ГлавнаяБлогиБлог Миколи Голомші

За державність і проти державності Руси-України

Січневим днем 1654 року у Переяславі відбулась старшинська рада, згодом генеральна військова рада — вищий орган тодішньої української влади. Козацька старшина, посланці Київського, Чернігівського та Брацлавського полків, жителі Переяслава присягалися на вірність московському царю.

Не вдаючись в розлогі історичні екскурси, зупинюсь на головному, як на мене, знаменнику цієї події. Гетьман Богдан Хмельницький після тривалих пошуків союзників задля того, щоб відновити незалежне державне утворення на території колишньої Руси-України, йде на тимчасовий (як він тоді передбачав) військово- оборонний союз із одним з ворогів України — Московським царством.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"

Фото: Макс Требухов

Відомо, що значна частина старшини і козацтва не підтримала свого гетьмана, але надзвичайний авторитет Богдана і його напористість дозволили втримати ситуацію під контролем. Ніхто не сподівався, що незабаром гетьмана не стане і козацька держава порине в суспільний розбрат, міжусобну боротьбу за владу між претендентами на гетьманську булаву, різноманітні чвари, які, зрештою, довели Україну «до самого краю» - Руїни. Таким становищем намагались скористатися всі сусіди — Московія, Річ Посполита, Кримське ханство, Османська імперія, кожний з яких вирішував власні геополітичні задачі. Мрія про українську державність, яка зажевріла на небосхилі при Хмельницькому, надовго згасла....Після лютневої (1917 р.) революції в Петрограді і утворення Тимчасового уряду, в Києві постала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Вже з березня вона розпочала активну державотворчу роботу. Протягом травня-липня 1917 року відбулись переговори між Центральною Радою та Тимчасовим урядом щодо визнання останнім автономії України у складі Російської Федерації. Частина українських політиків на чолі з Миколою Міхновським наполягала на беззаперечній самостійності нової української держави.

Українська Центральна Рада мала абсолютну підтримку населення, що підтвердили результати виборів до Всеросійських Установчих Зборів у листопаді 1917 року — за українські партії проголосувало 75 відсотків населення, тоді як за більшовиків — лише 11.

Однак російські більшовики, які взяли верх у Петрограді в результаті державного перевороту (відомого як Жовтнева революція), пішли на Україну війною. За таких умов Центральна Рада приймає IV Універсал (22 січня 1918 року), яким оголошує незалежність Української народної Республіки від Росії.

...Політика Української Держави (Гетьманату) опиралася на підтримку Німеччини, яка тоді окупувала Україну. Гетьману Павлу Скоропадському доводилось лавірувати не лише між складними внутрішньополітичними течіями, але й вести виснажливі перемовини з Берліном для того, щоб зберігати українську державну незалежність. Проголошення Акту федерації, який передбачав новий союз з Росією, поклав край Гетьманату.

...Директорія УНР, яка проіснувала з листопада 1918 до листопада 1920 років, продемонструвала всі атрибути державності, включаючи визнання з боку низки держав — Угорщини, Чехословаччини, Італії, Голландії і навіть Ватикану. Однак давні геополітичні «друзі» - Росія та Польща — не збирались визнавати незалежну державу і плекали надію на її чергове поневолення. Кожна із сторін намагалась поневолити українців. Більшовики вели постійну неоголошену війну проти УНР. Директорія робила відчайдушні спроби домовитись з кожною із сторін, апелювала до міжнародної спільноти, але цей голос ніхто в Європі чути не хотів — бажання поласувати смачним українським чорноземом і працьовитим людом було вищим за будь-які інші.

Під час переговорів УНР з більшовицькою Росією про мир, представники Ради Народних Комісарів РРФСР заявляли, що жодних російсько-більшовицьких військ в Україні немає. Українська народна республіка залишалась наодинці з сильнішими ворогами.

…28 червня 1919 року в ході роботи Паризької мирної конференції підписується Версальський мирний договір між державами-переможцями (США, Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, Японська імперія, Бельгія тощо) і переможеною Німеччиною. Перша світова війна завершається новим поділом Європи. На конференції підписується ще низка угод з Австрією, Угорщиною, Болгарією, Османською імперією. (Ці акти разом із угодами Вашингтонської конференції 1921-1922 рр. заклали на певний час основу так званої версальсько-вашингтонської системи міжнародних відносин). До роботи конференції Німеччину запросили лише для ознайомлення з уже готовими документами. Радянська Росія запрошена не була. Українська делегація, незважаючи на підтримку Англії і США, не змогла вирішити питання створення незалежної держави і в результаті була «четвертована», поділена між Польщею, Румінією, Чехословаччиною та більшовицькою Росією.

Українські патріоти починають довгий шлях боротьби за незалежність. В 1920 році у Празі створюється Українська Військова Організація під проводом Євгена Коновальця. Визначальною ідеєю діяльності УВО була соборність всіх земель України.

В пошуках союзників очільники УВО проводили переговори з представниками різних держав і політичних партій. Коновалець проводить кілька зустрічей з Адольфом Гітлером, спочатку як політичним діячем, а згодом — рейхсканцлером Німеччини. Якраз тоді оточення Гітлера, зокрема головний ідеолог А. Розенберг, висуває ідею створення самостійної України, яку потрібно утворити шляхом війни з більшовицькою Росією. «Протягом найближчого часу утворення південної держави — самостійної України — стане фактом», заявляє Розенберг. Згодом стало ясно, що це лише приманка західним країнам для формування та озброєння армії, але на початку 30-років минулого століття ця ідея сприймалась не лише українською еміграцією, але й керівництвом західних країн. Газета «Санді Таймс» в той час пише: «Німеччина, яка прагне миру на західних кордонах має також ще і східні кордони, де її політичні зазіхання неможливо задовольнити без війни…Відторгненням України Німеччина надасть послугу Західним державам».

Втім, розпочинається етап співпраці УВО-ОУН з гітлерівською Німеччиною, де кожна із сторін переслідує власні інтереси. Цей ситуативний союз не міг бути вічним, оскільки німецька сторона намагалась задіяти українців для створення передумов захоплення східних територій, а Коновалець і його однодумці думали про створення в цих умовах самостійної держави. Зрештою, це і призвело згодом до протистояння і збройної боротьби ОУН проти гітлерівців.

...Після Паризької мирної конференції (1919-1920 рр.) Європа розглядала більшовицьку Росію як тимчасове явище і сподівалась, що найближчим часом ленінський режим впаде. Маючи обмежене поле діяльності, Кремль звернув увагу на принижену Німеччину. Берлін, попри значні втрати територій, репараційні виплати, ущемлення щодо армії, шукав можливості швидкого відновлення втрачених можливостей. В 1922 році РРФСР та Німецька держава підписали Рапальський договір, одним із аспектів якого була широкомасштабна військова співпраця. Цей договір протирічив Версальській угоді, але в Москві і Берліні на це не звертали уваги.

Військове співробітництво полягало у взаємному ознайомленні з методами підготовки військ, присутності на навчаннях, проходження німецькими спеціалістами вишколу в радянських військових школах, спільні досліди з хімічною зброєю, ознайомлення з деякими секретними оборонними роботами тощо. Вже незабаром у Липецьку була створена авіаційна школа для підготовки льотчиків рейхсверу (вона проіснувала 10 років), в Казані стали готувати німецьких танкістів, а в Самарській області розгорнули спільний хімічний об’єкт, де вивчались методи застосування отруйних речовин в бойових умовах.

Після приходу до влади нацистів на чолі з Гітлером співпраця на певний період згорнулась, але вже у 1939 році поновилась на нових домовленостях. Москва і Берлін, запевняючи один одного в найкращих намірах, йшли до реалізації власних загарбницьких інтересів.

Українські патріоти знову опинялися в лещатах геополітичних інтересів агресорів, цього разу сталінського СРСР та гітлерівської Німеччини. Їм залишався шлях самостійної боротьби за незалежність України.

…Перед світанком, о 4.30 30 червня 1941 року, батальйон Нахтігаль під проводом Романа Шухевича увійшов до Львова.

Того ж дня, надвечір, сто достойників, видатних українців, зібралися у приміщенні товариства «Просвіта» (площа Ринок, 10) на відкриття Національних Зборів. На окраїнах міста ще лунали постріли, більшовицькі загони разом з місцевими комуністами намагались втекти від наступаючих гітлерівців, місто залишилось без влади, яку рішуче взяли члени ОУН.

Національні Збори одноголосно пристали на пропозицію Степана Бандери, виголошену у листі, який зачитав Василь Кук, обрати головою Державного правління Ярослава Стецька.

Голова Державного правління Стецько після засідання зборів, о 21-й годині, проголосив з балкону «Просвіти» Акт відновлення Української держави після 23 років неволі. І вже незабаром світ, завдяки місцевій радіостанції, дізнався про Українську державу, яка постала на порозі Другої світової війни з надією на свободу і незалежність.

Керівництво Української держави в останній момент, перед оголошенням, внесло правки в текст Акту, де засвідчувались наміри «тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною» (але жодним чином не підкорятись новим союзникам). У «Велико-Німеччині» тоді українські патріоти ще вбачали історичну можливість свого державницького поступу.

Між прикладами, наведеними вище, історична прірва. Безліч подій, персон, надій та поневірянь. Реальні факти та сумнівні історії. Беззаперечні герої та ниці зрадники. Поступки, достойні наслідування, і дії, які викликають питання або відторгнення. Між ними безліч всього, що ми ще взнаємо, гортаючи архіви, і ще більше того, що нам не стане відомо ніколи.

Однак є одна спільна риса в цих та інших, не наведених прикладах. Всі ці події історичних епох української нації, всіх цих непересічних українських особистостей об’єднує палке бажання відновлення історичної та геостратегічної справедливості — української державності.

З висоти сьогоднішнього розуміння історії, ролі кожного видатного діяча української нації, персонального внеску в справу розбудови державності і провалів у цій справі ми можемо визначати (через історію як науку) етапи становлення держави Україна. Фіксувати події і пояснювати причини тих чи інших поступків. Давати оцінку і велемудро робити зауваження.

І все це — в нашому (сучасного українця) розумінні, а не «червоної людини» чи людини миру (космополітичного забарвлення). Маємо розуміти, що всі діяння цих історичних постатей були пронизані щирим бажанням відновити українську державність. Так, вони робили помилки. Вони йшли на угоди, які нині вбачаються неправильними чи не зовсім успішними. Вони спішили чи, навпаки, затягували якісь рішення, які могли зіграти провідну роль в історії. Вони були великими державниками і, водночас, звичайними людьми.

Маємо бачити минуле і перспективу української державності в геостратегічних динаміках глобального світу, а не чіплятися за фрагменти досвідів з історій інших країн і втискувати їх в українське тло геостратегічного поступу.

...20 лютого 2014 року окупаційні війська путінського режиму розпочали анексію Автономної Республіки Крим. У квітні путінсько-терористичні загони розпочали бойові дії проти України на території Донецької та Луганської областей.

Українські патріоти, не очікуючи додаткових розпоряджень, стали на захист держави. Четвертий рік триває агресія путінського режиму проти України. Четвертий рік поспіль українці боронять свою державність від ворога. Четвертий рік в глобальному просторі цивілізаційної історії миру народжуються і вмирають герої. І весь цей час ми чуємо голоси нібито патріотичних співвітчизників, які закидають певні звинувачення і минулим, і нинішнім борцям за українську державність, мовляв, і не так діяли, і не з тими співпрацювали. Що ж, в усі часи були відверті зрадники і приховані посіпаки наших ворогів та недругів. Були ті, хто за кусень їдла готовий лизати імперські халяви. Хто у слові «державність» бачить лише букви, особистий сан чи просто свою пику, а не відблиск вікопомних битв і сяяння перемог над ворогами. Але не вони, оці лайдаки, які рядяться під патріотів, визначають сьогодні нашу державу.

Слава Богу, Україна вистояла у віковічній борні проти ворогів. Подолає кремлівських терористів та найманців і зараз.

Українці жили віками з надією на власну державу. Отримавши її, ми вже нікому вільну, незалежну, соборну Україну на поталу не віддамо.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"