РФ Герасимова, треба добитися такого результату без активної збройної агресії, використовуючи несиметричні способи і соціальні інструменти в умовах тиску на Київ воєнних дій низької інтенсивності. Не варто себе переконувати зомбі-мантрами, що будь-які переговори в Мінську більш ефективні, аніж в Нью-Йорку – в РБ ООН. Тому, стратегічною помилкою є припинення «Женевського процесу» і перехід в «Нормандський».

Друге. Хочемо ми того чи ні, Мінський процес вигідний тільки Росії, яка ефективно його використала: а) для виходу із двостороннього воєнного конфлікту з Україною, на чому, власне, й базувався «Женевський процес» під чолом США; б) повного політичного і, навіть, юридичного (в російській одноголосній резолюції РБ ООН по Мінську Крим відсутній як зобов’язання Росії, а терористи-підписанти визнані стороною конфлікту) виведення проблем анексії Криму і долі кримсько-татарського населення за межі міжнародного права; в) легітимізація терористів-бойовиків як політичних сепаратистів з правом на територіально-політичну самостійність під одночасні гарантії ЄС і Росії; г) створення в суверенному тілі України двох потужних воєнних фактичних автономій, захищених Мінськими угодами і частково визнаними Москвою із практично діючою політ-економічною, юридичною, адмінбезпековоєнною системами; д) перенесенням україно-радянського кордону на внутрішню територію «лінією розмежування»; е) втратою половини виключної вільної економічної морської зони Криму, територіальних вод разом із континентальним шельфом, економіко-промислової інфраструктури, які привласнені Росією-окупантом; є) перетворення ЗС України в стратегічний оборонний пасивний щит-мішень, закопаних в окопи без права на справедливу необхідну оборону, на якому щодня «тренуються» 40-50 тисяч російських воєнних і найманців, міфічних «трактористів-шахтарів» з новітнім важким російським озброєнням.

Українські інтереси на окупованій території Донбасу і в Криму повністю втрачені. Відновити їх мирною дипломатією, міфічною реінтеграцією, політичним процесом повернення в українські реалії неможливо і утопічно. Не тільки тому, що правлячі і опозиційні олігархи, як люди світу, байдужі до національних інтересів, дійсного патріотизму не мають, а торгують. Байдуже з ким. Їхні мізки постійно зорієнтовані на отримання корупційної ренти і прибутку. Якщо у глави держави ледве не сотня дохідних компаній, які активно розвиваються, капіталізуються, то в нього залишається не так багато часу і можливостей битись за державу. Крим і Донбас перетворений Москвою в антиукраїнський форпост, де антиукраїнська мобілізація досягла критичних рівнів і змінити її, допоки не буде відтворений повний контроль України над ними, неможливо і абсурдно.

З іншого боку, влада ефективно використовує фактор війни для управління страхом виборців і Заходу. Мета – очевидна: ми утримаємо погану, але надійну стабільність мирною дипломатією Мінська, жертвами і втратами (великими – для Заходу, як перша лінія оборони його від агресивної Росії), але мінімальними, які унеможливили створення Ново-Малоросії і широкомасштабну агресію Путіна (для внутрішнього споживача), створюючи постійну атмосферу паніки, страх і, одночасно, незмінності влади та її політики. Саме ці фактори, густо замішані на все можливих фобіях, і вилучили національних інтелектуалів, моральних лідерів із суспільного діалогу щодо майбутнього держави українців.

Така стратегія неминуче приречена на важку втому, яка вже спостерігається на Заході і в самій Україні. Посилюється вона ще й спільним розумінням, що влада не має дійсної стратегії оборони країни, відновлення її територіальної цілісності, часто діючи синхронно із агресором, використовуючи ситуацію війни, Західних санкцій для укріплення своїх і без того надмірних повноважень, постійно вдосконалюючи корупційну модель управління країною, відмовившись, (показавши повну неспроможність) від стратегічних відтворюючих, інноваційних, системних реформ, перетворивши українське суспільство на арену знесилюючої державність внутрішньої боротьби. Саме вулиця, а не професійні політики і партії, стає політичною опозицією до влади. Як і в час Януковича.

Для перемоги на виборах президенту треба будь-що-будь перезавантажити «Мінський процес», який не працює і є тільки прикриттям для нарощування бойовиками воєнного тиску на Київ та гібридного інструменту управління його політикою Москвою.

Президентська булава вже в першому турі реально воєнної виборчої компанії дісталась Петру Порошенку надто легко, аби він не вірив у свою унікальність, виключність, феноменальну здібність заговорити опонентів, натовп, націю, в свій фарт, який досі йому не зраджував. Тоді, у вже далекому, 2014 році він буквально забомбував виборців обіцянками: «продати Рошен», «повернути Крим», «закінчити АТО не за місяці, а за години», «долар менше 11 гривень», «1000 гривень бійцю АТО в день», «розслідувати справи Майдану», тощо. Восени 2015 року, в спалаху рідких сумнівів, обіцяв «не продовжувати Мінські угоди». Саме вони стали демпфером гасіння протестних коливань суспільства, яке принизливо погодилось обміняти частину своїх свобод на силовий і фіскальний прес, корупцію, бо «Путін нападе». Зараз воно, набираючи оберти, рухається по висхідній до чергового піку конфлікту, втрачаючи все більше і більше віру в свого головного поводиря. Якщо вибухне черговим Майданом, то він буде добре озброєним і радикально революційним.

Спроба легалізувати Мінські угоди через прийняття закону про «реінтеграцію Донбасу» викликала ще більший загальний скепсис. Всі побачили неприховану оборудку і потакання Росії або й чергову змову з нею. В нього можуть повірити більшість голосуючих «гречкосіїв», на що натякнула Ірина Луценко, якщо таку «реінтеграцію» забезпечать миротворці ООН. Саме вони й мали/мають стати головним прапором/метафорою наступної перемоги Петра Олексійовича.

Путін – не проти. Навпаки. «Несподівано» підтримав, демонструючи в телефонній розмові із Меркель 11 вересня небувалу компромісність – ввести миротворців на всю територію Донбасу. Правда, як охорону ОБСЄ. Не більше. Очевидно, для реалізації Мінська-2 згідно закону «Про реінтеграцію Донбасу» у відповідності із «сплячим» чинним законом «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей від 16.08.2014р. Миротворці, РБ ООН, ОБСЄ, Захід-Росія, як гаранти «інтеграції» забезпечать цьому процесу належну і повну міжнародно-правову легітимність. Не випадково Москва наполягає на 6-місячному мандаті миротворців проти чого особливо Київ і не заперечує. Це ще раз в імперативній формі підкреслив в Нью-Йорку під час неформальної чайної церемонії в дипмісії РФ «залізний» Лавров Тіллерсону.

Пам’ятаєте автора доктрини війни-хаосу Герасимова: головне не війна, а її результати. Досягнення атмосфери постійного неспокою, конфліктів у ворожій країні, використання невійськових засобів перемоги ефективніше любої зброї.

Зважаючи на повну відсутність в темі миротворців хоча б якоїсь зрозумілої логіки, різку протирічність підходів усіх сторін у цій дивній дискусії, брак стратегії в Києва в умовах жорстокої і підступної сучасної геополітики, вона має всі шанси стати довгограючим хітом політтехнологів Банкової. Якщо прикінцево не розколить Захід, а Київ не знайде вигідного Москві компромісу. Путіну обиратись першому. І зовсім не виключено, що Київ, врешті може приєднатись до московської миротворчої резолюції в РБ ООН. Як «Мінської». Після чергового повернення в Кремль ВВП буде діяти більш рішуче і цілеспрямовано. Бо «Руський мір» є фантомом його розуму, ідейною опорою і етичною міткою.

Кремль ефектно маніпулює. Йому вдалося переконати німецько-французький «нормандський тандем» в своїй ідеї миротворення для України. Німецький очільник МЗС Зігмар Габріель не тільки підтримав в цьому Путіна, але й побачив «зміну зовнішньої політики Росії», як «сюрприз» для нього, що дасть можливість «приступити до вирішення питання про послаблення санкцій проти Росії». (???) Аби Україна не вередувала, у Пінчука на YESі, Тоні Блер, назвавши пропозицію Путіна «тверезою», заперечив будь-яку перспективу НАТО для Києва, бо це «не альянс інтересів і агресії». За ним і Голова Мюнхенської безпекової конференції Ішингер рішуче відкинув наближення до НАТО, закликавши проводити «демократичні і економічні перетворення». Дивно, але й Дж. Керрі готовий підтримати Путіна, «переконавшись, що це не пастка».

Інші американські спікери дружньо виступили проти миротворців. Як ефективного способу завершення Росією гібридної війни капітуляцією України. Техаський конгресмен-республіканець В.Херд: «нам не потрібні миротворці ООН на Донбасі щоб завершити цей конфлікт… Україні треба передати оборонну зброю… бо з поганими хлопцями треба бути жорсткими… з чим одностайні всі конгресмени». Колишній посол США в ООН назвав миротворців «поганою ідеєю, … бо миротворча місія приведе тільки до заморозки ситуації…». Курт Волкер, перед черговою зустріччю із Владом Сурковим, в унісон із міністром оборони США Дж. Метісом, і речницею Держдепу Хезер Науерт, наполягаючи на передачі Україні оборонної зброї для протидії «російській окупації і війні, зупинення конфлікту, відновлення суверенітету», допускає підтримку США миротворців у разі погодження Росії на три критерії: 1) вони мають відповідати за безпеку на всій території; 2) контролювати український бік україно-російського кордону; 3) можуть забезпечити надійні зберігання і моніторинг важкого озброєння.

Реально це втрата Москвою контролю над ОРДЛО і єдиномирний шлях для відновлення на цій території суверенітету. Хоча, за Волкером, миротворці «ще більше розділять Україну і не вирішать проблему».

Взаємний тупик, клінч, livelock. Безвихідний цикл. Стани процесів можливо й постійно змінюються один до одного, але виходу все одно не видно. Може тому тема миротворців на зустрічах Порошенка в кулуарах Генасамблеї ООН із євролідерами (Туском, Могеріні, Дудою) була дотичною до інших загальних питань – «деокупації» Криму, «подальшим зближенням з ЄС на тлі фундаментальних внутрішніх реформ», «оборонних відносин».

Щось зламалось в недоробленому механізмі миротворчої місії на Донбасі, яку Путін (під час візиту в Китай на саміт БРІКС 05.08.) і Порошенко (в щорічному посланні до ВРУ 07.08.) озвучили майже одночасно. Український МЗС не подав проект «миротворчої резолюції» в РБ ООН, як це зробила Росія, і не оприлюднив її зрозумілу стратегію. Його заяви виглядають протилежними Москві, але без її згоди жодних шансів на успіх в Києва немає.

Вочевидь, питання про миротворців тимчасово відкладено, бо за повідомленням Банкової, президент Порошенко 21 вересня буде говорити з Трампом про «українських заручників». Петро Олексійович анонсував «у Пінчука» «дискусією із своїм американським колегою про летальне озброєння». Це протилежна ідея миротворцям, про яких президент без сумніву згадає у своєму ФБ, і об’єднати їх в одну політику стримування Росії і повторення шаленого успіху на виборах глави держави у 2019 році буде надзвичайно важко. Путін вважає надання Україні сучасної оборонної зброї прямим викликом Росії, вступом з нею у війну США і погрожує розширити воєнну ескалацію силами ОРДЛО за межі Донбасу. Його нещодавній лист президенту Трампу як раз і зорієнтований на пониження температуру ескалації глобального конфлікту двох наддержав.

Тому, метафорично-емоційні заяви президента Порошенка з-за океану варто сприймати як адресовані виключно протестно-патріотичному електорату і його мобілізації. Як і мовний конфлікт із сусідами в законі про освіту. Опора на патріотизм самоідентичність, автохтонність, повне відторгнення всього російського, що не має прямої матеріальної користі, з одночасним мирним зморенням Москви, аж до її глобальної поразки за схемою розвалу СРСР – такий, поки що, основний сценарій виборчої компанії Порошенка. Він розпочав її гастрольним туром Україною і зверненням до парламентарів.

Це гра в шахи із зв’язаними очима. Сергій Дацюк, в блозі на УП 15.08. констатує, що: «У влади повна відсутність хоча б якоїсь стратегії українізації та вирішення російського питання… без якого вирішення українського питання в найближчі десять років неможливе. Більше того, політика загравання президента із націонал-радикалами разом із протилежною практикою постійного миротворення з агресором, формують важкий і непередбачуваний внутрішній фронт. Його основою може стати регіональний сепаратизм, який набирає силу і отримує своїх інтелектуальних провідників. Так (за С.Дацюком) відомі діячі і інтелектуали Андрухович, Прохасько та Вінничук закликають до створення ГНР – Галицької Народної Республіки: «відділитись від решти України, … залишити їй проблеми з росіянами,…». Влада цього не бачить в обмін на підтримку обрання знову Петра Олексійовича президентом. Подібне тільки посилить виправдану рішучість створити «російську автономію». Це важка загроза для утримання українцями консолідованої, єдиної держави, створення єдиної політичної нації і єдиного народу. І шлях до чергової руїни, розколу, розпаду, вже кінцевого, історично-випадково об’єднаного в державу одного із найстаріших євроетносів. Ворогом українців є кремлівські імперці, новітні ординці, які тільки використовують російський народ як зброю для власного виживання і гегемонії.

В дійсності – хаосу стає більше, а реального порядку, цілеспрямованості – менше. Це ідеальний час революцій.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»