А за минулий тиждень (6-12 червня) серед пошукових запитів в Google про Україну англійською з’явилися холера та Петро І. Причини такого інтересу легко пояснити. З’явились повідомлення про спалахи інфекційних хвороб, зокрема і холери, в окупованому Маріуполі. Адже місто русскім міром позбавлене доступу до чистої питної води та “звільнене” від інфекційної лікарні та лікарів, які могли би надати допомогу. Та черговий виступ Путіна, в якому він порівняв себе з Петром І.
Щоби хоча б якось розуміти, що відбувається сьогодні на рубежі цивілізацій, людям доводиться гуглити щось про середньовічні хвороби та самопроголошеного імператора, який так хотів євроінтегруватись, що готовий був рубати бороди своїм “депутатам держдуми”, щоб Московія могла хоча би здаватись Європою.
У останньому фільмі Крістофера Нолана “ТЕНЕТ” в руках росіян опиняється зброя, гірша і страшніша за ядерну, а саме – інверсія, здатність спрямовувати час назад для певних ситуацій та людей. Ми бачимо щось схоже в діях Росії сьогодні – держава вперто і публічно намагається інвертувати все – логіку (ніби не вони стріляють в українців, а ми – в них), прогрес (тут має бути реклама імпортозаміщення запчастин літаків іноземного виробництва простим розбиранням на запчастини інших літаків також іноземного виробництва) та – найголовніше – час! Щоби розказати про своє сьогодення та майбутнє, росіяни завжди звертаються до минулого – від скрєп православ’я до Петра І чи канонізованого Миколи ІІ, вбитого комуністами, чиї подвиги сьогодні в Росії також канонізовані. Всі відповіді на питання “чому”, що стосуються Росії сьогодні та війни проти України, лежать у минулому. Для забезпечення регресу як вектору розвитку країни Росія мобілізує тих, хто не може чинити спротив і відмовитись, – давно мертвих людей і мертві ідеї.
Колись у минулому житті, коли я керувала комунікаціями МОЗ України, я брала участь у воркшопі Європейського бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я стосовно просування грамотності у сфері охорони здоров’я (health literacy) – промоції серед громадян здорового способу життя та базових знань і навичок про доступну медичну допомогу. Тема надзвичайна цікава і для мені як комунікаційниці цей захід подарував численні інсайти роботи над поведінковими змінами. Але найголовнішим відкриттям несподівано став абсолютно не пов’язаний з охороною здоров’я епізод.
Наприкінці останнього робочого дня заходу я помітила, як представник Таджикистану почав підходити до представників "колишнього СРСР" і запрошувати підсісти до столу російської делегації, щоби обговорити створення в рамках ініціативи ВООЗ окремої "підмережі" для просування health literacy. Звісно, я і моя колега як представники України відмовились підходити і взагалі про що-небудь говорити з представниками Мінздрава Росії. У відповідь на щиро здивовані погляди представників Таджикистану та Білорусі, які були поруч, я запитала: "А з якою метою ви пропонуєте ваше об’єднання? Навіщо воно, якщо ВООЗ запропонував об’єднатися всім в єдину мережу обміну досвідом?". У відповідь я почула: "Пропонуємо об’єднатись, бо у нас спільні виклики і спільне минуле". Я запитала, про які спільні виклики йдеться? У нас, наприклад, пріоритети – це трансформація системи охорони здоров’я, діджиталізація, розкріпачення лікарів з цупких лап радянської феодальної системи атестації тощо. Які у вас пріоритети майбутнього? Адже партнерства треба будувати заради майбутнього, пояснювала я. Відповідь: "Це у вас заради майбутнього, а у нас – спільне минуле". До того епізоду я ніколи так чітко не відчувала, як моя система цінностей і уявлень про світ відрізняється від русского міра, в якому Меркурій завжди ретроградний.
Що має робити Україна разом з партнерами для боротьби з інвертивною зброєю Росії, анексією минулого? Переносити центр тяжіння дискусій про нашу дружбу, співпрацю, добросусідство та членство у ЄС і НАТО у майбутнє. Замість того, щоби фіксуватись на тому, що було не так вчора, говорити, що робити, щоби завтра ми були разом сильніші та у безпеці. Мати спільне бачення щасливого майбутнього – це говорити мовою, непідвладною російській пропаганді та культурі, спрямованій на виправдання насильства та страждання як єдиного шляху не до щастя, а до очищення душ. Очевидно, тих самих загадкових російських душ, яких вже у кількості понад 32 тисячі відлетіло до ненажерливого бога минулого.
Саме такий підхід є дороговказом і для роботи з іміджем України за кордоном. Останнім часом в багатьох дискусіях з колегами з різних сфер постає питання, наскільки етично зараз говорити про майбутнє, про повоєнне відновлення, про те, якою Україна має бути після перемоги, якими будуть наші міста, наша освіта, наші дороги та податки? Чи не відволікатиме це від того, що нам на вчора треба зброя, щоб вижити? Чи не розслабить це наших партнерів, чи не створюватиме це ілюзію, що ситуація стабілізувалась і українці вже фантазують на більш приємні теми, забувши про холеру в Маріуполі, вкрадене зерно Херсонщини чи захисників Азовсталі?
Моя відповідь – робота над образом майбутньої України не менш важлива тема, ніж зброя. Одразу за зброєю має йти розуміння, заради чого Україна бореться і застосовує цю зброю. Україна бореться за життя та майбутнє. Між життям і майбутнім стоїть знак рівності, а не взаємного виключення. Вже сьогодні ми можемо і маємо говорити про те, яку Україну ми відбудуємо, якою вона буде, а якою ніколи не буде. Можемо демонструвати нашу сміливість не лише у захисті своєї землі від російських окупантів, але і в амбіціях втілити найзухваліші ідеї в майбутньому. Світло завжди перемагає темряву, добро – зло, а майбутнє точно сильніше за минуле. Якщо над цим працювати, звісно.