Як «євро-ентузіаст-не-за-гроші», тобто людина, яка на відміну від Зоряни, не отримує зарплати за свою «про-європейську громадянську позицію», а отже не має й потреби драматично перебільшувати складність своєї «місії», я, особисто, ніякого «розгрому» та «краху» (а саме такі контекстуальні відповідники знаходить гугл-перекладач в українській мові для англійського frustration) перспектив подальшої євроінтеграції України наразі не відчуваю. Бо мені, як вже йшлося вище, за це ніхто не доплатить.
Проте, криза є, і це – факт. Якщо бути максимально стислим, то за три роки, які минули з часу підписання Угоди, влада України, «інституції ЄС» (або, простіше кажучи, «загальноєвропейська» чи «брюссельська» влада) та «професійно-про-європейська громадськість» (ну, це така специфічна каста людей, головним джерелом особистих доходів яких є «європейські реформи») БУКВАЛЬНО НІЧОГО не мають такого, чим вони могли б прозвітувати перед громадянами України та Євросоюзу в якості «успіху».
Ну абсолютно нічого, ні одного «живого прикладу» чого-небудь такого, що за три роки поліпшилося б з точки зору більшости людей не те що в їхньому власному житті, а навіть у якомусь «уявному місці світу, куди переносить нас телевізор», що вони асоціювали б із «євроінтеграцією».
І це, підкреслю, попри те, що за ці роки у найприземленішому матеріальному вираженні Євросоюз витратив на фінансову та «технічну» допомогу Україні не багато й не мало, а сяких-таких 2,81 мільярди євро із тих 11 млрд., які обіцяє нам до 2020 року.
Та при тому, що скажімо Польщі, на етапі її вже безпосередньої підготовки до вступу до ЄС у статусі кандидата, виділялося з бюджету ЄС щороку в середньому лише близько 450 млн. євро, тобто приблизно вдвічі менше, ніж Україні.
Якби шанований мною Євросоюз бодай 1/10 витрачених за останні роки «на Україну» коштів вклав у «щось намацальне» та й побудував за ті гроші тут, наприклад, бодай один великий сміттєпереробний завод, то, скажімо, проблема львівського (або менш «розпіареного», але від того ні на йоту не менш фізично реального харківського, одеського чи дніпровського) сміття була б за час, що сплинув, уже щасливо вирішена.
А вклавши в інформування людей про цей факт (це те саме, що раніше називалося словом «пропаганда») ще «одну двадцяту від тієї десятої», можна було б добитися того, що:
-
вся Україна була б їм вдячна;
-
харків’яни, дніпряни та одесити обожнили б Єврокомісію, причислили б до «лику небожителів» усі її генеральні й прості департаменти та чекали б лише одного: на яке наступне українське місто пролиється золотий дощ «євроінтеґраційних благ».
Натомість, майже три мільярди євро за три роки «кудись поділись» без будь-якого сліду в малорадісних українських реаліях.
Якщо ж гроші витрачені, а результату – катма, то є, як підказує здоровий глузд та життєвий досвід, лише три варіанти: 1) або їх хтось вкрав; 2) або їх бездарно і бездумно «розтринькали»; 3) або – «і першого, й другого потроху», в різних пропорціях.
Як реаліст, а тому – противник «теорій загальної змови», я дотримуюсь думки, що саме у справі «євроінтеграції» розтринькується нінащо в нас значно більше грошей, ніж в стислому розумінні цього слова «розкрадається». Від чого країні та людям аж ніяк не легше. Бо ж «розтринькані» без будь-якої користи для суспільства публічні кошти – це по-факту все рівно, що в нього вкрадені, навіть якщо діяння організаторів та виконавців цього процесу з суто формальної точки зору не підпадають під юридичне визначення «протиправного заволодіння чужим майном».
Для протидії такому неґативному розвитку подій Угодою про Асоціацію передбачені, нібито, щонайменше 2 потенційно потужні «запобіжники»:
1) Парламентський Комітет;
2) вже згадана Платформа громадянського суспільства.
Про Верховну Раду тут зараз не буду – «всі, хто цікавляться питанням» знають, що поки існуюча зараз на Україні виборча система не буде заміненою на таку, як у сусідній Польщі, Румунії та переважній більшості держав-членів ЄС, «кіна не буде». Тобто, депутат не займатиметься проблемами, витрачання часу на які жодним чином не впливає на його переобрання на наступний термін. А фактичний поступ євроінтеграції ніяк, здебільшого, на це зараз реально не впливає, тому й Рада є «проєвропейською» лише на рівні «символів».
Лишається, однак, «громадськість». І ось чому в інтересах євроінтеграції не працює вона – питання значно цікавіше.
Бо що відбувається впродовж трьох останніх років?.. Президент Порошенко, перший «пост-майданний» прем’єр Яценюк та його теперішній наступник Гройсман «їдуть до ЄС» і кажуть приблизно наступне: «ми віддані європейському курсу», «маємо амбітний план реформ», але «для їхнього втілення нам потрібна ваша допомога». Керуючись афоризмом засновника ОУН Євгена Коновальця, який вони навряд чи знають як конкретне висловлювання саме цієї даної людини, але який інтуїтивно сприймають за доконаний факт, що «без грошей, звичайно ж, ніякої справи не буде», очільники Євросоюзу, порадившись, надають, шматочками, цю «допомогу» як щось вельми конкретно матеріально виражене: то 1,2 мільярди; то 600 мільйонів, то 204, то бодай 55 млн. ...
Водночас із чим (тут – головна увага!) РАЗОМ З УКРАЇНСЬКИМ УРЯДОМ вирішують, на що б та яким саме чином їх витратити. До значної міри, цей процес є аналогом «співпраці із МВФ»: Європейський Союз, як і Міжнародний Валютний Фонд, практично ні на що (крім, можливо, зарплати своїх представників, комунальних витрат їхніх офісів та виставок дитячих малюнків, присвячених Дню Європи) не витрачає на Україні коштів без того, щоб їх ПРЯМИМ ЧИНОМ ПОПРОХАВ про це Уряд України.
Фонду Уряд (спільно з НБУ), надсилає, як відомо, «меморандуми», в яких просить грошей, попутно роз’яснюючи, на що збирається їх витратити, чому це є конечним, та навіть (тут ми вже, звісно, вступаємо на поле наукової фантастики) як збирається їх віддавати. З ЄС-ом процедури є трохи іншими (вони могли б бути темою окремого посту), але принцип тут той самий: НІЩО не витрачається на Україні без ПИСЬМОВОГО ПРОХАННЯ нашого Уряду та досить довгої процедури погодження того, як саме це прохання задовольнятиметься. З усієї «технічної» та «фінансової» допомоги ніхто не «нав’язав» нам, як країні, ні одного євро. Ніхто не дав ані євроценту без офіційного клопотання від кого-небудь, з якихось причин уповноваженого (або – фіктивно «уповноваженого», але про це якраз далі й мова) балакати з ЄС від імени українського народу.
У випадку великих сум це – призначений обраними нами Президентом та Радою прем’єр. Стосовно менших – який-небудь інший член Уряду, призначений все тими ж Президентом та Радою. Щодо сум зовсім маленьких (порівняно з прем’єрськими – «мікроскопічних») прохачем може бути якась громадська організація. Але повинна створюватися принаймні ілюзія, що ця організація діє не від імени та в інтересах трьох, наприклад, своїх засновників, а «з волі та на прохання» якоїсь великої кількости людей, які сприймають їх за своїх «представників» і надають їм для цього відповідний «кредит довіри». Це можуть бути, приміром, «роми», чи «жінки, які зазнають насильства у сім’ї», чи «особи, які належать до сексуальних/ґендерних меншин», чи «вимушені переселенці» або «представники сільських громад депресивних регіонів». Категорія людей повинна бути широко відомою як дискримінована, а організація – як віддана її інтересам та така, що «заслуговує на довіру».
Що стосується великих сум та «найбільш пріоритетних цілей», то відповідно до Угоди про Асоціацію, «Порядку денного Східного Партнерства» чи будь-якого іншого «інструменту політики ЄС» ОБОВ’ЯЗКОВО передбачається якнайпильніший «суспільний контроль на всіх етапах», і що суми більші, то контроль, природно, пильніший (принаймні – на папері та «на ФБ»).
Наприклад, на рівні Угоди про Асоціацію в цілому «Платформа громадянського суспільства Україна-ЄС», яка складається з двох Сторін, утворених, відповідно, загальноєвропейськими та українськими «організаціями громадянського суспільства», має воістину широченні повноваження:
«Платформа громадянського суспільства повинна бути поінформованою про рішення та рекомендації Ради Асоціації.»
«Комітет асоціації та Парламентський комітет асоціації повинні здійснювати регулярні контакти з представниками Платформи громадянського суспільства з метою отримання їхньої думки щодо досягнення цілей цієї Угоди.»
І так далі.
Просто кроку ступити не можуть, згідно Угоди, такі найвищі органи, відповідальні за її реалізацію, як Рада та Комітет, не надавши широкій громадськості вичерпну інформацію про свої плани та не порадившись із нею про це!..
Чи ж кореспондує ця «формальна сторона», бодай якось, із реальністю?!. – мені здається, що НЕ КОРЕСПОНДУЄ ВЗАГАЛІ НІЯК. «Платформа громадянського суспільства Україна-ЄС» в цілому та її «Українська Сторона» існують як ширма чи «декоративний елемент» відносин між ЄС та Україною, не впливаючи, де-факто, НІ-НА-ЩО.
А якщо чиновники розпоряджаються великими грішми без будь-якого громадського контролю, то вони роблять саме те, що просто неодмінно мусять робити чиновники за таких умов: «крадуть та розтринькують» – на Україні; розтринькують та, я з великою ймовірністю припускаю, отримують «kickback» – і в апараті ЄС. Для чого, якраз, бюрократичному апарату ЄС найкраще мати справу саме з країною, на кшталт України, яку можна оголосити «чорною дірою»: що «туди» потрапило, те й не дивно що «пропало». А якщо після «розпилу» був і «відкат», то цього, створюється ілюзія, «ніхто ніколи не перевірить» – все «спишуть на аборигенів». В ролі яких (такої собі «нації злодіїв») виступаємо ми – всі українські громадяни…
ЧОМУ Ж «Українська Сторона Платформа громадянського суспільства Україна-ЄС», існуючи вже майже роки, ніяк не протидіє цьому, використовуючи свої ексклюзивні правові можливості «влазити», згідно Угоди про Асоціацію, буквально «в кожну шпарину» відносин між Україною та ЄС в цілому та «європейських програм», що здійснюються на Україні, – зокрема?! Чому п'ятнадцять її обраних українськими громадськими організаціями членів та шість «робочих груп» з байдужою відстороненістю дивляться на те, як на наших з ними очах «в пісок» уходять мільярди витрачених Євросоюзом «на Україну» євро?!.
Чому, наприклад, ніяких наслідків не мають (і ніхто не дбає, щоб мали) навіть ті документи «Платформи» (т. зв. «Спільні декларації», див. напр. тут), які вона за три роки своєї діяльності ухвалила?! Органи Асоціації врахували їх, якось, у своїй діяльності, чи ми приймали ці документи «аби прийняти»? Було якесь відстежування впливу цих документів на політику держави Україна, якісь зусилля, щоб такий вплив мав місце, якийсь, як кажуть англійською, follow up?..
Чому в Порядку Денному останньої «Асамблеї Української Сторони», яка відбулася в столичному «Українському Домі» 23 березня 2017 року, не було навіть згадки про таку елементарну річ, як ЗВІТ «п’ятнадцятки» «членів УС ПГС» за проминулі 15 місяців (тобто – першу половину своєї каденції)? Чому відчуваюча «крах і розлад» (за кілька тисяч євро зарплатні на місяць) головуюча мала змогу просто проіґнорувати цілком леґітимну пропозицію автора цих рядків включити, все таки, звіт чинного складу «Української Сторони» ПГС за п’ятнадцять місяців своєї роботи до обговорення на високоповажному зібранні?!!
Невже шановні члени «Сторони» дійсно вважають, що їхній статус – це безкоштовний квиток до Брюсселю і назад раз чи два на рік та посиденьки за чаєм і фотографування з черговим міністром чи депутатом в середньому двічі на місяць?..
Чому, шановні, ви побоялися будь-що говорити про результати для суспільства своєї п’ятнадцятимісячної (а для декого – вже трирічної) діяльности, чи не тому, що їх – НЕМА?..
ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ПИТАННЯ – ВКРАЙ ПРОСТА: не може будь-кого контролювати чи «ловити злодія», котрий крім або замість бюджетної скарбниці України «запускає руку» ще й до коштів допомоги нашій країні з боку ЄС, той, у кого самого «рильце в пушку». Так само не може й дбати за ефективність багатомільйонних програм той, хто марнотратить на власну зарплату, люксусний офіс у центрі Києва та гонорари друзям і знайомим в якості «експертів», «модераторів» і «фасилітаторів» всього-навсього «якихось» 2,1 мільйони євро, виділених Єврокомісією на «підтримку участи громадськости в євроінтеґраційних реформах за допомогою Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС та Української національної платформи Форуму громадянського суспільства Східнього Партнерства» терміном на три роки, перший з яких якраз оце добігає кінця.
Якщо Міжнародний фонд «Відродження» адмініструє цей ґрант ЄС, то оплачувана працівниця відповідного проекту НЕ МАЛА Б БУТИ, за сумісництвом, і (спів-)головою «Платформи громадянського суспільства» з боку України. Втрата відчуття того, що ці функції є несумісними, означає і повну втрату будь-яких етичних та професійних стандартів «громадської доброчесности» в цілому та своєї підконтрольности суспільству, яке делегує людину на ті чи інші громадські посади, зокрема.
Керівник найбільшого профспілкового об’єднання України НЕ МОЖЕ САМ СЕБЕ ПРИЗНАЧАТИ («в робочому порядку», без будь-якого протоколу погодження цього з боку ширшого загалу колеґ) членом «Координаційної Ради Проекту», навіть якщо з «Наглядової» вона якимось дивом раптом стала «координаційною».
Якщо призначений «п’ятнадцяткою» Оргкомітет ретельно «відібрав» для участи в Асамблеї 150 делегатів, більшість із яких подали заявки на «мікро-ґранти» в рамках «реґрантингу» з того ж джерела і саме зараз якраз очікують рішення щодо них (яке теоретично мало бути оголошене ще тиждень тому), то навряд чи від такої «громадськости», яка швидше заслуговує запропонованого одним колеґою означення «клієнтела», можна очікувати «відповідальної громадянської позиції» на засіданні, де в президії сидять ті, від кого фактично залежить надання їм їхнього «маленького шматочка пирога» в обсязі 10, 15 чи 20 тисяч євро.
Фактично, відбувається підміна справжнього ГРОМАДЯНСЬКОГО суспільства, моральною основою якого є «республіканські чесноти», на «громадянське суспільство гранітоїдів», що може бути «громадянським» лише у лапках.
І ясно, що «гранітоїди», основним джерелом існування яких є ґранти, не можуть самі контролювати себе на предмет того, наскільки ефективно та корисно для суспільства використовується в країні іноземна фінансова та технічна допомога…