Але потенціал сфери профосвіти у нас все ще дуже недооцінений, вона потерпає від стереотипних суджень про низький соціальний статус робітничих професій та через відсутність системних рішень. Зараз існують амбітні плани залучити до закладів професійної освіти 45% випускників шкіл. Чи є вони реальними?
Реформа професійної (професійно-технічної) освіти стартувала у 2019 році. В її рамках МОН планує створити єдину системи професійної освіти: поєднати професійно-технічну та фахову передвищу. А ще - привести зміст і якість освіти у відповідність до потреб регіонального ринку праці та значно підвищити популярність профосвіти загалом. Також Міністерство освіти і науки почало розробку чергового нового законопроекту «Про професійну освіту».
У червні цього року керівництво МОН змінилося. Нове - задекларувало, що затверджені раніше цілі, стратегічні та оперативний плани міністерства до 2024 року наразі залишаються незмінними.
Які, на мою особисту думку, проблеми української профосвіти потребують якомога швидшого вирішення?
Економічні кризи накривають світ і нас заразом з загрозливою регулярністю. Коли економіка стає на паузу, найпершими страждають саме представники робітничих спеціальностей, у більшості з яких - найнижчі зарплати в Україні. Кожна наступна криза буквально виштовхує їх за кордон, де ринок праці гнучкіший і більш високооплачуваний. А головне – стабільніший. Бо у країнах з розвинутою економікою прогнозування стану ринку праці на 3-5 років – обов’язково є.
А що ж з прогнозуванням в Україні? Зараз формування потреб з підготовки робітничих кадрів та фахівців середньої ланки майже повністю покладено на регіони, тобто до закладів професійної (професійно-технічної) а також фахової передвищої освіти доводиться регіональне замовлення на підготовку кадрів.
Та місцева влада застосовує різні підходи до таких обчислень і розрахунків, найгірші з яких – це врахування потреби лише комунальних господарств, без взяття до уваги потреб інших суб’єктів господарювання даного регіону.
Існує ще й державне замовлення на підготовку кадрів, в тому числі – і робітничих. Його неодмінно потрібно зберегти, щоб уникати конфлікту між локальними потребами регіону і державними. Це коли, наприклад, місцева влада вважає недоцільним фінансування підготовки фахівців для усієї України у закладах, розташованих на її території, в той час як в інших регіонах подібних робітничих кадрів не готують.
Регіональне та державне замовлення обов’язково повинне базуватися на середньостроковому прогнозуванні! Утім державні прогнозні потреби економіки в кадрах наразі повною мірою не відомі фахівцям сфери освіти: ні працівникам МОНу, ні керівникам закладів освіти.
Зараз формування державного замовлення на підготовку кадрів покладено на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, як на центральний орган. Теоретично, воно, на підставі статистичних даних та з урахуванням пропозицій інших центральних органів виконавчої влади, має формувати це саме замовлення як осмислений і далекоглядний документ.
На практиці ж, частину роботи як державний замовник у цій ланці виконують в межах своїх компетенцій лише МОН та центральні органи виконавчої влади. Тож ми отримуємо державне замовлення на підготовку кадрів, що не відповідає реальним потребам роботодавців.
Отже, щонайперше потрібно привести у відповідність пропозиції освітніх послуг у кваліфікаційному і кількісному розрізі до потреб ринку праці!
В Україні проблема збалансування потреб ринку праці з освітніми пропозиціями залишається невирішеною десятиліттями. Це стосується і вищої, і фахової передвищої, і професійної освіти.
Реалії сьогодення такі, що на вітчизняному ринку праці потреби у робітничих кадрах більші, ніж у фахівцях з вищою освітою. В той час як співвідношення фінансування державного (регіонального) замовлення є прямо протилежним.
По-друге, треба привести програми професійної освіти у відповідність до сучасних вимог.
У цьому питанні все починається з офіційно затверджених вимог роботодавців до професії, які до сьогодні формувалися в кваліфікаційних характеристиках, а тепер будуть - у професійних стандартах. У процесі дерегуляції не стало центральних органів виконавчої влади або їх структур, які відповідають за моніторинг кваліфікацій, визначення потреби у їх змінах або у створенні нових.
Та наявність сучасних кваліфікаційних характеристик чи професійних стандартів важлива для освітян, бо освітні програми розробляються саме на їх основі!
Теоретично, досліджувати ринок праці і стимулювати роботодавців до розробки новий професійних стандартів, або внесення змін до існуючих могло б Національне агентство кваліфікацій. Але воно поки лише розпочинає роботу.
На мою думку, зараз потрібно шукати збалансований компроміс між інтересами роботодавців, які би формували кваліфікаційні вимоги до працівників на основі власних потреб, і державними контрольними функціями, що мають на меті уніфікацію цих вимог.
Третя глобальна проблема, яка потребує вирішення: рівень кваліфікації педагогічних працівників та майстрів виробничого навчання.
На моє переконання, викладачем більшості професійних дисциплін має бути саме людина з досвідом роботи на виробництві, фахівець галузі: інженер, інженер-механік чи технолог. Часто такі викладачі встигають (або мусять) поєднувати викладання, роботу на виробництві з отриманням ще й педагогічної освіти у виші. Непросте завдання… Але при цьому зарплатня у даного викладача є меншою, ніж у шкільного вчителя.
Все тому, що державна освітня субвенція розповсюджується лише на вчителів загальноосвітніх дисциплін, відтак викладачі спеціальних дисциплін залишилися «за бортом». Але якщо ми хочемо вивести професійну освіту на високий рівень, зарплати викладачам, майстрам виробничого навчання у цій сфері треба підвищувати!
Так історично склалося, що, наприклад, у вищої освіти завжди було своє сильне лобі в уряді та в парламенті. А от у професійної освіти його не було. Однак зараз ми з колегами по освітньому комітету поставили собі за мету вирішити питання недооціненості потенціалу профосвіти.