Офіційні дані квітня 2017 року показують, що в Збройних Силах України проходили службу і працювали 54 тисячі жінок. Міністр оборони каже, що нині більш ніж 2000 жінок перебувають у зоні АТО. “Насправді ніхто не знає справжньої цифри. Жінок набагато більше. Бо більшість з них офіційно влаштовані як швачки, кухарки, діловоди, обслуга. Але по факту – вони на полі бою”, - розповідає Марія Берлінська, очільниця Центру підтримки аеророзвідки, волонтерка та засновниця соціального проекту про жінок-військових “Невидимий Батальйон”.
Поки Президент України Петро Порошенко розказує на своїй сторінці в соцмережах про “успішну гендерну політику в Збройних Силах”, жінки-військові спростовують його слова і роблять реальні зміни. Два роки тому волонтерки домоглися, аби в законі про військову службу відкрилося ще 63 посади для жінок, зокрема: кулеметниця, мінометниця, розвідниця, снайперка, командир бойової машини, командир відділення, стрілок-зенітник. Але деякі військові управлінці й нині ігнорують гендерні зрушення в законодавстві й не хочуть втілювати їх.
Військові волонтерки також готують документальний фільм “Невидимий Батальйон”. Кінострічка розповідатиме історії шістьох жінок, які воюють чи воювали в АТО. Прем’єра фільму відбулася 14 жовтня. «Проект має зробити наших жінок видимими. Сектор безпеки і оборони має формуватися за принципом професіоналізму. Війна і досі триває, і наші жінки на цій війні гинуть так само, як і чоловіки», – наголошує Марія Берлінська. Вона впевнена, що публічний тиск на управлінців Збройних Сил може посприяти реальним змінам в армії. Сьогодні в ЗСУ працюють над створенням окремої посади, що відповідатиме за гендерну рівність.
Наша армія повільно йде сходами до “успішної гендерної політики”, однак щоразу робить крок назад, коли звучить запитання: “Чому жінка на війні?”
«Просто жінка на війні»
Щоденник 1. Євгенія Янченко, 32 роки. Працювала юристом, під час Майдану стала медиком-волонтеркою, в АТО - боєць батальйону "Київська Русь".
1 грудня 2013
Євгенія і її чоловік Андрій сидять разом біля телевізора у ніч з 29 на 30 листопада. Всю ніч і день вони не сплять, бо дізнаються про силовий розгін Майдану. Подружжя сперечається, поїде Андрій на Майдан сам чи разом з дружиною:
- Я військовий, я знаю, що це лише перша кров на Майдані. Крові буде набагато більше. Я хочу захистити тебе.
- Я зможу захистити себе сама. Я не можу просто сидіти вдома в такий час... То що тобі зібрати з собою?
Довга пауза.
- Збирай рюкзак на двох.
Вони швидко пакують бутерброди, каву й цигарки. О 18:15 чоловік і жінка разом виходять з метро на площі Майдану Незалежності.
Цього дня Євгенія назавжди залишила офіс, де працювала юристом.
Березень 2014
Дзвінок на мобільний. Андрію Янченко, колишньому десантнику, пропонують створити батальйон територіальної оборони. Андрій і Євгенія разом приймають рішення, що "батальйону бути". Його називають "Київська Русь". Відбір у лави батальйону простий:
"Зброї не буде, їжі не буде, техніка буде невідомо-яка. Хто готовий - зробіть крок уперед", - вигукує комбат Янченко, позивний "Висота", і бачить, як деякі чоловіки не наважуються зрушити з місця.
Тоді ж Євгенія рішуче робить крок уперед, але Андрій проти:
- Це далеко не іграшки і навіть не Майдан, незважаючи на всі його тяжкі події. Жінка на війні - це ще одне вразливе місце для військового. Тим паче, є закон про корупцію, який забороняє тобі прямо підпорядковуватися своєму чоловікові.
- Смерть на війні не обирає, хто ти: чоловік чи жінка. Ми сім'я, в батальйоні ще багато наших рідних. Ми мусимо захищати одне одного, - відповідає "Єва" (її позивний).
Кілька місяців Євгенія відвідує тренінги з медицини й парамедицини в НГО "Patriot Defence", проходить навчання на полігоні "Десна". Індивідуальна аптечка натовського зразка і сертифікати про спеціалізацію роботи тепер у неї на руках. Разом з іншими медиками й активістами Євгенія створює ГО "Білі Янголи", щоб поїхати в АТО як громадська організація медиків Майдану.
Серпень 2014
Євгенія пише офіційного листа в Міністерство оборони з проханням долучити ГО "Білі Янголи" до 25-го батальйону. "Що б з нами не трапилося на території АТО - ми повністю беремо відповідальність на себе. Ми повністю несемо відповідальність за свої дії. У подальшому ми не маємо ніяких моральних чи матеріальних претензій до управлінців батальйону чи Міноборони", - "білі янголи" заїжджають з цим документом до нотаріуса у Вишгород. Тепер вони офіційно мають право бути в складі "Київської Русі" в Дебальцевому.
Євгенія кладе папірці перед чоловіком-комбатом і каже: "Тепер я воюватиму поруч, разом з рідними".
Так у батальйон, де близько 700 чоловіків, додалося 3 жінки: Анна Кузьмінчук, 21 рік, Христина Скільська, 21 рік, і Євгенія Янченко, 29 років. "Навіщо жінки на війні, що вони тут робитимуть?" - перемовляються між собою чоловіки-військові.
28 серпня 2014
Нацгвардійці, їдучи на підмогу силам АТО від Дебальцевого до Вуглегорська, потрапили в засідку до бойовиків-сепаратистів. Багато солдатів загинуло, деякі згоріли заживо. Бійці 25-го батальйону терміново вирушають на евакуацію. "Єва" та її "білі янголи" діють швидко. Начальник медсектору стоїть збоку і лише спостерігає. Один солдат вигукує:
"Десь за кілометр-півтора лежать поранені, треба їх звідти забрати".
"Хто їде?" - запитує Євгенія.
Ніхто не відповідає. Вона закидає рюкзак у машину і їде за "нульовий" - за "червону лінію", в бік сепаратистів. Не знайшовши поранених, “Єва” і її колеги бачать командира "Висоту". Він проїжджає повз на БТР і показує: "Розвертайтеся".
На "нульовий" блокпост через 10 хвилин почали прибувати поранені. Одного з найтяжчих під позивним "Сєрьга" рятує "Єва". У нього відкрита черепно-мозкова травма. Євгенії вдається стабілізувати його стан і якнайшвидше евакуювати.
Тим часом підбігають місцеві жителі:
- Там ваш лежить на полі бою.
- Ми не можемо зараз його забрати, йдуть бої. Ви могли б? Сепаратисти вас не чіпатимуть.
Це був наймолодший з батальйону - "Школяр". Місцеві привезли його в багажнику, наші військові перенесли його в машину і поїхали в табір. Там виставили стіл, поклали "Школяра", накрили простирадлом.
Згодом командир батальйону Андрій їде до начальника медсектору. Останній шокований роботою жінок-військових:
- Хто така “Єва”? Хто ці три дівчини з 25-го батальйону? Сьогодні вони працювали краще, ніж будь-хто з чоловіків.
Згодом начмед підходить до "Єви" і потискає їй руку. Вона більше не відчуває себе "просто жінкою" на війні, до неї ставляться як до професіонала.
27 травня 2017
Євгенія й Андрій вже давно повернулися з Дебальцевого, де брали участь у найзапекліших боях з січня по лютий 2015-го. Їхньому синові вже півтора року. Друзі з батальйону стали йому хрещеними.
Сьогодні подружжя разом відкриває свій магазин квітів "Eva Fleur". За тиждень вони покликали побратимів з "Київської Русі", аби ті допомогли робити тут ремонт. Чоловіки й жінки у військовому шпаклювали, фарбували, клеїли гуртом, "як одна велика сім'я".
Тепер тільки "Єва" не у військовій формі, а в синій сукні і з квітами в руках.
- А пам'ятаєте, як наш "Кузя" завжди приходив до нас у батальйон з квітами? Зима, лютий холод, сніг всюди лежить, а він з квітами.
«Жінкам “нє паложено”»
Щоденник 2. Оксана (ім’я змінено на прохання бійця), 23 роки. Раніше працювала економістом. Посада в АТО - старший стрілець-навідник в добровольчому батальйоні, блок-пост, окраїна міста Попасна, Луганська область.
18 лютого 2014 року.
В той день Оксана вперше бачить так багато крові, понівечені та відірвані кінцівки людей, справжні бої зі зброєю і без. Вона виходить з барикад, її одяг смердить димом від пропалених шин. На 8 ранку вона йде на роботу, в офіс Ощадбанку, де працює економістом в контакт-центрі. Вона приймає дзвінки з усієї України: депозити, кредити, рахунки. Часи Майдану перетворили її роботу на соціальну службу підтримки й не тільки. Перший дзвінок. З Донецька. Жінка по той бік слухавки каже, що "підтримує сепаратистів і бажає українцям смерті".
Оксана мовчки кладе слухавку, пише заяву про звільнення і йде до подруги, з якою познайомилася на Майдані.
Листопад 2015 року
Тепер Оксана разом з подругою намагається потрапити в АТО. Вона вкотре приїхала до штабу, щоб попросити її офіційно влаштувати. У відповідь вона вкотре чує: "Навіщо тобі їхати в АТО? В тебе є військова спеціальність? Що ти вмієш? Ти ж дівчина. Твоя справа - кухня й діти".
Разом з нею підходять двоє чоловіків. Їх не запитують про військову освіту, досвід роботи, вміння. Їх швидко, без зайвих запитань, оформлюють на службу.
Грудень 2015 року
Оксана підписує контракт резервіста. У разі інтенсивних бойових дій її можуть викликати в АТО.
Лютий 2015 року
- Знову хочеш, щоб ми взяли тебе в батальйон, дівчино?
- Хочу.
- Ну гаразд, ми можемо оформити тебе діловодом. Зараз нам потрібен діловод.
- Добре. Але я хочу їздити на навчання й ротації, як і всі інші.
Квітень 2016
Вже рік Оксана працює на посаді діловода. Окрім цього, вона вчиться розбирати, збирати й чистити зброю, разом з усіма відвідує стрільбища, ходить на бойові чергування в зоні АТО. І лише ставши військовослужбцем за контрактом - вона офіційно обіймає посаду стрільця.
Тепер Оксана у складі взводу цілодобово чергує на блок-посту. Вона проводить огляд машин, що проїжджають блок-пост, перевіряє підозрілих осіб. Її завдання - з'ясувати, чи причетні вони до бандформування так названих "ДНР/ЛНР". Вночі їй варто пильнувати якнайкраще: це особливо сприятливий час для дій ДРГ (диверсійно-розвідувальних груп).
На чатуванні вона відбуває по 3-5 год. Так як чергування на БП цілодобове, то Оксанині зміни можуть бути зранку, вдень та вночі. Після того, як вона передає пост, йде у відпочивальну або вільну зміну. Перша - це її особистий час (за умови, якщо немає бойової/навчальної тривоги). Оксана готує їжу, пере одяг, займається особистою гігієною, читає, виконує фізичні вправи чи просто спить.
У вільну зміну - Оксана за наказом командира: приймає продукти, заготовлює дрова, прибирає територію, проходить спеціальні військові навчання, відвідує стрільби.
Оксана, як і всі, спить в тісному бліндажі 3 на 4 метри з шістьма чоловіками. Миється, їсть, пере, переодягається в одних і тих же місцях, як і всі інші. В місці постійної дислокації, як і всі немісцеві, вона живе в казармі, затісній для всього батальйону, бо мобілізованим гуртожитки "не надають".
Жовтень 2016
Пішли дощі й стало прохолодніше стояти на блокпостах. Оксана та її подруга Зоя (ім’я змінене) отримують теплу військову форму. Оксані видають бєрци 41 розміру і форму 50 розміру. Натомість чоловікам, окрім форми, видають також термобілизну, підштанники, кофту та по дві пари теплих шкарпеток.
- А нам також видадуть термобілизну? - запитують дівчата.
- Ні. Жінкам за статутом "нє паложено".
Командування також розводить руками. Через декілька днів жінкам пропонують зробити заміну:
- Ви зараз зможете отримати термобілизну, замість літньої сорочки і краватки.
- Тобто влітку нам не видадуть сорочки?
- Так.
- За статутом нам також повинні видати спідницю і колготи. (Сміються)
- Немає.
- А чому видають форму по статуту чоловікам - раз на рік. А жінкам - раз на півтора року?
- Бо так написано в статуті.
- Але ж ми так само, як і чоловіки, служимо в зоні АТО, так само чергуємо на блок-постах.
- Жінкам "нє паложено".
- "Нє паложено"? Так само мені відповідали в поліклініці МВС, коли я просила долікувати мою спину: “Жіночих місць немає”, - розповідає Зоя своїй побратимці Оксані.
У вільний час Оксана за власні кошти купує собі взуття по нозі 37 розміру та вшиває собі форму в знайомої кравчині.
Жовтень 2016
Оксана дізнається про те, що до Закону про військову службу додали 63 посади для жінок. Тим часом військова частина отримує телеграму з Харківської Академії Нацгвардії, у ній - запрошення на навчання. Через декілька днів Оксана приходить до військвої частини, щоб зібрати небхідні документи, аби навчатися на офіцерку. У відповідь голова відділу кадрів каже: "Цього року ми жінок не набираємо. Вже немає жіночих місць".
Через деякий час дівчина самотужки влаштовується на приватні курси, де отримує навики військової спеціальності. Отримує сертифікат, але командир батальйону не визнає його.
Вересень 2017 року
Вона вже півтора року чекає на кімнату в гуртожитку. Увесь цей час їй кажуть одне й те саме: "Місць немає".
- Але ж там живуть мої побратими з батальйону й поруч з ними є вільна кімната.
- Ні! Жіночих місць немає!
«Офіційно – я просто швачка на війні»
Щоденник 3. Адріана Сусак, 29 років. Посада в АТО - штурмовик батальйону "Айдар", позивний "Малиш"
Травень 2014 року
На Майдані сотник видає Адріані стандартну армійську форму «дубок». Кожному добровольцю ще видають термочашку, котелок, каремат, бронежилет. Їм кажуть, що вони п’ять днів охоронятимуть Луганське СБУ.
Зі спакованим рюкзаком і 115 гривнями в кишені Андріана й ще сто добровольців їдуть в бік Луганська. Їх висаджують у лісі, в Нянчиному вони розкладають табір і чекають, поки привезуть зброю.
- Це територіальна оборона, - кажуть.
Видають зброю кожному й записують у зошит в клітинку. Адріану просять бути діловодом штабу, «бо вона жінка».
– Ми воїни, ми не будемо сидіти в штабі. Поки немає бойових дій, то можете й допомогти з документацією, Адріано.
Всі групи їдуть на полігон вчитися стріляти. Тим часом Адріана мусить сидіти в штабі й працювати з документами – діловодом.
Андріана займається організаційними питаннями, визволяє хлопців із полону, веде перемовини з терористами, говорить телефоном з рідними побратимів.
25 травня 2014 року
Перша бойова операція батальйону. В Новому Айдарі. Адріана сидить в штабі й нервово чекає на повернення побратимів. Перші поранені, взяли перших полонених. Вона чітко вирішує в той момент: “В наступну операцію я йду з ними”.
14 червня 2014 року
Адріана вмовляє комбата вийти на поле бою - визволяти Щастя.
Вона йде з групою під назвою “Чорні”:
- В мене є наказ командира йти з вами.
Більшість з хлопців не здгадуються, що між ними дівчина, бо в балаклаві. Їй видають 4 ріжка, автомат і гранату.
- Віддаси, якщо повернешся, - каже головний.
Вона замотує скотчем гранату й ховає її в бюстгалтер. Боїться не повернути.
Вона багато чого не може зробити в цей день: ні розрядити автомат, ні, тим паче, вбити людину.
Нарешті вони взяли штурмом Щастя. Адріана йде з групою саперів, які мають розмінувати міст.
Поки сапери роблять свою роботу, Адріана займає свою позицію. Неочікувано з лісу вибігає сепаратист. Його завдання – підірвати міст. Він стоїть прямо навпроти неї: ні він, ні вона не змогли вистрілити в той момент.
- Здрастє, - вигукнув бойовик.
Адріана мовчить.
Побратим з батальйону бачить їх:
- Біжи звідси!
Опісля солдати допомагають Адріані опанувати зброю. Вона ходить на полігон, вчиться стріляти. Найжорстокіший бій для неї - біля селища Металіст під Луганськом. Тоді ж вони йдуть визволяти Надію Савченко та ще шістьох солдатів з полону.
Вона прокидається о 6ій ранку й сідає працювати з документами. Телефонний дзвінок, побратим Юра кричить в слухавку:
- У нас дуже сильний бій. Ми прориваємось, нас оточили.
Адріана телефонує командиру, щоб той тримав зв'язок з Юрою. Група “чорні” вже там. Адріана сідає в багажник “четвірки”, бо невистачає місця в салоні автівки. Їдуть до Щастя.
Є поранені. Більше немає комплекту. Наші здаються в полон. Адріана добігає до “Айдару”. Команда – іти брати блок-пост Металіст. Стріляють з ПК, кулеметів. 9 людей ведуть бій приблизно годину. Починає стріляти друге БМП.
Одного воїна вбило за два метри від Андріани. "Це мій перший день народження на війні", - подумала вона.
Потім були інші "дні народження". За три місяці 2014-го Адріана втратила понад сотню друзів.
Березень 2015 року
Охороняючи 25-й блокпост, Адріана дізнається, що вагітна. Вона вперше заплакала на війні. Проте вирішує залишитися до демобілізації. У лютий мороз -25 вона живе в окопах ще з сімома людьми.
На третьму місяці вагітності вона продовжує ходити на деякі бойові завдання. Але вона не ходить в розвідку, не носить важких бойових комплектів. Натомість налагоджує зв'язок, супроводжує волонтерів. Іноді ризикує - ходить “на живця”. Група солдатів разом з Адріаною виїжджає танком та БТР на відкриту позицію, аби їх могли помітити вороги. Вони стріляють по ворогах, вороги стріляють у відповідь – й “айдарівці” відходять назад. Все це для того, щоб можна було вирахувати позиції ворога.
Вагітною Адріана служить п’ять місяців.
Липень 2015
Адріану демобілізували. Вона їде додому в Косів. Вона відкрила документи й дізналася, що офіційно була записана спершу як діловод, а потім - як швачка. Хоча весь цей час брала штурмом міста на війні.
Вона рахує імена, позивні тих, кого втратила. Дорахувала до 70, але далі не змогла, бо почала плутатися в позивних, збиватися. Когось все-таки не пригадує вже.
Вона не хоче повертатися, бо війна ще не закінчилася.
Вересень 2017
Адріана вже 2 роки не була на війні. Вона годує та вкладає спати 2-річного сина. Тепер вона думає на кілька днів поїхати в АТО. На зап’ясті в Адріани намотана темно-зелена стрічка. В Адріаниного чоловіка така ж. Це молитва воїна.
