У чому секрет тотальної поширеності ейджизму? Засновник цього терміну Р. Батлер певен: все – у глибоко прихованій тривозі молодих (і зрілих) людей, їхній відразі та неприязні до старості, хвороб, інвалідності й страху немічності, непотрібності та смерті.
Однак хто не знає, що на Заході підстаркуваті живуть набагато комфортніше, ніж на вітчизняних теренах? Більш юні створіння якщо їх і «затискують», то злегка, у плані боротьби поколінь. Опиняючись на Заході, не помічаєш «цифрового розриву». Попри Wi-Fi, електронні ґаджети і таке інше, літні люди не виключені з вуличних форм життя. Не відаю, скільки в їхніх парламентах літніх депутатів. Але, коли йду вулицями, бачу, що старенькі сидять у кафе з “Wi-Fi FREE”, регочуть і цмулять ті ж напої, що й молодь.
Там – своя гуманна історія. В Європі та Америці є маса спеціалізованих товарів для літніх осіб. Одна з німецьких фірм недавно випустила комп’ютерну мишку для людей з тремором руки, щоб ці тремтіння скорочувати. Для літніх осіб з'являються лінійки модного одягу. На Заході люди ці - багатша, більш забезпечена категорія населення. Я вже не казатиму, скільки там громадських і волонтерських організацій, які займаються проблемами людей похилого віку, доглядом за ними, забезпеченням їхнього побуту. І держава фінансує та контролює ці організації! Такі відносини прописані і закріплені соціальним законодавством.
Зовсім інакше - у нас. Незважаючи на те, що поняття «ейджизм» ви не знайдете українською, а тільки російською мовою, воно реальну просочилося в усі наші будні. Українське суспільство сповнене силою-силенною негативних стереотипів сприймання старості. Переконують, що старі люди є бідними і немічними, неспроможними повноцінно працювати. У нас все має гостріші, карикатурніші, а тому - драматичніші форми. А в соціальному законодавстві, як кажуть в народі, ще й кіт не валявся…
Формулюю тут нібито загальні речі, але маю перед очима цілком конкретні реальні історії. Як кажуть, ейджизм на практиці. До мене як до депутата Київської міської ради за допомогою часто звертаються люди саме похилого віку. І не за матеріальною - за моральною. Хоч пенсіонери у нас найменш захищені у матеріальному плані, виявляється, моральна дискримінація для них є набагато болючішою. Ось типова історія.
Іван Григорович Прядко до мене, як депутата Київради, звернувся зі скаргою на неповагу та непрофесійне ставлення до нього як ветерана та інваліда війни з боку медичних працівників поліклініки №1. Цей пенсіонер 1921 року народження, учасник бойових дій, інвалід ВВВ 2-ої групи, розповів мені свою невеселу історію.
Від управління праці та соціального захисту населення Дніпровського району міста Києва йому запропонували путівку до санаторію. Що ж тут принизливого, спитаєте ви? Нічого, але… Для одержання путівки Іван Григорович мав зібрати ряд документів. Серед іншого - медичну довідку з районної поліклініки (форма №70). У поліклініці №1 Дніпровського району, за якою він закріплений, функціонує окремий кабінет для обслуговування таких, як він, ветеранів ВВВ, інвалідів війни, учасників бойових дій тощо.
Лікар Чорна, яка в той день вела прийом, з якихось причин відмовилася надати ветеранові довідку та направила дев’яностооднорічного чоловіка до… дільничного лікаря. (Той, між іншим, приймає у приміщенні за адресою вул. Райдужна, 14.) Дільничний Івана Григоровича, засвідчивши свою некомпетентність з цього питання, «відфутболив» літню людину на прийом до… лікаря поліклініки №1. Себто, у вищезгаданий кабінет, де й обслуговуються ветерани та інваліди ВВВ. Та відпочинкова казочка на цьому не закінчилася. Коли врешті-решт той-таки дільничний лікар необхідну ветерану медичну довідку виписав, її категорично відмовився підписувати… заступник головного лікаря Цокур Г. К.! Мотивував тим, що людям такого поважного віку, як ветеран ВВВ Прядко І. Г., «необхідно сидіти вдома, а не їздити по санаторіях». Не вдаючись в інші деталі чиновницького знущання з літньої людини, скажу лише, що Івану Григоровичу довелося ще не один день оббивати пороги різноманітних медичних кабінетів та вистоювати чималі черги, щоб отримати-таки необхідну йому медичну довідку для подальшого лікування у санаторії. Припускаю, що після таких «пригод» лікування йому напевне знадобилося. І – поважніше.
Але дискримінація за віком продовжилася. Хамство й образи медики приберегли для ветерана і після повернення із санаторію. Для звітності вони забажали мати від нього довідку про проходження лікування в санаторії та довідку форми №70 (повторно!). Буцімто, аби поставити в пільгову чергу для отримання путівки наступного року. Як говорить Іван Григорович, він повторно пройшов усі кола пекла цього медичного закладу. Після цього у пошуках справедливості та захисту від свавілля столичних горе-ескулапів прийшов на мій депутатський прийом.
Як депутат Київради, я звичайно ж звернулася до голови Київської міської державної адміністрації Олександра Попова з проханням відреагувати на описаний вище інцидент. Розібратися, конкретно з чиєї вини ветеран ВВВ, інвалід ВВВ, пенсіонер і - врешті-решт - людина похилого віку змушена була терпіти усі ці приниження. Замість того, щоб за першим же своїм ввічливим проханням отримати від медиків необхідну підтримку і допомогу. Розібратися та притягти до відповідальності медичних працівників, які проявили байдужість, халатність та непрофесіоналізм при обслуговуванні інваліда війни.
А хотілося б написати: «Вигоніть з тріском цих жорстоких медиків, бездушних соціальних працівників…». Але ж добре розумію, що на їхнє місце прийдуть точнісінько такі ж. Бо хто у нас соціальний працівник? Це – чиновник. А чиновники незадоволені своїм становищем і злі, бо за мізерну зарплату до них ставлять завищені вимоги. Вони беруть хабарі. А що можна взяти з ветерана? Звичайно ж нічого. Тому часто й чуємо про таке хамське ставлення з боку чиновників до цих заслужених людей. Як у даній ситуації, коли ветерану лікар вказує, що треба «сидіти вдома, а не їздити по санаторіях». І це при тому, що ветерани у нас – це як раритет. Ветеранів з кожним роком все менше і менше. Ми ще маємо можливість їх побачити, почути живу історію. Чому ж це не цінимо? Їх оберігати потрібно. І коли вже дають путівку ветерану до санаторію, то потрібно робити так, щоб це йому було в задоволення, щоб усе було вже оформлено. А не так, щоб більше не захотів брати.
Отже, далеко нам ще до Європи з її турботою про людей похилого віку. У відповідь, як правило, чуєш: вони там багато і тяжко працювали, щоб на старість користуватися своїми благами, в них пенсійний вік більший і вже давно. Але ж і наші тяжко працювали. А пенсійний вік у європейців вищий, бо і продовжуваність життя більша. Бо і медобслуговування краще. А все це вкладається в одну тезу : «Бо в них законодавство щодо соціального захисту громадян набагато краще». Там продумано і про захист пенсіонерів, і інвалідів і навіть тварин.
А в нас ще не народився той парламент, який усвідомить, що найпріоритетнішими законами є соціальні. Ще не визріли ті державні мужі, котрі мають визнати, що соціальну сферу слід віддати під опіку громадських організацій, як це зроблено в усьому цивілізованому світі.
Чому я про це говорю? Бо розумію: якщо ми не зупинимо процес ейджизму, поки ми ще відносно молоді, - спокійної старості нікому з нас не бачити. Адже культура поваги до літніх людей і повернення їхнього авторитету самі собою не з’являться...