Завдяки приміткам про людей, які відображені на фото, американка Тамара Ланьє встановила, що є нащадком цих рабів і тепер по суду вимагає від університету визнати за нею право власності на дагеротипи.
Музей Гарварду має лише невелику експозицію щодо рабства, яке панувало колись на території нинішнього оплоту світової демократії – США. Однак у світі є низка музеїв, які присвячені саме темі рабства. Серед них Музей спадщини в Алабамі (США), Музей скасування рабства у місті Ресіфі (Бразилія), Міжнародний музей рабства в Ліверпулі (Велика Британія), Меморіал пам’яті незаконної торговлі рабами в Пуент-а-Пітр (Гваделупа) та інші в різних країнах, які мають в своїй історії сторінки цього жахливого явища.
Існування музеїв рабства підтверджує факт того, що людство намагається не втратити пам’ять та не допустити повторення цього явища в сучасній інтерпретації. На перший погляд, сама думка, що у ХХІ столітті можливе рабство, здається абсурдною. Адже рабство як явище – це лише сторінки підручника з історії, давно забуті етапи, через які пройшли багато країн світу. Це знає будь-який учень середньої школи.
На жаль, факти свідчать про інше. Рабство продовжує існувати, вигулькуючи то тут, то там різними прикладами. Як не дивно, воно спокійно уживається із сучасністю, маскуючись під різні види та способи уярмлення одних людей іншими. Дивним є те, що в переліку країн, де фіксується нове рабство є Україна, яка в минулому уникнула цього варварського етапу набуття світовою спільнотою цивілізаційності.
Нещодавно завершилося досудове розслідування щодо злочинної групи, яка протягом трьох років примушувала до рабської праці співгромадян. Національна поліція у взаємодії з столичною прокуратурою ще минулого року затримала більше десяти членів цього угрупування. Вони відшукували на вокзалах Києва та обласних міст людей без постійного місця проживання, які мали проблеми із соціалізацією, погоджувалися на роботу за харчування і можливість мати хоч якийсь дах над головою. Злочинці вивозили їх на Одещину і заставляли працювати без всякої оплати. Новоявлені «рабовласники» відбирали у працівників паспорти і мобільні телефони, утримували їх в непристосованих бараках, знущалися фізично і психологічно.
Це, на жаль, не поодинокий факт в Україні. Якщо брати в ширшому аспекті, то за повідомленнями Нацполіції, тільки цього року зафіксовано понад 200 кримінальних правопорушень щодо торгівлі людьми. Тут і трудова експлуатація, і сексуальна, втягування у злочинну діяльність тощо. За статистикою ООН за роки незалежності понад 230 тисяч українців стали жертвами торгівлі людьми.
Ситуація ж у світі вражає. Кілька років тому спеціалізована установа ООН – Міжнародна організація праці (МОП) – та австралійська неурядова організація Walk Free Foundation провели дослідження та оприлюднили звіт про ситуацію з рабством у світі. За їхніми даними зараз налічується майже 40 мільйонів рабів. З них 25 мільйонів підпадають під категорію трудової експлуатації, а 15 – відносяться до тих, хто примусово перебуває у шлюбах. Майже п’ята частина з цих 25 млн працівників (4 млн) є підневільними через примус державних органів, 16 – компаній і приватних осіб. Крім того, дослідниками зафіксовано, що понад 150 мільйонів дітей віком від 5 до 17 років змушені працювати, щоб виживати.
Для України, яка ніколи не знала рабства, подібні факти є тривожним сигналом захворювання суспільства, яке можна назвати втратою людяності. Бо сто людей в рабстві не один місяць у ХХІ столітті – це, по суті, нове соціально-суспільне явище: рабовласницький устрій в цифрову епоху.
Чому такі факти стають реальністю нашого життя? Де ми припустилися суттєвих помилок і промахів, що вони стали можливими? Як нам позбутися цих ганебних вчинків та брутальних способів наживи?
Відповіді на ці та інші питання, які пов’язані із станом нашого нинішнього суспільства, його сподівань, устремлінь, протиріч і катаклізмів, мав би дати розгорнутий комплексний аналіз суспільно-соціального зрізу країни. Важливо передусім вивчити ситуацію з позиції стану і умов життя громад, які наразі функціонують без нормативів (стандартів) логістичних та соціально-трудових потреб громади. І першим етапом цього має стати довгоочікуваний і вже анонсований перепис населення. Таку масштабну задачу може виконати лише держава, бажано із мотиваційним залученням до цієї діяльності третього сектору.
Тим часом хочу звернути увагу на те, що більшість страхів «внизу», а також поява таких «рабовласницьких» фактів пов’язана із тим, що в середовищах життя громад відсутнє право як завершена система сучасного урядування та самоврядності. Наголошую – не право для середовищ життя, про що дуже часто говорять представники різних політичних сил, артикулюючи свої помисли і дії під умовною назвою децентралізація (а нерідко і регіоналізація/федералізація), а право в самих середовищах. Насамперед, не функціонують так, як це визначається за задумом, гілки місцевої влади. Тобто їхній горизонт має більше імітаційні прояви, ніж реальну дієвість. Звісно, це відрижка минулого розуміння того, як має вчинятися народовладдя на місцях. Однак вже декілька років йде активна перебудова життя в громадах і ми бачимо, що наразі результати в цьому плані не вельми успішні.
Вважаю, що гілки влади різних рівнів, а особливо місцевого, будуть успішними за наявності і, що дуже суттєво, дієвості ще однієї влади – четвертої. Тобто потужного публічного середовища в громадах, яке не дасть можливості приховати будь-які негаразди, фіксуватиме проблеми, спонукатиме до їхнього вирішення, об’єднуватиме громадян довкола спільної мети і спільного захисту інтересів на цінностях громадянського партнерства, відповідальності, патріотизму і гідності.
Якщо раніше вся владна діяльність базувалася на монопольному (жорстко ієрархічному) контролі виконання поставлених завдань та планів (а це завжди дозволяло приховувати певні невідповідності чи проблеми), то зараз в громадах мають запрацювати системні та інклюзивні (всеосяжні) сервіси публічності влади.
На створення таких сервісів мають бути спрямовані і положення нового трудового кодексу, про розробку якого заявили на днях у Комітеті Верховної Ради з питань соціальної політики і захисту прав ветеранів. Ліберальність цього нового документу, на чому зроблено наголос, має стосуватися не лише роботодавців, а й працівників. Причому працівників в самому широкому сенсі цього визначення, а не в застарілому розумінні лише найманих робітників. У намірах досягти лібералізації в трудових відносинах держави і працівників, роботодавців і робітників тощо маємо вбачати – як мету – перспективу розвитку держави і суспільства в їхній гармонії і взаємодоповнюючій перспективі на партнерських засадах. Бо інакше нас вже чекає нове рабовласництво, навіть за умови тотального функціонування 5G у кожному населеному пункті…