"Малі кроки" не туди, або з чого слід реально починати реінтеграцію Донбасу

Вище військово-політичне керівництво держави разом з міністром внутрішніх справ при складанні планів щодо Донбасу має враховувати реалії на місцях, а не лише образ, складений на столичних пагорбах. Реінтеграцію треба почати з підконтрольної території, а не окупованої.

Після IX Національного Експертного Форуму міністр внутрішніх справ Арсен Аваков виклав своє бачення стратегії деокупації і реінтеграції окупованих територій у програмній статті. Оскільки від концепту «Як здолати біди на Донбасі» справа швидко може перейти в практичну площину, вирішив матеріалом (подається нижче) запобігти рухові в неправильному напрямку.

Фото з форуму – тут.

Фото: Надано Олександром Ганущиним

Критика законодавчих новел

Щодо пропозиції ввести в дію новий Закон України "Про амністію", під який мала б потрапити більшість громадян України, які мешкають на окупованій російським агресором території і не скупали руки в крові. Тут запитань найменше. Хоча смію зауважити, що більшість українських громадян оцінила б інший вектор законотворення. Не в напрямку запровадження амністії, а через іспит на громадянство. Тобто, автоматично поновлені у своїх громадянських правах мали б бути учасники руху опору, які постраждали від режиму ОРДЛО за політичну позицію, та особи, що вимушені були покинути території, окуповані російськими найманцями. Решта мають пройти процедуру, передбачену відповідним новим законом. Як би там не було, точніше відреагувати на пропозицію щодо Закону України «Про амністію» і її умови можна лише після ознайомлення з текстом законопроекту.

Натомість пропозицією ввести законом відповідальність за колабораціонізм міністр внутрішніх справ дещо подивував. Якщо нестачею законодавства є намір прикрити неспроможність слідчих органів МВС, СБУ та прокуратури всіх рівнів притягнути до відповідальністі причетних до злочинів проти держави... Від організації референдумів за "ЛНР/ДНР", розквартирування і допомоги окупаційним військам, блокування просування українських військ і закликів до зміни державного устрою "#Путін_пріді", цей список невичерпний, а епізодів тисячі тисяч. І мова про громадян, які мешкають сьогодні територіях, що прилягають до окупованих Росією, де сьогодні чинна українська влада. Схоже на виправдання за безсилість, беззубість та потурання силовиків у справах великих і дрібних, публічно засвічених у подіях 2014 – 2015 рр. сепаратистів, тисячі яких прекрасно чуються від Старобільська до Маріуполя. Напевно, чекають на Закон України «Про амністію». Отож, можливо, органи слідства краще б довели ефективність у межах чинних норм Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів.

Не за те беремося, спочатку наведімо лад у себе

Ще одне, дуже побіжно: уся концепція, репрезентована міністром внутрішніх справ у вигляді "Стратегії деокупації і реінтеграції окупованих територій Донбасу на основі Механізму малих кроків як один з реальних шляхів до закінчення війни", базується на діях всередині окупованих територій. Тобто, передбачається існування ситуації, за якої окреме місто, "приміром, Горлівка чи Новоазовський район" буде демілітаризовано в добровільний для окупантів спосіб. Без бою, під міжнародні гарантії тощо, під наглядом і посередництвом спеціальної міжнародної моніторингової місії. Від себе і, сподіваюся, не тільки додам: це відверто хибне та фантастичне за походженням, принаймні на найближчу перспективу (станом на червень 2018 року) припущення, на котрому далі будуються так звані "малі кроки". Між іншим, не такі вже й малі: від місцевих виборів, відновлення соціальної інфраструктури до виборів національних. Потім цей успішний досвід a-ля Горлівка чи один з районів має масштабуватися на сусідні території. Місто за містом, район за районом.

Перша і головна перешкода плану – надто сміливе припущення, що точкову деокупацію мирним шляхом хтось у Кремлі дозволить. Навіть того ж таки Дебальцевого, яке за "мінськими" має бути під українською владою. А як і хто місцевій "ваті" доведе, що було, мовляв наше, тепер укропам віддали? Та, зрештою, всі вектори високих переговорів, що починаються з рівня Волкера і не нижче, передбачають пакет за схемою відновлення (читай вимітання звідти окупаційної армії назад до Росії) юрисдикції української влади на всій окупованій території. Тому за точкові деокупації окупованих Росією територій і, головне, блискучі "пілотні проекти" їх реінтеграції я порадив би забути настільки шанованим людям, як міністр внутрішніх справ.

Реальні "малі кроки", або велика робота, яка простоює

"Опонуєш – пропонуй!" Нижче – без особливої претензії на оригінальність подаються пропозиції, що можуть наблизити процеси деокупації та реінтеграції на окупованих Росією територіях. Виключно через роботу в тих містах і районах Донбасу, які прилягають до ОРДЛО.

Не потрібні ніякі «пілоти» в межах одного звільненого і демілітаризованого міста чи району – потрібна важка, розрахована мінімум на п'ятирічку праця всіх і вся на теренах Луганщини та Донеччини, над якими сьогодні майорить жовто-синій Прапор. До main tasks нижче належить робота виключно в цивільних сферах.

Перший пункт – інформаційна робота

Без неї зусилля, покликані наблизити деокупацію і реінтеграцію окупованих частин Донбасу, приречені. Сьогодні державою Україна, на 5-му році війни, боротьба за мізки громадян від Сєвєродонецька до Маріуполя ще навіть як слід і не розпочалася, тому про програш не доводиться говорити. Ті, хто мають сміливість пропонувати плани деокупації, якісь там малі чи великі кроки і не визнають цього очевидного провалу, – просто не володіють ситуацією на місцях. Не новина, звісно ж, на київських пагорбах ще й не таке бувало в історії, та все ж. Сьогодні дійшло до того, що ставлення до збірного образу держави Україна, її атрибутів у вигляді інститутів влади на територіях Донбасу, що межують з окупованими гірше, аніж там, за Дінцем, за лінією розмежування. Причина та ж сама, що й на початку війни, – центральна влада (в особі українського уряду і не тільки) насправді не займається вирішенням цієї головної проблеми. Потрібна спеціалізована інформаційна регіональна політика з бюджетом на сотні мільйонів щорічно, зі спеціалістами від PR до ІПСО. Вам це скаже кожен притомний і вірний своїй державі офіцер ЗСУ чи СБУ або поодинокі громадські активісти українського Донбасу. Зрештою, в сучасному 21 столітті лише засобами пропаганди можна продати всім ідею "успішної України" на противагу "мороку мордорних недореспублік". І лише контрпропаганда здатна розвінчати і припинити інформаційні спецоперації, котрі Росія задає для мешканців як окупованих нею територій, так і прилеглих до них.

……………………………………………………..

Разом з головою Луганської ВЦА підписали меморандум щодо інформаційної співпраці між нашими регіонами
Фото: Надано Олександром Ганущиним
Разом з головою Луганської ВЦА підписали меморандум щодо інформаційної співпраці між нашими регіонами

Другий пункт – розбудова соціальної інфраструктури та вирішення проблем зайнятості.

Усі ці рецепти прості, візуально зрозумілі, тому й дивно, чому офіційний Київ досі не зробив ставку на це "поле". Розбудова доріг, відбудова садочків, шкіл, лікарень (це ж просто, весь третій рівень медичної допомоги залишився в окупантів).... Список можна продовжити, усе впирається в глибину "кишені" державного бюджету, яка має бути на це скерована, помножену на управлінський потенціал обласних і районних ВЦА. На сьогодні обласні бюджети обох областей мають чи не найнижчі можливості в державі загалом. Причина цього зрозуміла – протягом уже більше року відсутня сплата податків з територій за лінією розмежування. Проте потрібні не лише цільові гроші з державного бюджету. Необхідно організувати роботу сотень проектних структур, дати клич перевіреним будівельним організаціям, домовитися з тими, хто готовий розмістити асфальтні заводи під гарантію робіт і багато чого іншого. При цьому, переконаний, не треба плодити жодних нових структур на київських пагорбах (цвяшок у чергову, викладену міністром МВС у «малих кроках» ідею щодо створення Агентства відновлення Донбасу)! Реально, досить! Досить уже того, що є і що не працює.

Ведемо серйозну розмову щодо перспектив деокупації і реінтеграції ОРДЛО? Тоді вже сьогодні темпи відновлення транспортної інфраструктури, приміром Луганщини, мали б дорівнювати подвоєним показникам Львівської області. Тобто, для початку 1000 км капітальних доріг на рік. Не вірите? Та ні, цілком підйомний показник, на який можна вийти за два роки за наявності, безсумнівно, політичної волі Києва та відповідних ресурсів. На суперсучасну нову Луганську обласну клінічну лікарню, вартістю мільйонів так на 800, та від того не менш потрібну, десь в околицях Севєродонецька, можна вийти за 3,5 роки. І так далі: освіта, культура, соціальний захист тощо. Проте є і складніше питання – зайнятість. Якщо формула успіху в подоланні проблем з доступом до базових послуг,гарантованих державою, та інфраструктури комунікацій, описується рівнянням похідної управлінського потенціалу, помноженої на ресурси державного бюджету, то з працею набагато все складніше. Тут потрібно все – від спеціалізованих кредитів малому і середньому бізнесу до ревізії всіх проблем непрацюючих бюджетоутворюючих підприємств рівня "Азоту" і нижче. Без опіки перших осіб держави над подібними питаннями нічого не вийде. Іноземні інвестиції в обсягах, здатних змінити ситуацію з ринком праці, на цих теренах з'являться ще не скоро. Зате кожне робоче місце, на якому громадянином України отримується реальна зарплата, не перекрити ніякою пропагандою, скерованою на родичів цього ж таки працюючого громадянина за лінією розмежування.

Третій пункт – об'єднання країни через міжрегіональну багаторівневу співпрацю.

Долати стереотипи про нібито різні частини одної країни, розвіювати міфи про суцільну "вату" на Донбасі і "кривавих Бандер" на заході та "хунту" в столиці потрібно, як ніколи. Європейський вибір доти не буде усвідомлений, поки не переконати в ньому, як мінімум, притомні місцеві еліти. Ніколи вчитель, який за життя останній раз ще в часи совка виїжджав за межі Луганщини (мовчу вже про Європу) не навчить європейському мисленню своїх учнів. І НАТО ніколи не стане в уяві пересічного луганчанина парасолькою безпеки, а й надалі залишиться "блоком проклятих імперіалістів". Допоки цього з іскрою в очах не розкаже педагог у школі або не роз'яснять десятки разів медіа. Потрібна державна програма підтримки обмінів у сферах освіти, культури, медіа, спорту, спільних проектів між органами місцевого самоврядування. Школа зі Станиці Луганської має на ділі дружити зі школою в Дрогобичі, колективи культури зі Старобільська мати можливість презентувати свої митецькі твори в Боярці, а львівські спортсмени регулярно їздити на змагання в Кремінну. Усе це має запрацювати і втягнути у свій вир тисячі людей, розділених собою тисячами кілометрів. За 5-7 років процеси стануть однозначно незворотними. Цей пункт на кілька порядків дешевший за два попередні, є вже перші позитивні кейси, справа за найвищою політичною волею. Країну потрібно зшивати, і це не пафос, а необхідність. Зшивати докупи через мільйони контактів, справ, підприємницьких ініціатив між громадянами різних частин нашої неньки.

Львівські вчителі вирушають на Луганщину в рамках обміну педагогами між заходом та сходом
Фото: Надано Олександром Ганущиним
Львівські вчителі вирушають на Луганщину в рамках обміну педагогами між заходом та сходом

Четвертий пункт – змінена соціальна політика для внутрішньо переміщених осіб

Відверто, не є фахівцем у даній сфері. Але зріз медіа та серйозних аналітичних публікацій на тему що і скільки держава робить для ВПО свідчить на користь цього пункту. Потрібні зовсім інші дієві програми адаптації та соціального захисту внутрішньо переміщених осіб, у першу чергу, тих, хто покинули дім і родину на окупованій Росією території і перебувають на території Луганщини і Донеччини, що перебуває під контролем української влади. Зрештою, ми визволяємо, плануємо провести деокупацію та реінтеграцію не якоїсь міфічної землі, а людей. Громадян України, що вимушено покинули частину окупованого Донбасу, держава має реально підтримати, на противагу ставлення до їхніх родин та їхніх знайомих в ОРДЛО.

Діти зі сходу завітали до сесійної зали Львівської обласної ради
Фото: Надано Олександром Ганущиним
Діти зі сходу завітали до сесійної зали Львівської обласної ради

П’ятий пункт – не поспішати з виборами, розвивати суспільні мережі та кадровий потенціал

Рефлексії на тему проводити чи не проводити і які саме вибори на територіях, що прилягають до окупованих і в самих ОРДЛО, зазвичай є реакцією на «мінські» й «тиск демократичних західних інституцій». Проте без якихось проміжних результатів від реалізації пунктів згаданих вище, починаючи від інформаційного захисту і завершуючи реальною опікою над ВПО, над цим краще навіть не розмірковувати. Поруч ворог з агресивною інформаційною політикою, агентурою, котра чується безкарно за свої діяння у 2014/2015 роках, а ми розмірковуємо, чи кинути щуку в річку. І мова, у першу чергу, про місцеві вибори на Луганщині та Донеччині, котрі мають відбутися вже у 2020. Хочемо мати керовані проросійськими силами місцеві ради, мерів, що допомагали окупантам, обласні ради з сепаратистів? Цей сценарій є цілком реальним, хоча з київських пагорбів цього не видно або ж немає бажання це враховувати. Навпаки – низку бездіяльних місцевих рад треба розпустити й утворити нові територіальні військово-цивільні адміністрації. Інакше, що робити із функціями ради та виконкому в Щасті, де сесія не збирається вже роками, або як реагувати на блокування колишніми регіоналами сесій ради у Сєвєродонецьку з таких питань, як ухвалення бюджету та позбавлення Лисичанська води. Але поза припиненням цієї дискусії, саме органам центральної влади слід (якщо не самотужки, то з донорами, котрі працюють в Україні) подбати про кадровий потенціал та управлінський рівень усіх ланок військово-цивільних адміністрацій. Реально не вистачає знань та навичок роботи в органах управління. А керівництво там куди складніше і відповідальніше за пересічну райдержадміністрацію, скажімо, в центрі країни. І, до речі, добровільне об’єднання громад і власне децентралізація через зміни адмінтерустрою має бути під контролем правоохоронних органів та обласних військово-цивільних адміністрацій. Бо можна отримати анклав із законно обраною проросійською владою, наприклад, у центрі Попаснянського району, що прилягає до лінії фронту. І попри все, розвивати кволе самоврядування, громадський сектор необхідно – програмами малих грантів на суспільно важливі цілі, бюджетами участі, конкурсами мікропроектів з обов’язковими внесками громади. З усім цим є істотне відставання порівняно з іншими регіонами України. Потрібні, як повітря, програми державної політики в цій сфері, з бюджетом, роз’яснювальними кампаніями, а результат буде за 3-5 років.

Луганськ. День Незалежності 2016. Львівська делегація
Фото: Надано Олександром Ганущиним
Луганськ. День Незалежності 2016. Львівська делегація

Допомога українському війську
Фото: Надано Олександром Ганущиним
Допомога українському війську

Висновки, або to be continued

Отож, не дуже хочеться розчаровувати автора опису стратегії деокупації та реінтеграції у вигляді малих кроків, проте візія обрана неправильна. На сьогодні, у першу чергу, слід створювати відповідні умови для життя мешканців Луганщини і Донеччини, на територіях, котрі прилягають до окупованих. І завдяки докладеним величезним зусиллям, ці умови мають настільки різнитися з тими, що за Сіверським Дінцем, щоб їх не змогла перекрити жодна російська пропаганда.

Плани деокупації та реінтеграції для початку треба втілити в цивільній сфері, саме там, де сьогодні зроблено ще критично мало. Від Станиці Луганської до Маріуполя.

За що дякую пану Авакову, так це за поштовх до дискусії на цю тему. До речі, непогано було б організувати вищий рівень праці та залучити більші ресурси для успішнішої роботи підрозділів нацполіції, ДСНС, прикордонників і міграційної служби, які входять до МВС, що є прямою функцією міністра внутрішніх справ. Ну, а викладене ним, до втілення у вигляді офіційних документів, сподіваюся, буде таки скориговане.

І ще раз для всіх, хто дочитав до кінця. Проста істина, почерпнута тут: реінтеграцію треба почати з підконтрольної території, а не окупованої. Переконливо зичу і панові Авакову, і вищому військово-політичному керівництву держави: при складанні планів щодо Донбасу брати до уваги реалії на місцях, а не лише образ, складений на столичних пагорбах.

І, звісно, продовжувати роботу на міжнародній арені й нарощувати м’язи підрозділів ООС. Прораховувати варіанти як з досвіду ведення воєн, так і врегулювання міжнародних конфліктів. Готуватися заздалегідь, а не по факту. Та це вже тема наступної публікації.

Олександр Ганущин Олександр Ганущин , Голова Львівської обласної ради
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter