ГлавнаяБлогиБлог Олени Задорожної

«Невидимий батальйон» виходить з темряви. У Києві презентували документальну стрічку про жінок на війні

Вони не потребують ніяких особливих умов, для них важливо лише те, щоби їхня фактична роль на фронті відповідала заявленому, щоб у віськовому квитку снайперка не значилась швачкою, а парамедичка-доброволець мала ті ж права, що й медслужбовці військових підрозділів.

Спільне фото героїнь та аторів стрічки після її показу
Фото: Олена Задорожна
Спільне фото героїнь та аторів стрічки після її показу

Невидимий батальйон українського війська поступово проявляється у юридичному полі як те зображення на фотографії, але пройдено ще тільки частину шляху. Презентація фільму «Невидимий батальйон» відбулась в столичному кінотеатрі «Оскар» і далі стрічка помандрує Україною та світом, щоб розказати про жінок на війні, де вони окрім свободи для країни виборюють собі право воювати на рівні з чоловіками.

Певно, ми живемо не в той час, коли маємо розкіш послуговуватися директивами, які нібито покликані дбати про життя і здоров’я певних категорій населення, наприклад, жінок, для яких існують суттєві обмеження щодо військової служби. Інструкції «кивають» в бік збереження репродуктивного здоров’я, і певно за інших умов ця історія розвивалась би менш стрімко, однак обставини не цікавляться статтю – з 2013 року, а також після початку війни, головним критерієм «профпридатності» в бою стала здатність діяти і готовність брати на себе відповідальність за певний напрямок роботи.

«Є жінки, заточені під війну» - каже у фільмі одна з героїнь, Тайра. Вона – тренер айкідо у мирному житті, опанувала навички парамедика і вже тривалий час рятує життя воїнів в найгарячіших точках. Якщо жінка добровільно відсуває на задній план ті речі, про які нібито покликані дбати «директиви», що обмежують право на службу, тут виникає конфлікт інтересів. Коли «я можу і хочу», але «не положено».

Взимку 2016 року зо два десятки жінок, які в той чи інший спосіб дотичні до війни, провели «марш Невидимого батальйону». Вимагаючи рівних прав жінок в армії, під стіни Міноборони вони прийшли з кухонним начинням, склавши його під воротами відомства. Тоді на підтримку акції лунали поодинокі голоси чоловіків-військових. На сьогодні, через два роки після тієї нечисельної акції, Міністр оборони Степан Полторак звітує про те, що бойові посади сержантського і старшинського складу вже доступні для жінок, на черзі – скасування заборони для дівчат вступати в військові ліцеї. А там зрештою, можливо дійде черга і до офіцерських керівних посад. Зрештою, є до чого прагнути, у низці європейських країн  силові та військові структури включно з Міноборони очолюють жінки.

Але «невидимий батальйон» бореться не лише за посади і не стільки за них, принаймні фільм не зовсім про це. Найперше, це історії життів, які перемолола, перекроїла війна. Вчорашні «діти квітів», мандрівні барди і «неформали» у горнилі війни переплавляються на парамедиків, які вчать кремезних армійців рятувати життя в умовах бою – своє і побратима, за секунди спиняти кров і стабілізувати поранення, щоб утримати людину, доки приїдуть лікарі.

Марія Берлінська, авторка ідеї та продюсер фільму
Фото: Олена Задорожна
Марія Берлінська, авторка ідеї та продюсер фільму

Ідея проекту належить Марії Берлінській, яка з доброї волі «мобілізувала» себе на війну в якості аеророзвідника, зйомками займалися команди Ірини Цілик, Світлани Ліщинської й Аліни Горлової. В центрі уваги – історії шести жінок: парамедиків Дар’ї Зубенко та Юлії Паєвської, снайперок Олени Білозерської та Юлії Матвієнко, штурмовички Андріани Сусак, заступника командира батальйону по роботі з особовим складом, або ж «замполіта» Оксани Якубової.

В колі людей, дотичних до війни, часто можна почути фразу: «якби не все це, ми б не зустрілися – настільки ми різні, але настільки спільний смисл поєднав і сформував нове коло спілкування». Для мене особисто на рівні відчуттів критерієм ідентифікації війни, що відбувається "тут і тепер" в твоїй реальності, є вік. Ось вчора ти закінчуєш школу, а молодші за тебе діти тільки-но сідають вчити буквар. А сьогодні вони вже дивляться у вічність з меморіальних дошок і пам'ятників, у військовій формі, з посмертними відзнаками за героїзм, а частіше - зовсім без ніяких відзнак. І в тебе як розпечений шмат заліза входить розуміння того, що це твоє покоління там, в окопах. Це і ти сам десь поруч з ними, настільки, наскільки можеш бути. Ти дивишся на свою ровесницю, чуєш її історію і вже ніколи не зможеш жити окремо від цього. Війна приходить в деталях. В ранній сивині, у раптово зрілих поглядах двадцятип’ятилітніх, в буденних розмовах про страшні речі, які такими бути перестали через їхню багаторазову повторюваність, через відсутність змоги визнавати їх страшними. Через мораторій на емоції і сльози, який встановлюють собі ті, хто на фронті, щоб тримати в тонусі інших.

Вона сидить навпроти і розказує про те, як виганяла хлопців з-під УРАЛу у паузі під час обстрілу - не дай бог зараз прилетить, то вони там і залишаться. "Це мабуть був найкладніший бій, а потім теж було різне, але цей таки найскладніший" - спокійно каже Андріана Сусак. У стрічці вона показує знімальній групі відео своїх бойових виходів, де жартують ті, з ким по обіді вони збиралися пити каву. «Але по обіді каву було пити вже ні з ким». Вона би, певно, і досі була на фронті, якби не завагітніла. Повернувшись у мирне життя все рівно тримається ветеранського гурту. Здається, ті, в чиє життя одного разу увійшла війна, завжди матимуть в собі її ген, в якому закодовані спільні смисли і цінності. Які назавжди відмежують від життя «до».

Власне, вони і є тим магнітом, який притягує до себе людей з абсолютно різних сфер, з абсолютно різними наборами умінь. І потрібні ніші заповнюються, а пазл складається докупи, коли йдеться про велику спільну, але багатовекторну справу. І на запит завжди відгукуються потрібні люди – так відбувається тільки тоді, коли проект йде від душі і головним рушієм є ентузіазм і велике бажання. Золоте правило: допомагають найохочіше тим, хто і без того готовий іти до кінця, покладаючись тільки на власні сили, хоча і сподіваючись на незайве дружнє плече.

Ця стрічка незабаром мандруватиме світом – автори шліфують її до показів за кордоном. Вже є домовленості з Америкою, напрацювання в інших країнах. Крім того, на запит ініціативних груп автори обіцяють презентувати свою роботу в українських містах і містечках.

Андріана Сусак дякує авторам стрічки від імені усіх її героїнь
Фото: Олена Задорожна
Андріана Сусак дякує авторам стрічки від імені усіх її героїнь

Власне, найбільша цінність фільму, окрім того, що він покликаний показати роль жінок в бойових діях, а разом з тим – розповісти про обличчя війни без прикрас, щирість емоцій та відвертість. Це не заборонені прийоми «биття на жалість» чи спроби викликати страх, це проживання знімальних груп моментів побуту чи бойових завдань разом зі своїми героїнями. Це фраза однієї з них про те, що їй байдуже до манікюру, й іншої про те, що вона би його з задоволенням робила, якби не все це. Це свідома відмова від бажання мати дитину «доки все це не закінчиться», і вимушений декрет прямо з фронту для іншої. Це пронизливі вірші, обірвана пісня і зізнання про те, що з колишніми друзями вже нема особливо про що й говорити. Це страх метро, від якого хоче сховатися героїня, і фраза «чому загинула вона, а не я?», а потім інша, що б’є навиліт «мабуть завдяки цьому фільму і зйомкам я взагалі вижила». Це відчуття того, що невелике коло людей взялося міцно за руки, аби пережити цю Вальпургієву ніч, що все триває і триває. І з темряви до них виходять інші, так само збентежені і розширюють коло, а від вогню цих сердець стає світліше і тепліше. А за темрявою завжди приходить ранок і сходить сонце. Хотілося би дочекатися його без втрат.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter