ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Тромби

Україною править купка олігархів. Вона смертельно воює з іншою, яка відправлена у відставку Майданом. Без жодної політико-ідеологічної програми розвитку державності і вкрай необхідних реформ. Це наслідок не перемоги у політичній боротьбі, навіть ціною купівлі вимираючого електорату. Це результат виродження державницької еліти. Національної аристократії. Якщо, хоча побіжно, читати Арістореля і Полібія з Платоном.

Фото: Макс Левин

Найбагатші олігархи, якщо нічого не змінити, можуть володарювати надто довго. Аж поки їхня диктатура, за фата-морганними псевдо-фасадами демократії, не буде скасована черговою революцією. Сім’я Дюваль’є на Гаїті правила майже 30 років. Олігархія в Україні – це повне політичне, економічне та ідеологічне панування, направлене на єдину мету – постійне збільшення власних капіталів. Держава – це бізнес. Єдине гасло яке вони визнають поміж собою. В їхніх руках зосереджені майже усі економічні, інформаційні та політичні (партії, парламентські групи та фракції, державні посади) ресурси. Невідомо, який індекс концентрації економічної та політичної влади за Ванганеном в Україні (Африка – 83,7; Азія – 76,6; Європа – 56). Але, очевидно, що Україна не стоїть нижче Африки. Бо інші показники у нас тотожні або гірші. Отже, зважаючи на те, що правила економічної та політичної конкуренції встановлюються правлячою олігархією, всі ключові рішення про внутрішній та зовнішній розвиток держави приймаються олігархами через уповноважених представників, то індекс олігархізації національної суспільної системи може складати від 80 до 90.

Це вирок демократії і республіці громадян, які заснували державу на основі спільних цінностей та загальних рівних правил співіснування.

Олігархія – це узурпація влади і привласнення народного суверенітету та всієї політичної влади. Таким чином, уся система життя знаходиться під повним контролем декількох корпорацій, які вступили між собою в зговір і є монополістами в розподілі основних засобів життя. Це – майже безоплатна приватизація держави. Цукерберг, Гейтс, Рокфеллер не правлять Америкою, не мають своїх партій і не можуть використати політичну владу для збагачення. Тому, американці живуть майже в ідеальній демократії.

Найгірше, олігархія не будує державу, не дбає про державність та інтереси народу, не спроможна розвивати реальну демократію. У постійній боротьбі за капіталізацію власних статків вона поступово обмежує і знищує традиційні права і свободи, свідомо підтримуючи стан загально-національної кризи для управління мізками виборців. Із національної, завдяки глобалізації, вона стає індиферентною до інтересів прогресу розвитку держави, розміщуючи зростаючі активи на світових динамічних ринках та надійних фінансових сховищах. Вони – люди Світу. Нація, український народ, законність, права і свободи для них як і дорогі костюми та аксесуари. Вони можуть змінити їх щомиті.

В українських олігархів відчуття національного інтересу – абсолютно відсутнє.

Основою управління олігархів є владно-апаратна і політична бюрократія. На відміну від бюрократії Макса Вебера, яка займається раціональною роботою всіх публічних закладів, де кожний елемент працює максимально ефективно, українська – мутант. З найближчої, вічно голодної челяді олігархів і преторіанців, які забезпечують силовий порядок і легітимність олігархії. Значна частина з них переходить від одного українського президента до іншого.

Базою існування олігархії – є корупція. Це її генетична вада, яку неможливо вилікувати. Зрощення бізнесу і влади. Влада за безцінь купує продажний електорат. З єдиною метою розширити бізнес і забезпечити безперервне збагачення. Бізнес олігархів при владі процвітає. При загально-національному занепаді, економічній кризі та небезпечному нарощуванню зовнішніх запозичень. Правлячі олігархи не зацікавленні у будь-якій справедливій конкуренції. І, тому, їхніми конкурентами - економічними і політичними - займається преторіанська гвардія. Для знищення опонентів правлячого режиму вона використовує не традиційне, усталене право, а пост майданну доцільність і вільне маніпулювання законом. Таким чином, володіючи майже усіма інформаційними ресурсами, владна олігархія перетворює народ на споживача дешевого попул-серіалу, відволікаючи його на деякий час від погіршення стану життя та процесу десуверенізації країни.

Основну роль відіграє політична бюрократія олігархії. Міністри, губернатори, клерки адміністрацій, сервільні мери і вчорашні президенти. Разом із найнятими, за право використовувати корупцію для збагачення, політиками, екс-міністрами, екс-журналістами, екс-волонтерами. Всі вони щодня брутально нищать опонентів і недругів правлячого режиму. Вони густо за…ли весь телевізор і всі популярні ресурси своєю грубою лексикою, тяжкими звинуваченнями у всіх можливих смертних гріхах усіх тих, хто намагається критикувати владу. Вони не звітують про боротьбу з корупцією, контрабандою, наркотрафіками, злочинністю, розвиток загальнодержавних і регіональних соціально-економічних програм, будівництво доріг та шкіл, разом із шкільним автобусом, відновлення промисловості, фондового ринку, банківської системи, платоспроможності населення, урядової підтримки аграрного сектору та інноваційних ініціатив малого та середнього бізнесу. І ще багато чого. Вони мочать, топчуть ногами і закривають рота будь-кому, хто може скласти конкуренцію владо-олігархам. Вони входять у чисельні політичні партії, які виглядають загонами самооборони від демократії. З єдиною метою – не допустити до участі в дискусії про владу нікого з тих, хто може принести нові знання, професіоналізм, державотворчі настрої та програми, здатність подолати безальтернативність занепаду країни.

Вони всіляко доводять, що Мінські угоди вже принесли мир в Україну, оскільки декілька тижнів терористи, які нарощують свої армії, вбили і поранили надто мало, аби з цього приводу переживати. Їх зовсім не турбує, що Путін, анексувавши Крим і завоювавши значну частину Донбасу вже переміг. На тривалий і не визначений період. Це зруйнувало не тільки державний суверенітет України, але й запустило небезпечний процес її десуверенізації, який неможливо зупинити. По-перше, гібридна війна Росії перенесена на інший рівень – політичного оформлення її перемоги над Україною. Вона не закінчена, а тільки переведена в іншу фазу – воєнно-політичного закріплення результатів війни через Мінські угоди і шляхом змін до Конституції та прийняттям відповідного законодавства парламентом. По-друге, ніяких гарантій Україна не отримує, так як ці угоди є двосторонніми між Києвом і сепаратистами, яких той своїми руками зробив суб’єктом переговорного процесу і суб’єктом міжнародного права, гарантій сепаратисти не дають ніяких. І, третє, Захід не взяв на себе жодних письмових зобов’язань. Його санкції є надто слабкими, аби змусити Путіна особисто підписати мирний договір з Україною. Москва, вписаною в Конституцію України «особливою автономією Донбасу», підшила в наше тіло небезпечний і невиліковний вірус, що перетворить державу у політичну резервацію Кремля. Без права на європейськість. Попри перспективу завершення ратифікації європейцями Угоду про асоціацію з Україною. Вона не перетворює її в частину Європи.

В українському державному організмі нарощуються застійні процеси. Чисельні тромби в її сукупних судинах ведуть до неминучої емболії. Або й тромбоемболії. Деолігархизація, в поєднанні з підключенням української фінансової економічної системи, до тимчасових зовнішніх донорів, тільки засвідчують про неготовність олігархії до лікування важкої національної хвороби. Суспільство все частіше задихається, збільшується його серцебиття в соціальних мережах і ще стихійних мітингах, наростають болі в грудях від відчуття незахищеності, втрати українських територій, відсутності прогресу.

Вглядаючись у підготовку до місцевих виборів, зрозуміло, що правляча олігархія не готова до зміни концепцію управління державою. Вона не боїться протестів, володіючи гігантською армією політичної бюрократії і своєю преторіанською гвардією, самовпевненою гіпнотичністю і величезними ресурсами. Це означає, що всі перспективи історичного розвитку української держави залежать не від активності національних еліт, яких немає, а від самоусвідомлення українців про себе і їх державність.

Зрозуміло, що це виглядає як заклик до спільної Молитви. Можливо. Бо прийшов той час, коли нам дійсно необхідно усім разом помолитись. У сподіванні, що Творець наш дасть нам відповідь. Бо, задається, самі ми її знайти ще не можемо. Поки не пізно. В політику, з війною на Сході включена зброя.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter