Останні місяці широке експертне обговорення пропонованої реформи точиться навколо багатьох важливих аспектів функціонування судової системи, що закладені в основу нової редакції трьох кодексів. Дійсно передбачаються чіткі правила розмежування юрисдикції між судами за предметним критерієм, уніфікуються принципи доказування, закладаються основи «електронного суду», спрощуються судові процедури тощо. Однак хочу звернути увагу на інший вимір цієї процесуальної реформи – людський. Для мене є досить показовим безкомпромісний розрив з парадигмою каральної психіатрії радянської епохи, закладений у Главах 2 («Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи) та 10 («Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку) Розділ IV проекту Цивільного процесуального кодексу України. Філософія нового підходу, закладена розробниками реформи, виходить з європейських стандартів у цій сфері та будується на принципах, сформульованих Конституційним Судом України в рішенні 2-рп/2016 у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу. Так у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності проектом ЦПК передбачається:
1) обов’язкова участь особи, безпосередньо або через відео конференцію, якщо особа в психіатричному закладі (стандарт, встановлений ЄСПЛ у справі Shtukaturov v. Russia (2008) – передбачена ст. 300 проекту ЦПК);
2) право особи, визнаної недієздатною, безпосередньо звертатися до суду про скасування рішення про визнання недієздатною (принцип, встановлений у рішеннях ЄСПЛ Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine (2013) та Stanev v. Bulgaria (2012) - передбачене ст. 301 проекту ЦПК);
3) періодичний судовий контроль за наявністю/продовженням існування підстав для обмеження чи позбавлення дієздатності (принцип, визначений у рішеннях ЄСПЛ Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine (2013), Stanev v. Bulgaria (2012), Shtukaturov v. Russia (2008), адже ч. 6 ст. 301 встановлюється максимальний строк дії судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною у 2 роки).
Провадження у справах про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку Глава 10 Розділу IV проекту ЦПК визначає, виходячи з принципу періодичного судового контролю за примусовою госпіталізацією (рішення КСУ у справі про психіатричну допомогу). Крім цього положеннями цієї Глави прямо передбачено:
1) обов’язкова присутність особи, щодо якої вирішується питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 342). Навіть якщо стан особи не дозволяє їй бути присутньою в судовому засіданні, проектом передбачена можливість її участь за допомогою відео конференції з психіатричного закладу;
2) негайний судовий контроль протягом 24 годин у випадках госпіталізації у примусовому порядку за рішенням лікаря-психіатра (ч. 4 ст. 341)
3) особі, якій надається психіатрична допомога в примусовому порядку, надається право безперешкодно звернутися до суду із заявою про припинення цієї допомоги (ст. 340) (див. Stanev v. Bulgaria (2012).
Ці положення є значним кроком уперед, хоча при підготовці до другого читання слід доповнити ці положення обов’язком суду визначити строки примусового лікування в рамках максимально встановленого ЦПК з можливістю їх поновлення під судовим контролем.
Сьогоднішнє рішення Парламенту, яким відкрита дорога реформі процесуальних кодексів, дає підстави для оптимізму не тільки щодо завершення реформи судових інституцій, але й у забезпеченні прав людини – у людському вимірі судової реформи, про який, нажаль, забувають наші політики, обстоюючи політичні інтереси.