Першим кроком у виробленні власної політичної моделі, яка б відповідала сучасним викликам, є аналіз міжнародного досвіду. Саме кейс Ізраїльської держави видається найбільш релевантним із точки зору подібності контекстів. З моменту проголошення незалежності в 1948 році Ізраїль опинився в стані перманентної війни (з різним ступенем інтенсивності) та заперечення його суверенітету низкою сусідніх держав із територіальними претензіями. З 24 лютого 2022 року Україна, фактично, перебуває в аналогічній ситуації, коли дві сусідні країни-агресори не лише заперечують легітимність законно обраної української влади, а й відкрито декларують цілі знищення нашого державного суверенітету.
Особливу цінність ізраїльський досвід становить безпосередньо для Харківського регіону. Наразі саме Харківщина виступає східним форпостом європейської цивілізації, демократичним фронтиром на кордоні з агресором. Подібність контекстів між Харківщиною та Ізраїлем проявляється у територіальних розмірах, пропорціях етнічного складу населення, мультикультурній неоднорідності, специфіці прямого межування з ворожими державами на декількох напрямах, часі підльоту ворожих ракет, необхідності великої мілітарної концентрації задля захисту кордонів тощо. Відповідно, паралельно з «централізованим» впровадженням ізраїльського досвіду на загальноукраїнському рівні, органи місцевого самоврядування Харківщини мають вивчати і застосовувати його на рівні окремо взятого регіону та громад.
Особливості політичної моделі ізраїльської демократії
Попри контекст зовнішніх загроз, Ізраїлю вдалося побудувати ефективну економічну і політичну модель держави, яка надійно обороняє власну територію, є конкурентною на світовому ринку та забезпечує гідний рівень добробуту своєму народу (середня зарплата – близько 3 тисяч доларів на місяць). Головним політичним здобутком держави можна вважати стійкість демократії. В щорічному міжнародному рейтингу «Democracy Index» за підсумками 2022 року Ізраїль посів 29 місце серед 167 країн, включених до компаративного аналізу. Зокрема, дослідники оцінили в 9,58 з 10-ти можливих балів стан електорального плюралізму в державі та в 9,44 – політичну активність і залученість громадян.
Поглиблений аналіз ізраїльського досвіду балансування між пріоритетами безпеки та демократії дозволяє виокремити ті елементи, які посилюють стійкість та ефективність держави. Зокрема, наступні складові ізраїльської політичної моделі видається доцільним взяти за основу і адаптувати до реалізації в українському контексті:
• значні державні інвестиції в людський капітал та в освітню сферу;
• високий соціальний престиж армії, значна роль цього інституту для соціалізації, консолідація суспільства через довіру до армії (характерний факт: на сайті Кнесету в короткому профайлі депутатів на декілька строк обов’язково міститься інформація про армійську службу та звання обранців);
• потужні горизонтальні зв’язки (зокрема, міждержавні з діаспорою) та навички самоорганізації населення, високий ступінь готовності до надзвичайних ситуацій;
• незалежна судова влада, яка в своїх рішеннях непідконтрольна політичній волі уряду та депутатської більшості, завдяки чому довіра до правової системи є одним із факторів внутрішньої (зокрема, міжетнічної) консолідації суспільства;
• ставка на власну суб’єктність, військову та економічну потужність у зовнішніх відносинах (яскраво проявилася під час Шестиденної війни, напередодні якої майже всі нейтральні держави спонукали Ізраїль до поступок; більш сучасна ілюстрація - розробка власної системи ППО «Залізний купол»);
• стратегія прагматичного національного інтересу, яка супроводжується економічною політикою державного протекціонізму, підтримка національного виробника на внутрішньо-конкурентних засадах;
• активна участь виборців в електоральному процесі (діапазон явки на парламентських виборах складає від 64% до 87%), культивування залучення громадян до політичного процесу як спільної справи.
Переосмислення національної та регіональної безпеки
Доктрина національної безпеки Ізраїлю пройшла випробування часом та періодами різної інтенсивності воєнного конфлікту й довела свою ефективність. В часи певного «заморожування» конфлікту експерти й політики обґрунтовували різні моделі пом’якшення оборонної діяльності, але військові наполягали на незмінності ключових принципів безпеки та практик їх застосування. І реалії продемонстрували, що періоди конфлікту низької інтенсивності є лише підготовкою вороже налаштованих сусідніх держав до наступних актів агресії. Жодні мирні домовленості не гарантують безпеку в умовах екзистенційної війни з країнами, які a priori не налаштовані на дотримання будь-яких угод. Більше того, в таких умовах конфліктів низької інтенсивності головним засобом досягнення мети ворожих країн стає терор і транскордонний тероризм, який також потребує непохитної реакції з боку держави. Для запобігання транскордонному тероризму ізраїльські експерти обґрунтували необхідність створення демілітаризованої зони під міжнародним наглядом на всій протяжності кордонів із країнами-агресорами.
Політика у сфері безпеки здійснюється як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Держава забезпечує реалізацію стратегічних напрямів і базових принципів національної безпеки, а місцева влада дбає про безпеку своїх територій. Головне завдання місцевої влади полягає у створенні на територіях округів оборонних форпостів з усією інфраструктурою, а також у розробці алгоритмів розгортання сил оборони й захисту населення. Відповідно, в ізраїльській політичній моделі у виборців є розуміння, що до компетенції місцевих посадовців відноситься не лише вирішення господарчих питань у населених пунктах, але й підтримка їхньої обороноздатності, збереження критичної та комунікаційної інфраструктури, захист населення тощо.
Перманентний характер зовнішніх загроз змусив Ізраїль покладатися, перш за все, на власну жорстку силу і спроможність миттєво завдати нищівного удару у відповідь на агресію. Відповідно, головною, але не єдиною запорукою національної безпеки є могутність та рішучість власної армії. Автор неписаної доктрини нацбезпеки Давид Бен-Гуріон визначав її як «громадянську із військовою складовою», і поступово вплив немілітарних аспектів посилювався, а розуміння самої категорії безпеки – розширювалося. Сучасна оборонна стратегія Ізраїлю включає військову, економічну, політичну, соціальну та освітню складові, які разом створюють міцне захисне коло. Відповідно, на державному рівні є усвідомлення залежності національної безпеки від ефективності інформаційної та освітньої політик.
Демократична освіта як складова національної безпеки
Освітня політика на національному рівні спрямована на формування соціального, інтелектуального, ціннісного, громадянсько-культурного підґрунтя для захисту державності й зміцнення демократії. Вона, передусім, забезпечує максимальну можливість для вибору освітніх альтернатив відповідно до потреб мультикультурного суспільства і сучасних світових тенденцій відходу від стандартизованої освіти. Це сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві та підвищенню внутрішньої легітимності влади, що в Ізраїлі вважається важливою складовою безпеки. Освітня політика також забезпечує реалізацію одного з базових принципів національної безпеки – переваги якості над кількістю. У цьому сенсі вона підпорядковується досягненню двох головних цілей – формуванню інтелектуального потенціалу нації для забезпечення технологічних переваг (зокрема, в розробці високотехнологічних озброєнь), а також підготовці молоді до захисту країни на військовій службі та в цивільних установах.
Крім того, саме освіта забезпечує просування демократичного способу життя на усіх етапах – від дитячого садка до університету. Головне спрямування місцевих освітніх політик полягає в перетворенні закладів освіти на центри локальної демократії, а також забезпеченні реальної взаємодії між місцевою владою, освітніми закладами та громадськістю в питаннях розвитку громад і зміцнення їхньої безпеки. Внутрішні виклики для демократії, зовнішні загрози державності з боку недемократичних країн, вимоги демократизації від країн-партнерів поставили Ізраїль перед вибором – розбудовувати демократію або збільшувати ризики для безпеки держави. Прибічники демократичної освіти переконали владу в усвідомленні необхідності зрушень у цьому напрямі.
Перші демократичні школи в Ізраїлі відкривали в рамках педагогічного експерименту для з’ясування можливостей демократизації шкільної освіти. Гіпотеза ідеолога демократичної освіти та засновника мережі демократичних шкіл Яакова Гехта про те, що саме демократична шкільна освіта здатна зміцнити демократію в державі, швидко підтвердилася на практиці. Приватні демократичні школи набули популярності, внаслідок чого державні школи також почали активно впроваджувати базові принципи самоврядування в організації навчання. Система самоврядування в демократичних школах цілком відтворює модель демократичної держави. Це перетворило школи на дієві інститути громадянського суспільства та інструменти соціалізації молоді. Місцева влада стала налагоджувати постійну комунікацію із органами шкільного самоврядування. Зустрічні ініціативи щодо участі закладів освіти в житті місцевих громад та їх реалізація сприяли поступовому перетворенню шкіл на центри місцевої демократії та активних учасників життя громад.
Найбільш позитивні ефекти від розвитку демократичної освіти проявилися у двох аспектах. Свобода вибору у навчанні відповідно до інтересів і здібностей учнів забезпечила, по-перше, реалізацію права вільного вибору громадянина як фундаментального для демократії; по-друге – відхід від стандартизованої освіти відповідно потребам розвитку постіндустріального суспільства. Завдяки досконалій системі самоврядування школяри впродовж усього періоду навчання вчаться жити в реальній демократії і на час його завершення мають високий рівень громадянських знань і навичок. Крім того, політика освітньої демократизації сприяла підвищенню внутрішньої легітимності влади як важливої складової національної безпеки.
Міські освітні мережі для зміцнення локальної демократії
Ізраїльський проєкт «Освітнє місто» ознаменував новий етап докорінної зміни місцевих і державної освітніх політик. Це яскравий приклад того, як зміни на місцевому рівні можуть трансформувати державну політику на користь як конкретним громадам, так і суспільству та державі в цілому. Підґрунтя для такого проєкту підготували демократичні школи, які стали центрами локальної демократії і активними учасниками життя місцевих громад. Взаємна зацікавленість шкіл та місцевої влади в спільній організації заходів, а також у розробці та реалізації окремих планів чи невеликих проєктів мали наслідком поступове становлення закладів освіти як суб’єктів розвитку громад.
В громадах, де реалізували проєкт «Освітнє місто» (перші приклади – Бат-Ям та Тверія), місцеві освітні системи перетворились на центральний інструмент розвитку цих територій. Визначальну роль відіграли активні та ініціативні мери громад, які були зацікавлені у реальній співпраці із усіма місцевими закладами освіти у питаннях розробки й реалізації стратегій розвитку своїх міст. Створення міських освітніх мереж, які забезпечують необхідні освітні можливості для реалізації пріоритетів місцевого розвитку, стало можливим і завдяки реальній децентралізації та дебюрократизації у сфері освіти. Це проявилося, передусім, у перенесенні центру планування розвитку освіти до місцевого самоврядування, чіткому розмежуванні компетенцій у галузі освітньої політики між центральними і місцевими органами влади, а також спрощенні процедур для узгодження управлінських рішень різних рівнів. Водночас, сформувався новий рівень співпраці між міністерством освіти, органами місцевого самоврядування і громадськістю в розробці індивідуальних освітніх моделей для міст-ініціаторів.
Ізраїльські кейси «освітніх міст» продемонстрували досягнення не лише запланованих позитивних результатів у освітній сфері, а й певний мультиплікаційний ефект. Це проявилося, зокрема, у зростанні привабливості міст для жителів інших територій і переїздах сімей з дітьми. Відповідно, ефекти від якісних місцевих освітніх політик проявлялися в різних сферах – демографічній (приплив населення до громад – реалізаторів проекту), економічній (зростання цін на нерухомість в таких громадах), політичній (збільшення залучення мешканців до вироблення місцевих політик) тощо.
Цей ізраїльський досвід створення міських освітніх мереж для зміни регіональної та місцевих освітніх політик,безумовно, заслуговує на адаптоване впровадження і в Україні. Особливий інтерес він складає для Харківської та інших прикордонних областей. І безперечно, такі освітні проєкти мають бути чітко прив’язані до стратегій і планів відбудови/розвитку громад, розроблених за спільної участі місцевої влади, закладів освіти та громадськості.
Громадянська освіта на шляху від етнічної до ліберальної демократії
Після проголошення незалежності ізраїльська влада взяла курс на розвиток держави як «єврейської демократичної», що, в свою чергу, передбачало становлення не ліберальної, а етнічної демократії та виховання сіоністського захисного громадянства. Вже тоді влада усвідомлювала значну роль громадянської складової – зокрема, освітньої – як необхідного інструменту захисту національної безпеки. Але вектор цієї громадянської освіти було направлено на формування саме єврейської громадянської ідентичності. В підгрунтя освітніх політик була покладена ідея «плавильного котла», реалізація якої мала призвести до формування міцної національно-громадянської спільноти. Водночас, демократична компонента громадянської освіти,замість наповнення практичним ліберально-демократичним змістом, була зведена до ознайомлення із діяльністю владних інститутів та формальними демократичними процедурами. Розгляд і аналіз реальних проблем ізраїльського суспільства та конфліктного характеру відносин в ньому опинилися під жорстким табу.
Така політика в галузі громадянської освіти стала однією із вагомих причин кризового стану демократії. Наприкінці ХХ століття політологи констатували низький рівень демократичної культури суспільства та обмеженість ізраїльської демократії. Спираючись на низку своїх досліджень, вони вказали на маргінальність громадянської освіти як на одну із головних причин недосконалості демократії. Проте, наукова, експертна і лобістська діяльність ізраїльських експертів, їхня робота в міністерських комісіях, що займались питаннями реформування громадянської освіти, мала більше формальні результати у вигляді декларацій про наміри. Реальні зрушення у вигляді переорієнтації від етнічної моделі громадянства додемократичної на рівні державної освітньої політики, фактично, не відбувались. Це було, передусім, наслідком надмірної політизації питань громадянської освіти. Представники правих політичних сил, що протягом тривалих періодів мали більшість у парламенті, були жорсткими прибічниками етнічної моделі громадянської освіти, а прибічники демократичної моделі не мали достатньої підтримки.
На початку ХХІ століття кризовий стан ізраїльської демократії й необхідність реформування системи громадянської освіти стали цілком очевидними. До підтримки політологів у справі просування освіти для демократичного громадянства підключилися представники активної громадськості. Вони запустили низку проєктів для дослідження освітніх політик профільного міністерства й місцевих органів влади по вирішенню питань освіти для демократії та з’ясування причин гальмування її впровадження. В сукупності, ці фактори сприяли кардинальним системним змінам в освітній громадянській політиці. На національному рівні почався перехід до моделі освіти й виховання для демократичного громадянства. Почало домінувати розуміння, що громадянська освіта є фаховою справою, яка вимагає від вчителів відповідної кваліфікації і компетентностей, щодо яких встановлювалися чіткі вимоги та створювались умови для здобуття. На місцевому рівні влада стала зосереджуватись на активному залученні закладів освіти до участі в житті громад.
Аналізуючи всю ретроспективу розбудови ізраїльської держави, можна стверджувати, що тривале домінування моделі етнічної демократії було стратегічною помилкою, яка загальмувала розвиток та зміцнення ліберальної демократії в Ізраїлі. І це важливий урок для сучасної України, де спостерігаються тенденції домінування національного над демократичним. Зокрема, в Україні наявна тенденція до домінування національно-патріотичного виховання над громадянською демократичною освітою. В умовах російської агресії проти нашої держави ця тенденція має об’єктивне підґрунтя для посилення. Відповідно, варто врахувати ізраїльські помилки і вибудовувати політики в галузі громадянської освіти для впровадження моделі саме демократичного громадянства та формування української політичної нації.
Аналітичний центр «Обсерваторія демократії».
Матеріал підготовлений в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», який реалізується за фінансової підтримки Національного фонду в підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».