«Народний фронт» проти «Північного потоку»: чи злякається Німеччина Яценюка?

Спочатку – цитата. «Народний фронт» ініціює звернення до наших європейських партнерів щодо недопущення будівництва газопроводу «Північний потік-2». Це лише черговий газовий зашморг, який Росія закидає на Європу. Ми нарешті цього зашморгу позбулися, а наші європейські колеги в нього лізуть з головою», – заявляє один з депутатів-«фронтовиків». Котрий, як це прийнято в українському істеблішменті, дещо «фантазує». Україна й досі не позбулася «газового зашморгу» Росії, позаяк і надалі споживає російський газ, який, щоправда, йде до нас не прямо, а манівцями. Ми поки що диверсифікували шляхи надходження блакитного палива, але не його джерела. Але з висоти подібних «досягнень» дозволяємо собі розмовляти з нашим чи не найголовнішим європейським партнером тоном ультиматумів.

Фото: EPA/UPG

Між тим Німеччина переживає зараз не найкращі часи. Її новий міністр закордонних справ Гайко Маас заявляє, що виступає за відновлення діалогу з Росією. Маас – соціал-демократ, представник партії, котра увійшла до новоствореної в Бундестазі коаліції. Давньому й послідовному другу України – канцлеру Ангелі Меркель – буде вельми не солодко від такого сусідства, проте на нього доведеться зважати. Що стосується «Північного потоку-2», то крок, до якого вдалася Німеччина, є болісним та неприємним для України, проте очікуваним й логічним для самої Німеччини.

Подобається нам це чи ні, але великі німецькі корпорації – такі, як «Мерседес» або «Сіменс» – отримали колосальні преференції від російської сторони. Експерти говорять про те, що німецький бізнес давно й надійно підсаджено на російську «ринкову голку». А «Північний потік» – лише черговий бізнес-проект, котрий зацікавив німецьких підприємців, й не зважати на це Ангела Меркель не може. Як не може й одним «вольовим рішенням» перекреслити вже ухвалену домовленість.

Я цілком погоджуюся із тими, хто називає нинішнім уряд фрау Ангели «коаліцією поступок та компромісів». Нині половину місць в Кабміні Меркель займають соціал-демократи, а вони і є головними лобістами нового газогону. Фактично не підтримують «Північний потік-2» сама Меркель, глава її апарату Хельге Браун, частково міністр економіки та енергетики і міністр оборони. Разом, як бачимо, всього лише кілька політиків – надто незначна меншість для того, аби створювати серйозний вплив чи тим паче чинити супротив в цьому питанні. Між інтересами партнерів по коаліції, інтересами великого німецького бізнесу та власною зацікавленістю в тому, аби зберегти нинішній зовнішньополітичний курс з його яскравою антиросійськістю, й балансуватиме Ангела Меркель. Де в цьому переліку пріоритетів «шкурні» інтереси України? Правильно, на десятому місці.

Для нас це, можливо, справді драма. Для решти світу – буденність. Ще Черчілль колись казав, що у Британії немає ані вічних ворогів, ані вічних друзів, а є лише вічні інтереси. Й українському політикуму слід звикнути до того, що у такий спосіб буде діяти майже кожна притомна країна, а якщо вона таки піде врозріз із власними бізнес-інтересами, запроваджуючи антиросійські санкції, це слід сприймати не як данину війні, яка точиться на Сході, а як подарунок долі. Між тим українська правляча верхівка давно розглядає військові дії на Донбасі як особисту індульгенцію. За чотири останні роки склалося хибне уявлення про те, що Україні – всі винні. За те, що ми стримуємо російську агресію, за те, що є буфером між нашою війною та європейським ситим і благополучним життям.

Однак це далеко не так. Чи пояснить хтось у «Народному фронті», чому Німеччина має відмовлятися від «Північного потоку», якщо Україна нарощує обсяг торгівлі з Росією? Тому що ми – постраждала сторона, і нам «можна», а німцям – зась? Те, що торгівля набирає обертів – не секрет, про це є відповідні дані Держстату. Вони свідчать про те, що якщо протягом 2013-2016 років обсяги україно-російських торгівельних взаємин скоротилися в 4,4 рази, то, починаючи з 2017-го, статус кво став відновлюватися. Пожвавлення двосторонніх економічних стосунків далося взнаки тим, що у 2017 році імпорт російських товарів виріс на 40% (з 5,1 млрд. доларів до 7,2 млрд. доларів), а експорт українських – на 10% (з 3,5 млрд. доларів до 3,9 млрд. доларів).

Як і раніше, Росія імпортує нам нафту, добрива, чорні метали, мінеральні продукти. А ми люб’язно продаємо ворогові хімічну продукцію, машини та обладнання, жири тваринного й рослинного походження. Спільний ґешефт триває, й, очевидно, й не без взаємного задоволення. А якщо це так, то на якій підставі Україна може спонукати Німеччину відмовитися від «Північного потоку»? На підставі подвійної гри, яку – не соромлячись – веде український уряд? Втім, ризикну припустити, що заява «Народного фронту» була призначена не так для зовнішнього, як для внутрішнього споживача. Але навіть в цьому випадку вона є доволі недолугою. Адже якщо був потрібен привід для піару, то краще б політики з «НФ» підтримали повну заборону торгівлі з Росією, можливість якої зараз мляво обговорюють у Верховній Раді.

Але, зрозуміло, що на подібний крок не піде, мабуть, жодна політична сила. Ніхто не захоче рубити сук, на якому він так затишно угніздився. Адже торгівля з РФ йде не лише відкрито – вона триває також замасковано, й не без патронату наших можновладців. Не секрет, що російські фірми почуваються в Україні цілком вільно, діють навіть «дочки» компаній, що претендують на оборонні замовлення РФ, а деякі торговельні центри через офшори належать друзям Путіна. Не пасуть задніх і українські фірми, котрі продають російський товар під виглядом європейського і на цьому заробляють. Українська влада не заважає російському бізнесу виводити капітал, й водночас судиться в міжнародних арбітражах, щоб повернути шкоду від анексованого Криму та агресії на Сході. Що й казати, з логікою у наших політиків – далеко не все гаразд.

Власне кажучи, навіть заклик до Європи відмовитися від «Північного потоку-2» виглядає не цілком щиро. Чи не ховається за ним банальне бажання зберегти власну монополію на транзит російського газу? Якщо ні, то де тривала роз’яснювальна робота, котра мала б вестися всіма – від нардепів до дипломатів – протягом останніх чотирьох років? Де діалог з європейцями, де неформальне лобі України, котре всіляко виступало б проти нового газогону? Однієї заяви «НФ» (котра, до того ж, оприлюднена вже після того, як Німеччина дала «добро» «Північному потоку») явно недостатньо. Де, врешті-решт, дорожня карта того, як Україна забезпечуватиме Європу альтернативним газом? Де хоча б яка-не-яка декларація про наміри зробити це?

Якщо всього цього немає, якщо торгівля з Москвою квітне й процвітає, то не варто й здіймати бучу. Бо інакше українську національну ідею можна буде сформулювати як «шукай крайнього» або – ще різкіше – «шукай дурнішого». Ми тут у своїй вотчині робитимемо все, що вважатимемо за потрібне й корисне, а ви, європейці, віддувайтеся та розраховуйтеся за нас. Навряд чи нашим партнерам припаде до душі подібний підхід. Особливо якщо про нього дуже голосно кричати, попрікаючи «зашморгами» та акцентуючи на власній винятковості.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань